Автор: Андрій

Категорії
Наші люди Серце професії

Петро Петрович і місце сили

Слюсар-ремонтник – це людина, без якої досить швидко все зупинияється і може більше ніколи не закрутитися.

Петро Петрович повертався з риболовлі. Карасі, кілька окунців – непоганий здобуток. А головне – відпочив душею на березі мальовничого ставочка. А коли рибка вже апетитно шкварчала на сковорідці під пильним наглядом дружини, господар вийшов у садочок, обдивився невеличку пасіку. «Гудуть бджілки, будемо з медом». У цім дворі, у батьківській хаті, у тихому українському селі він виріс. Але своє доросле життя пов’язав з містом, з великим промисловим підприємством. Сьогодні останній день відпустки, а завтра – на фабрику.

Петро Бешевець – один з найдосвідченіших, найкращий слюсар-ремонтник рудозбагачувальної фабрики № 2 гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Так про нього сказав начальник РЗФ-2 Сергій Гіль. Не випадково ж саме його нагородили найвищою нагородою підприємства – «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він ремонтує і обслуговує устаткування, без якого неможливе збагачення руди та отримання залізорудного концентрату. А батьківська хата у селі – це для нього місце сили, де Петро Петрович відпочиває душею й набирається енергії. А почалося все зі своєрідного батькового благословення.

«Майже всі хлопчаки у селі мріяли стати водіями вантажівок. І я не виключення. Але коли добігав до завершення останній мій шкільний рік, батько обійняв мене і сказав: «Нема чого тобі тут ловити, синку. Тут же не бачиш ні білого світу, ні дня, ні ночі. Тож збирайся і їдь до міста». І поїхав я вчитися на електрогазозварника, – згадує Петро Бешевець. – Потім три місяці пропрацював у ремонтно-механічному цеху № 1 тоді ще «Криворіжсталі», відслужив у війську, попрацював у домобудівельному комбінаті, а у 1997 році влаштувався слюсарем-ремонтником на НКГЗК (нині гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – примітка автора)».  

З тої пори Петро Бешевець ремонтує устаткування РЗФ-2. Перелік цього устаткування чималенький. В ньому чотири автостели, які розвозять залізну руду по секціях, 40 конвеєрів, що транспортують цю руду до млинів, гідроциклони, які беруть участь у процесі збагаченні, а інколи доводиться ремонтувати й самі млини. Також Петро Петрович налаштовує це устаткування. Дякуючи майже 30-річному досвіду, він знає, що якщо своєчасно та правильно виконувати обслуговування та ППРи (планово-попереджувальні ремонти), то техніка ламається значно рідше.

«Любов до техніки у мене з дитинства. Спочатку був велосипед, потім мопед, потім мотоцикл. Так йшло моє кар’єрне зростання, – усміхається наш герой. – Це все я намагався ремонтувати власноруч. Дійсно, ми намагаємося добре проводити профілактику устаткування РЗФ, щоб не доводити до аварійних ремонтів, але інколи воно все одно ламається. Багаторічний досвід дозволяє швидко визначатися з більшістю поломок. Наприклад, якщо почало гупати, значить, не надходить мастило. Але трапляються несправності такі, що поки не розбереш вузол, нізащо не здогадаєшся, що трапилося. Як у нас жартують: «Розтин покаже». Буває, що одне відремонтували – не воно, інше – не працює, третє… І тут наче приходить прозріння: «Так он воно що!» Полагодили, і закрутилося. У такі хвилини відчуваєш неймовірне задоволення і з полегшенням видихаєш: «Слава Богу!»

Професію слюсаря-ремонтника Петро Бешевець опановував безпосередньо на підприємстві. Спочатку пройшов курс навчання при НКГЗК, а далі вчився вже на робочому місці. Збагачувальне устаткування – це не велосипед і не мопед, а набагато складніше. З вдячністю згадує Петро Петрович свого наставника, механіка дільниці Анатолія Новосьолова.

«То знаний майстер. Він будував комбінат, запускав РЗФ-2. Здавалося, що він знає все, – каже Петро Бешевець. – Тож я часу не втрачав і ґав не ловив, а запитував, запам’ятовував, заглиблювався у деталі, у кожну дрібницю. До речі, молодим хлопцям, які хочуть стати класними фахівцями, я раджу те ж – не сидіти у смартфонах, а заглиблюватися у дрібниці, бо у виробництві дрібниць не буває. Ви вважаєте, що коли я сюди прийшов, то був у захваті від роботи? Не дуже. Але спочатку вчишся, потім у тебе починає виходити. І от нарешті твоя робота, твій цех стають для тебе рідними».

Категорії
Охорона праці

З людьми – на одній хвилі

На нещодавніх переговорах у Білому домі Трамп разом зі своїм віцепрезидентом наполягали, що у нас немає карт у боротьбі проти російської агресії. Залишимо це твердження на совісті американських очільників. Краще розповімо про те, які козирі є в інженера з охорони праці Романа Бобка для організації безпечної роботи в цехах.

Бажання

«Бажання допомагати людям – це у мене з дитинства, – говорить Роман. – У моєму житті були випадки, коли саме мені випало рятувати людей. Одного разу я надавав допомогу людині під час припадку епілепсії. Іншим разом довелося рятувати людину, яка тонула. Це все впевнило мене у тому, що якщо опинитися в потрібний час у подібному місці, то можна врятувати життя. Тому з дитинства формувалася мрія – захищати людські життя від небезпек. Раніше я працював помічником машиніста тепловоза. Саме коли я знаходився у кабіні свого локомотива, надійшла інформація, що потрібні тренери для навчання за програмою Take Care (Бережи себе). То був шанс».

Роман відправив резюме й успішно пройшов співбесіду. Почалося навчання майбутніх тренерів. А на останньому тренінгу Романові випав ще один шанс.

«Підсумковий тренінг проводив директор департаменту з охорони праці та промислової безпеки Жанбек Єсмаханов, – згадує Роман. – Мені дуже сподобалося. У нього був вогонь в очах. І хай ще не все виходить на нашому підприємстві з того, чого він прагне. Але він щиро бажає зробити працю людей якомога безпечнішою. Я підійшов до Жанбека, і сказав: «Я також хочу працювати заради безпеки. Я хочу бути у вашій команді».   

Довіра

Досвід роботи помічником машиніста допомагає Романові Бобку створювати потрібну атмосферу під час спілкування з людьми в цехах.

«Якщо хочеш, щоб люди прислухалися до тебе, то треба бути щирим. А ще треба бути з людьми, як то кажуть, на одній хвилі, – говорить Роман. – Коли робітники дізнаються про те, що я нещодавно був одним з них, то бар’єри недовіри починають руйнуватися. Але якщо не вболівати за кожного, не намагатися допомогти, то сам по собі факт, що я з робітників, не допоможе. Треба слухати людей, ставитися до кожного з повагою. Тоді й вони будуть тебе поважати. А під час довірливого спілкування якраз і знаходяться відповіді на складні питання, у тому числі й безпекові».

Допомога

У Романа є мрія – зламати стереотип про те, що охорона праці тільки те й робить, що вишукує недоліки та знімає премії.

«Ставлення до нашого департаменту як до карального органу формувалося десятиліттями, – пояснює Роман Бобко. – Ламати подібні стереотипи дуже важко, але можливо. Треба всі зусилля спрямуватина взаємодію, на допомогу. Більшість часу я у цехах. Довіра допомагає розкрити людей. Вони діляться своїми проблемами. Ми разом з керівниками й робітниками знаходимо шляхи їх вирішення. Хочу подякувати всім керівникам, з якими взаємодіємо для організації безпечної роботи».

Роман вважає, що, на підприємстві не залишилося керівників, які б не піклувалися про своїх людей.

«Протягом останніх років відсіялися люди, які не вболівають за свою роботу, за колег, за підприємство, – каже Роман. – У цих умовах залишилися лише його патріоти. Не залишилося і людей, які свідомо, систематично порушують безпекові правила. Я поки що не пам’ятаю жодного випадку, коли б не можна було обійтися без покарання. Кожен випадок порушення треба розглядати індивідуально, з урахуванням обставин. Наприклад, нещодавно підходжу до працівника, який в цеху без окулярів. Чоловік пояснює, що працював кувалдою, і піт вже так залив очі, що він на хвилинку зняв окуляри, щоб очі подихали, відпочили. За що його карати? Сам же так працював. Лише нагадав, що перед продовженням роботи окуляри треба вдягти. Та й повноважень карати у нас зараз немає. Ми лише інформуємо керівників підрозділів. А вони вже ухвалюють рішення, бо своїх людей знають краще».

Ідеї  

Коли Роман Бобко проходив співбесіду, щоб перейти інженером з охорони праці, він підготував презентацію з ідеями, як зробити роботу безпечнішою.

«Одна з ідей – альтернатива картам HIRO. Це шелфтокери – наліпки з нагадуванням основних ризиків, які є на дільниці. Вони мають бути всюди, куди падає людський погляд. Я сам заповнював HIRO, коли працював машиністом. Корисна штука – визначити ризики перед зміною. Але інтенсивний робочий процес так тебе захоплює, що за деякий час нагадування про ризики вилітає з голови. А от наліпки потрапляють на очі і нагадують, тримаючи в тонусі. В ідеалі ж – це коли HIRO й шелфтокери використовуються паралельно».

А ще Романів досвід каже, що багато нещасних випадків трапляється наприкінці зміни.

«Те, що люди більше порушують правила «під шабаш» має логічні пояснення, – говорить Роман. – По-перше, треба завершити заплановану роботу, тому люди спішать. По-друге, мозок вже не в тому стані, щоб зберігати максимальну увагу. Тому я раджу працівникам левову частку запланованого (в ідеалі 80 відсотків, згідно з принципом Парето), робити саме у першій половині зміни, поки мозок свіжий і тіло не виснажене роботою».

Дуже важливо, щоб потрібна людина опинилася в потрібний час у потрібному місці. У Романа зараз надзвичайно відповідальний період. За ним закріплено інші підрозділи, з якими він ще не працював. Доведеться знову пройти шлях встановлення взаємної довіри з людьми та вивчити всі ризики, щоб допомагати їм протидіяти. Побажаємо ж йому успішно спрямувати свої козирі на захист людських життів.   

Категорії
Разом з Україною

Як врятували місто від великої води

default

14 вересня 2022 року Кривий Ріг опинився на межі величезної катастрофи. Шість рашистських ракет, серед яких сумнозвісні «кинджали» та «іскандери», були спрямовані в дамбу Карачунівського водосховища. В наслідок влучань був зруйнований шлюз, і вода шаленим потоком хлинула з водосховища. Ключову роль у порятунку міста відіграли «АрселорМіттал Кривий Ріг» та «Ливарно-механічний завод».

Рівень води в Інгульці протягом лічених годин піднявся на два метри. Це спричинило підтоплення 112 приватних будинків. Почалася часткова евакуація населення. Вода прибувала. Рятувальники робили все можливе, щоб її відкачати. А у бік дамби помчали вантажівки з щебенем, піском та іншими матеріалами, які мали б зупинити воду. Як розповів заступник директора транспортного департаменту Андрій Кіндрат, серед тих, хто намагався засипати зруйнований шлюз, перегородивши шлях водній стихії, були й наші працівники.

«Великовантажними самоскидами, які підвозили гірські породи до пошкодженої дамби, керували й водії нашого автотранспортного управління. Максим Гутарєв з колегами робили ходка за ходкою, – згадує Андрій Кіндрат. – А наші бульдозеристи Олександр Школяренко, Євген Великий, Юрій Лютенко невтомно працювали над тим, щоб величезні масиви порід сформувати у надійну греблю, яка могла б зупинити потік. Завдяки їхній майстерності та самовідданості всіх, хто працював тоді на ліквідації надзвичайної ситуації, вода почала втрачати свою силу».

15 вересня вода у річці почала спадати. Але було зрозуміло, що якщо не відновити затвори (шандори) враженого ракетами шлюзу, то гребля довго не витримає. Бо саме шандори створювали той каркас, той непрохідний бар’єр, який тримав стихію у покорі, регулюючи рівень води у водосховищі й річці Інгулець. І відновити шандори необхідно було за лічені дні. Інакше – біда.

«Наступного дня після «прильотів» ми отримали завдання виготовити шандори якомога швидше – не більш ніж за тиждень, – розповідає заступник директора ЛМЗ з виробництва Сергій Жеватченко. – Зважаючи на габарити виробів, складність конструкції, відсутність детальних креслень, іншої технічної документації, а також достатньої кількості матеріалів на складах, це здавалося малоймовірним. Виготовити за кілька днів 90 тонн нетипових для нас металоконструкцій – це надскладне завдання. Але ми мали це зробити, мали встигнути заради рідного міста, яке опинилося під величезною загрозою».

Необхідно було виготовити два шандора. Кожен з них складається з п’яти елементів по майже дванадцять з половиною метрів завширшки. А при встановленні всіх п’яти елементів, один поверх одного, мав утворитися непрохідний бар’єр для води висотою більш ніж шість метрів. І спочатку треба було виготовити детальні креслення. За це взявся конструкторський відділ ЛМЗ на чолі з головним конструктором Миколою Нікіфоровим.

«На виготовлення креслень нам дали три дні. Термін максимально стислий. Добре хоч знайшлися загальні креслення 1954 року, де були вказані хоча б габарити. Тож нам не довелося пірнати під воду та вимірювати розміри, – усміхається Микола Нікіфоров. – До роботи залучили всіх. Кожен отримав свій фронт робіт. Як тільки була готова певна частина креслень, ми зразу ж передавали її в цехи, щоб невідкладно почати виготовлення шандорів. Серед першочергового – визначилися з тим, скільки і якого металопрокату нам потрібно: листа, швелера, кутника тощо. Щось було на наших складах. Багато що постачальникам довелося терміново шукати по всій Україні. Я був на цілодобовому зв’язку з цехами та механіками самої греблі. Дякуючи самовідданій праці Олексія Усача, Людмили Кадченко, Андрія Тимофєєва, Володимира Тищенка, Євгена Калабіна та інших наших конструкторів ми впоралися. Навіть коли всі креслення були готові, зв’язок з цехами та замовником не переривався».

Габаритні вироби виготовлялися цехом металоконструкцій. Заступник начальника ЦМК з виробництва Роман Удод розповів, що термінове виготовлення гідрозатворів для дамби стало виробничим пріоритетом № 1 для цеху.

«Коли люди дізналися, що це за вироби і для чого ми їх виготовляємо, вони готові були працювати стільки потрібно, – говорить Роман Удод. – Графік цеху перебудували, працювали цілодобово. І від жодного я не почув реплік на кшталт: «А чого я, а чого в нічну, а чого додатково працювати». Люди згуртувалися навколо життєвої мети. І металоконструкції зростали з неймовірною швидкістю. Самовіддано працювали Дмитро Бугаєв, Олександр Заболотний, Руслан Лазоренко, Ігор Струц, Олександр Кулік, Олександр Григор’єв, Олександр Тинок та багато інших. Дякую кожному за розуміння та сумлінну працю».

На греблі елементи затворів накладаються один поверх одного, перегороджуючи шлях воді, такий своєрідний  гігантський «Lego». А для того, щоб вода не протікала між ними, на стиках треба прикріпити ущільнювачі. В даній ситуації ущільнювачами виявилися дерев’яні бруси. Брус лягає на брус, щілина швидко замулюється і стик стає майже герметичним. Бруси виготовили зі звичайнісіньких залізничних шпал на модельній дільниці фасонночавуноливарного цеху ЛМЗ. А отвори у металоконструкціях та самих брусах для болтових кріплень зробили працівники ремонтно-механічного цеху № 2.

«Зважаючи на габарити виробів та товщину матеріалів, ми свердлили отвори на дільниці унікальних станків, – пояснює начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Ці непрості роботи виконали токарі, які керують горизонтально-розточувальними верстатами: Андрій Балацький, Євген Жмур, Максим Бреус, Сергій Домашенко та інші. А ще наш цех виготовляв ролики, які направляють і утримують шандори. Їх виточили за допомогою верстатів з числовим програмним управлінням, якими, керували Наталя Луценко та Оксана Петренко. Всі спрацювали швидко та якісно».

Стропи для переміщення та монтажу металоконструкцій виготовили працівники центрального департаменту з утримання та ремонтів. Складання деталей у конструкції виконали працівники ЦМК разом із колегами з ремонтно-механічного цеху № 1 та центрального департаменту з утримання та ремонтів. Працювали цілодобово. Керував складальними роботами начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний.

«Зважаючи на те, що ми до того часу подібні вироби не виготовляли і на рекордно стислі терміни, завдання було складним, – каже Євгеній Гречаний. – Ми працювали єдиною командою з іншими цехами. Було важко, але й цікаво. То був виклик, з яким ми впоралися. Серед працівників свого цеху я хочу виділити Олега Кернера, Віктора Главного, Олександра Гришу, Владислава Колеко, В’ячеслава Пирога, Ігоря Сердюка, Ігоря Афанасьєва та інших фахівців ремонтно-складальної дільниці».

І от всі компоненти шандорів готові. Але як же доправити 10 дванадцятиметрових «залізяк» на Карачуни? За це взялися працівники нашого автотранспортного управління. До ЦМК підігнали автомобілі-довгоміри, ювелірно поклали вироби на платформи вантажівок, закріпили і повезли. І так кілька разів, поки всі не перевезли на місце. Це завдання довірили найкращим – досвідченим водіям Віталію Аббасову та Анатолію Омельченку. А як же встановити ці вироби один поверх одного у шлюзі? Адже кожен з них – це майже 10 тонн.

На машиніста автокрана АТУ Сергія Марченка чекала нетривіальна робота. Хоча зі своїм потужним та маневровим краном «Liebherr» він виконав багато унікальних робіт для підприємства, для міста, для України. Завдяки точним рухам Сергія, компоненти шандорів чітко потрапляють у пази в залізобетонних стінах шлюзу. І ось останній елемент став на місце. Шлях воді перекрито! Місто врятовано!

Категорії
Новини

Люди, які рятують людей

У лютому 1950 року на базі невеличкої дільниці газового цеху нашого підприємства виник самостійний підрозділ – газорятувальна служба (ГРС).

Зараз це потужна багатофункціональна команда, працівники якої захищають нас від дії смертоносних газів, проводять рятувальні роботи на всій території підприємства, не лише пов’язані з газонебезпекою, а також ліквідують наслідки аварій і виконують виробничі операції якщо під час робіт необхідно застосовувати газорятувальну апаратуру. А ще вони готують цю апаратуру для всіх цехів підприємства. На рахунку цих мужніх, сміливих людей – сотні врятованих життів.

«Я пишаюся своїми людьми і щиро вітаю кожного з нашим 75-річчям, – говорить начальник ГРС Сергій Леонов. – Бажаю в наш складний час не падати духом, вірити у завтрашній день, у товаришів, які поруч. Бажаю родинного щастя, щоб всі колеги та їх рідні були здорові. Миру нам всім. А відсвяткуємо з розмахом вже після перемоги. Бо якщо тепер, то це буде несправедливо стосовно наших колег, які саме зараз захищають кожного з нас від агресії, а це кожен п’ятий працівник ГРС, багато з яких пішли добровольцями».

Роботу газорятувальної служби можна умовно розділити на три напрямки: перший – профілактична робота із захисту працівників та устаткування, другий – безпосереднє виконання оперативних рятувальних дій, і третій – виконання виробничих операцій там, де треба допомога людей, які можуть вміло виконати виробниче завдання у небезпечних умовах з використанням газозахисної апаратури. Свідком однієї з таких операцій я став нещодавно. Газорятівники у взаємодії з працівниками цеху вловлювання та технологічного цеху коксохімічного виробництва швидко й якісно замінили засувку діаметром півтора метра на трубопроводі коксового газу.

«Ми дуже цінуємо допомогу наших газорятівників, – каже заступник начальника цеху вловлювання з технології Сергій Солонько. – Вони не лише виконують промислові роботи, а що головне – допомагають нам убезпечитися від вибухонебезпечних та отруйних газів. Робота та навіть знаходження на території нашого цеху становить небезпеку. Працівники ГРС ретельно перевіряють, щоб не було витоків шкідливих газів, допомагають убезпечити місця виконання робіт, проводять навчання, якісно готують для нас апаратуру. Це наші надійні партнери, з яким приємно працювати разом».

На території нашого підприємства багато газонебезпечних зон – у прокатному, доменному, сталеплавильному, енергетичному та інших департаментах. Але, мабуть, найнебезпечнішим є саме коксохімічне виробництво. І рятувальники з ГРС багато разів рятували людські життя.

«Так, у нас тут стільки небезпечних газів, що всі й не перелічиш, – усміхається заступник начальника ГРС Роман Кваша, – сірчистий ангідрид, нафталін, аміак, бензол, ціанистий водень, сірководень, фенол та багато інших.  За цими іноземними назвами ховаються справжні вбивці. Є й інші загрози. Наприклад, бачите оці кришталики на кришці засувки? Вони гарні, але не слід втрачати уважність Це пірофорне залізо. Якщо його своєчасно не нейтралізувати, то воно миттєво спалахне за наявності повітря. Ми ретельно слідкуємо за станом газових господарств цехів і допомагаємо усувати недоліки. Непоодинокі випадки, коли доводилося рятувати людей. Останнє, що на пам’яті – врятували слюсаря бензольного відділення, який втратив свідомість внаслідок витоку газу. А перед тим був підрядник».

І без того непроста робота газорятувальної служби стикнулася з новими складнощами після повномасштабного вторгнення. Газорятівники брали участь та забезпечували безпеку під час надскладного процесу повної зупинки доменного виробництва на підприємстві у перші дні війни. Вони ж разом з іншими фахівцями підприємства відновлювали роботу наших газопроводів.

«Ще один виклик воєнного часу, як і скрізь, – нестача людей, – пояснює Сергій Леонов. – Близько 20 відсотків рятувальників воює. Хтось звільнився сам. Зараз приходить молодь. Професія газорятівника непроста. Вона потребує непоганої фізичної підготовки, певних знань з фізики, хімії, математики, вміння миттєво ухвалювати рішення, від яких багато що залежить. Тож не у всіх виходить. Але є й хлопці, які вже вміло працюють – Олег Горбик, Павло Калінчук, Всеволод Монастирний, Василь Наумік та інші. А от Павло Калінчук – достойний син батька, нашого рятувальника, який зараз воює. На жаль, п’ятеро наших працівників віддали життя, захищаючи нас. Це Юрій Дільний, Юрій Плужник, Денис Машненко, Сергій Баранько, Дмитро Конограй. Уклін їм до землі та світла пам’ять».

Добре, що молодь ще є кому вчити. З вдячністю очільник ГРС згадав досвідчених Євгена Смиченка, Сергія Корольова, Ігоря Беліченка. А от Костянтин Лівенков вчив ще самого Сергія Леонова, і його досвід надзвичайно цінний. Серед досвідчених рятівників і в.о. старшого майстра Валерій Демиденко. Вже понад чверть століття він у команді. Пройшов Крим і Рим, як то кажуть.

«За ці роки всякого було, – згадує Валерій. – Багато разів рятували людей. Здавалося б, вже нічого не повинно лякати. Але років зо десять тому, коли виникло займання у бензольному відділенні цеху вловлювання, то навіть мені було моторошно, адже там так багато вибухонебезпечного. Але спрацювали чітко: ми вивели людей, а пожежники загасили полум’я, тож вдалося уникнути тяжких наслідків. А зі свого досвіду скажу: треба вчити правила і дотримуватися їх. І якщо є табличка з попередженням про газонебезпеку, туди йти не можна. І якщо хтось думає, що швидко проскочить – не проскочить. Наприклад, одного вдиху сірководню вистачає, щоб втратити свідомість, а далі – самі розумієте».

Вітаємо героїчних газорятівників з їхнім ювілеєм! І дотримуємося правил.   

Категорії
Новини

Користь чи шкода? Обирати нам

Журналісти газети «Металург» з жахом згадують ті часи, коли спілкуватися з цехами доводилося за допомогою звичайних дротових телефонів. Додзвонитися було неймовірно важко. Людей зазвичай не було в кабінетах, бо вони ж у цехах. Та й якість зв’язку значно поступалася нинішній. Наприклад, зв’язатися з гірничим департаментом взагалі було фантастикою. І яке ж полегшення настало, коли з’явився мобільний зв’язок! Але, як виявилося, мобільний може й вбити.  

Півтора десятиріччя тому стався жахливий випадок. Заступник керівника одного з підрозділів перевіряв стан даху на одній з виробничих будівель. То була шиферна покрівля. І от працівник чомусь зійшов з «зеленого» маршруту, де були прокладені трапи, і провалився у середину будівлі. Комісія, яка розслідувала нещасний випадок, звернулася за інформацією до «Київстару», і отримала відповідь: Чоловік у момент падіння розмовляв по мобільному телефону…

«Ми ретельно моніторимо виконання вимог безпечного користування телефонами на підприємстві, – розповідає начальник відділу охорони праці гірничого департаменту Юрій Духов. – У інструкції з охорони праці «Загальні вимоги безпеки для працівників підприємства» вони прописані окремим розділом. Міжнародні дослідження показали, що основними ризиками під час користування мобільними телефонами є відволікання працівника на набір номера у небезпечній зоні та втрата уваги під час розмови. І з великою ймовірністю можна передбачити, що у тому випадку з дахом розмова по мобільному зіграла свою трагічну роль, що працівник втратив концентрацію і зійшов з безпечного напрямку. Це було зазначено у висновках комісії».

Юрій Духов вказав, що, на жаль, випадки порушень поки що трапляються. Найсвіжіший – машиністка електромостового крана переміщувала вантаж і під час цієї роботи розмовляла по мобільнику. Внизу працюють люди, тож відволікання могло призвести до трагедії.

Юрій нагадав основні меседжі, з інструкції.

– У приміщеннях і на об’єктах, де виконуються виробничі операції, вивішені забороняючі знаки у вигляді перекресленого мобільника. Це означає, що користуватися телефонами тут заборонено.

 – Забороняється користуватися зв’язком під час керування транспортним засобом, рухомим обладнанням та під час роботи з устаткуванням чи інструментами. Транспортним засобом можна керувати лише використовуючи гарнітуру Hand Free, яка дозволяє розмовляти й слухати, без використання рук, але не на небезпечних ділянках руху.

– Під час пересування територією підприємства також забороняється користуватися мобільним. Якщо треба терміново зателефонувати або прийняти дзвінок, необхідно зупинитися у безпечному місці, в стороні від шляхів та залізничних переїздів. Лише тоді можна порозмовляти чи написати повідомлення.

«Виконання цих простих правил дійсно допоможе зберегти життя, – підсумував Юрій Духов. – Тут слід нагадати простий, але дієвий алгоритм: зупинись-подумай-дій безпечно».

Категорії
Наші люди

Без них «двіжу» не буде

Електромонтери — це люди, без яких жодне сучасне підприємство довго не пропрацює, і гірничо-металургічне підприємство — не виняток.

Більшість устаткування в цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює за рахунок електроенергії і приводиться в рух електродвигунами. Їх на підприємстві десятки тисяч, а може й сотні — точно навряд чи хто скаже. Але те, що вони скрізь — це безумовно.  На електродвигуни — величезна навантаження, тож не дивно, що вони періодично виходять з ладу. Серед людей, які ремонтують ці двигуни — бригадир електромонтерів Павло Нагайцев.

«Я прийшов на підприємство у далекому вже 1996 році, — згадує Павло. —  Перед тим вивчився на зварника, але ніде роботи не було. Дев’яності, самі розумієте. А на завод брали слюсарів. Тож довелося перекваліфікуватися. Потім ще було кілька років у пошуках себе, своєї професії, місця, де кращі умови й гроші — як на нашому підприємстві так і за його межами. І нарешті у 2000 році я прийшов у електрокущовий цех електромонтером. Звичайно ж, до бригадирства тоді ще було далеко. Довелося опановувати вміння ремонтувати електродвигуни безпосередньо у цеху».

Бригадир Нагайцев зізнався, що з усіх професій, які він опанував, електромонтерська йому найбільш підійшла. Бо хоча й не без фізичного навантаження, але більш, все-таки, потребує розумової праці, Ну уявіть собі: у кожному з цехів багато різних електродвигунів. Є зовсім маленькі двигунчики, як пташки колібрі, потужністю 30 кіловат, а є й десятимегаватні «монстри». А між ними —  величезний діапазон двигунів різних фірм, марок, моделей, модифікацій та навіть епох. І хай основні принципи їхньої роботи та будови схожі, але нюансів безліч. А крім двигунів багато допоміжного електроустаткування. У цьому господарстві команда Павла Нагайцева має розібратися і швидко та якісно відремонтувати потрібний двигун.

«Здається, що цього не навчишся й за багато років. Але на власному прикладі скажу, що якщо у людини є бажання, та є досвідчений фахівець, який хоче тебе навчити, то це не так і лячно. І звичайно ж, щоб була постійна практика. Бажання у мене було. А мій наставник Віталій Мецнер, найкращий з електромонтерів, вчив мене добре, зрозуміло все пояснював, і невдовзі я вже став до самостійної роботи. У нас зараз людей дуже не вистачає, як майже скрізь. А роботи багато. І з фахівцями у країні непереливки. Тож якщо хтось бажає працювати у нас — приходьте. Розкажемо, покажемо, навчимо. Аби бажання», —  говорить Павло.

Бригадир вважає, що людина має отримувати за роботу стільки, щоб вистачало на достойне життя. Але більше за гроші він цінує здоров’я. Тож де б не виконувала роботи його бригада, бригадир дає команду починати лише тоді, коли впевниться, що всі умови відповідають вимогам з безпеки. А ще він впевнений, що у взаєминах між людьми дієвий такий принцип: «Чим більше добра ти зробиш людям, тим більше його ти отримаєш навзаєм». Він вдячний нашим воїнам, які нас боронять. Серед них і колега Павла Сергій Вовченко.

«Сергій — висококласний електромонтер і чудова людина. На нього завжди можна покластися, —  говорить бригадир. —  Він пішов добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення. Дякуємо тобі, Сергію. Саме завдяки вам ми можемо мирно працювати, виховувати дітей та онуків. Моїй онучці Веронічці 22 березня виповниться шість років. Дуже її люблю. Допомагаю у вихованні, на танці вожу, у художню студію, гуляємо разом. Хочу, щоб вона зростала доброю людиною, всебічно розвиненою. Діти — наше все. Це наше продовження, наше майбутнє».