Категорії
Наші люди

За віконечком і в процедурній

12 травня у світі відзначають День медсестри. Подякуємо медикам за їхню важливу працю та розкажемо про те, якими турботами наповнене життя медсестри поліклініки ГД медичного центру ПП «Стіл Сервіс» Ірини Назаренко.

«Раненько, як і інші працівники нашого підприємства, я їду на роботу у громадському транспорті, – говорить Ірина Назаренко. – Вітаюся з людьми, адже за роки роботи в поліклініці знаю багатьох, а люди знають мене. Не повірите, але коли я тримаюся за поручні та бачу руки інших людей, я мимоволі спрямовую погляд на їхні вени і в якому вони стані. Скажете, професійна деформація (сміється)?Але мені здається, я народилася, щоб бути медсестрою та допомагати людям».

Декілька днів на тиждень Ірина Назаренко допомагає офтальмологу поліклініки проводити профілактичні огляди. Часто її можна бачити у так званому адміністративному віконечку. Звідси вона видає водіям медичні довідки, завіряє печаткою документи про проходження працівниками профілактичного огляду, робить ксерокопії, оформлює необхідні документи на отримання поліклінікою медикаментів та медзасобів.

«У мене саме той випадок, коли робота дуже подобається. Зараз я не уявляю собі іншої справи, – продовжує Ірина Назаренко. – Хоча у нас з професією все ж було розставання. Життя так склалося, що на деякий час мені довелося покинути медицину. Ось тоді я чітко зрозуміла, що не можу без неї. Медицина стала моїм покликанням, в ній я вже майже 30 років. Стати медиком я вирішила ще у школі та цілеспрямовано йшла до своєї мети: здобула фах у Криворізькому медичному коледжі, працювала у 11-й міській лікарні, а потім влаштувалася сюди, до поліклініки підприємства. До речі, на мій вибір рідні не впливали, адже я взагалі з родини педагогів».  

Найулюбленіша частина роботи Ірини – це медична зміна у процедурному кабінеті. Там вона робить уколи, забирає кров з вени на аналіз, виміряє тиск тощо.

Ірина розповідає, що одразу може зрозуміти, який настрій у людини, яка приходить на подібні процедури. Деякі сприймають усі медичні маніпуляції з усмішкою, а деякі – бояться. Медсестрі доводиться відволікати людину розмовами, жартами. Іноді таким чином повністю вдається відволікти увагу пацієнта, він навіть не помічає, що в нього взяли кров чи зробили укол.  

«Так, я вмію допомагати людям, завжди знайду слова підтримки, швидко зорієнтуюсь у ситуації. Але коли мені довелося надавати допомогу дочці, вона втратила свідомість, я розгубилася і навіть на мить забула, що я медик. Потім взяла себе до рук, подумки посварила себе за таку розгубленість і допомогла доньці. До речі, вона теж обрала медичний напрямок – у виші здобуває фах провізора та фармацевта». Психологічно попрацювати над собою Ірині Назаренко довелося і тоді, коли її чоловік пішов захищати Україну. До речі, він теж працівник нашого підприємства. Вдень від хвилювань за нього жінку відволікала робота. Але вдома думки не давали спокою. Щоб хоч трохи відволіктися, Ірина взялася за вишивання. Колись вона вишивала хрестиком, а зараз засвоїла вишивку бісером. У поліклініці її робоче місце прикрашають картини,  зроблені власноруч – це букет квітів у формі карти України та квітковий годинник.

Вишивкою з бісеру Ірина прикрашає й сумки, косметички, які теж шиє власноруч.

«Мені дуже хочеться, щоб скоріше настала наша перемога, щоб усі люди повернулися до мирного життя, щоб усі були здоровими та щасливими, – говорить Ірина. – Вірю, що так і буде. А зараз наближати цей час будемо працею кожен на своєму місті».

Категорії
Наші люди

Єдина і неповторна виходить на перший план

Нагороджена відзнакою «Честь та гордість ЛМЗ» стропальниця ремонтно-механічного цеху № 1 Ольга Ковбаскіна 27 років працює в цеху. Наразі Ольга єдина стропальниця в РМЦ-1, а отже – вона головна з супроводу вантажів, говорять про Ольгу колеги.

Найголовніша нагорода підприємства стала справжньою несподіванкою, говорить Ольга. Їй приємно, що відзначили її багаторічний досвід, а ще, що нарешті і її професія вийшла «на перший план», адже в цеху під час ремонтних операцій без стропальників не обійтися. Вивантажити деталі та заготовки, встановити їх на верстат, перемістити на іншу ділянку цеху, відвантажити споживачеві – все обов’язково проходить з безпечним супроводом та ретельним контролем стропальників. Саме вони виконують стропування (обв’язку) вантажів для проведення вантажно-розвантажувальних робіт за допомогою вантажопідйомного механізму.

Цікаво, що назва цієї професії походить від нідерландського «strop», що в перекладі «петля». Спочатку в Голландії та в інших країнах, де процвітала торгівля, існував великий попит на такелажників, які працювали з вантажем, закріплювали його на кораблях за допомогою строп із гаками та петлями на кінцях. Згодом такелажників у промисловості почали називати стропальниками. Спочатку у цю професію брали лише чоловіків, втім досить швидко її опанували жінки.

«Я влаштувалася в РМЦ-1 у 1997 році, до цього встигла попрацювати швачкою і головним комірником на сільгосппідприємстві, – розповідає Ольга Ковбаскіна. – На завод прийшла за порадою сусідки, яка тут працювала. Я навіть не уявляла, що робить стропальник. Походила по цеху, роздивилася і мені дуже сподобалося. На стропальника вчилася вже на підприємстві. Мені надзвичайно подобається те, що я не стою на місце ні фізично, ні в плані свого професійного розвитку. Я постійно у русі: закріпила вантаж і супроводжую його цехом. Щоразу вантаж інший, тож треба володіти секретами майстерності, як його зачепити, зафіксувати, який строп обрати. А стропи бувають різні, використовуємо ми їх залежно від ваги вантажу. Інколи може змусити добряче поміркувати форма деталі, яку потрібно доставити. Але я це люблю. Це мене завжди тримає у тонусі».

Ольга говорить, що ніколи і нізащо б не змінила свій вибір, який вона зробила 27 років тому, коли прийшла в РМЦ-1. Цех став для неї ще одним рідним домом, тим більше, що зараз в цеху працюють її син та невістка.

«Кажуть, що всі радощі та біди легше переживати усією родиною, гуртом можна впоратися з усім, – говорить стропальниця. – Зараз, наприклад, мені під звуками сирен та тривог легше бути на заводі, в рідному цеху, аніж вдома. Тут забуваєш про все, зміна пролітає, наче мить, а вдома час тягнеться і важко спати, коли гуде й сигналить про небезпеку. Ще мене рятує дача. Я вже й розсаду виростила. Душа радіє, коли паростки пробивають землю, тягнуться до сонця, перемагаючи усе. Так і наші хлопці зараз пробиваються крізь темряву, відстоюють нашу свободу та незалежність. Я дуже за них хвилююся, хочеться, щоб вони повернулися до нас з Перемогою, ще до того, як моя розсада принесе плоди».

Категорії
Наші люди

Вчитись рятувати? Чи не вчитись?

Доки одні ставлять собі це майже гамлетівське питання, водії «швидких» «АрселорМіттал Кривий Ріг» вже добре оволоділи навичками домедичної допомоги постраждалим та активно допомагають фельдшерам рятувати людей, постійно вдосконалюючись у цій майстерності.

Руки впевнено тримають кермо, голова працює на 360 градусів – водій автомобіля швидкої допомоги везе фельдшера або бригаду медиків на терміновий виклик. Працівники нашого підприємства, підрядних організацій та звичайні перехожі (якщо це в місті) обертаються та проводжають «швидку» поглядами. Вони знають, що в цю мить бригада їде на порятунок людей або везе постраждалого до лікарні.

Прибувши на місце, водій не сидить у кабіні, а активно допомагає фельдшеру: приносить ноші, сумку з медичним обладнанням та медикаментами, допомагає в первинному огляді  постраждалого, за необхідності разом з фельдшером   проводить серцево-легеневу реанімацію  та кваліфіковано виконує усі вказівки медика.

«Ситуації бувають різними. Коли приїжджаєш та бачиш, що людина без свідомості, треба негайно з’ясувати причину та починати допомагати. Іноді дуже довго «качаємо» штучне дихання, але винагородою стає те, що людина приходить до тями. Дуже часто під час порятунку люди просто стоять навколо і лише нервують. Я одне їм скажу: треба вчитись рятувати – це обов’язок перед собою та перед іншими людьми і в мирний час, і особливо коли іде війна», – сказав водій автомобіля швидкої допомоги Анатолій Федоров.

За кермом «швидкої» Анатолій десять років, а його загальний водійський стаж складає більше 40 років. Зараз він працює у цехах гірничого департаменту та агломераційного виробництва.

Водій автомобіля швидкої допомоги Анатолій Федоров

«Про охорону праці усі знають, але чомусь нещасні випадки все одно стаються, – розповідає Анатолій Федоров. – Пам’ятаю, як під час переміщення важкої деталі чоловіку придавило ногу і він отримав відкритий перелом. Я активно допомагав зупиняти кров, накладав джгут, вакуумну шину, а потім обережно транспортував людину. Допомагав людям і поза роботою. Одного разу на трасі побачив аварію та зупинився. Водій отримав травму, теж перелом ноги з чималою кровотечею. До приїзду «швидкої» я затампонував рану, обробив її за допомогою препаратів своєї аптечки, у посадці знайшов пару гілок та зафіксував ногу. Потім, коли приїхали лікарі, вони сказали, що я все зробив правильно».

Навички порятунку Анатолій Федоров отримав на спеціальних курсах для водіїв «швидких», які проводять тренери медичного центру на базі Університету «АрселорМіттал на постійній основі. Також водії часто присутні (продовжують вчитися) і під час тренінгів з домедичної допомоги, які проводяться щонеділі разом з департаментом з охорони праці та фельдшерами для працівників нашого підприємства та підрядних організацій. Тренуватися допомагають і реальні виклики.

Ці курси пройшов і його колега – водій автомобіля швидкої допомоги Сергій Пустовіт. Його стаж керування медичним автомобілем – 20 років.

Водій автомобіля швидкої допомоги Сергій Пустовіт та фельдшер Валентина Зайцева

«На «швидку» сів випадково, адже до цього багато років працював водієм мікроавтобуса. Тоді на підприємство закупили нові «швидкі», водіїв для них ще не визначили. Я зайшов до начальника автоколони і пожартував, щоб мене призначили водієм одної з них. Ми посміялися і… начальник так і зробив.  Мене «прикріпили» до поліклініки гірничого департаменту. Спочатку мені не сподобалося, адже все було не так як завжди. Потім навпаки дуже сподобалось, особливо коли почав засвоювати науку порятунку на спеціальних курсах для нас, водіїв «швидких». До речі, ми навчаємося щорічно. А відпрацьовую навички на практичних заняттях та під час реальних викликів, коли допомагаю рятувати людей. Зараз я це роблю при здоровпункті рудоуправління».

Сергій Пустовіт зазначає, що водій швидкої допомоги має не просто досконало керувати автомобілем, а й уміти працювати в стресових ситуаціях, бути психологом – розмовляти, заспокоювати людину, яку допомагає рятувати. Водій може принести з автомобіля будь-яке медичне обладнання, бо добре знає що і для чого потрібне та де воно лежить. Це економить дорогоцінні секунди.

Сергій згадує, як допоміг врятувати чоловіка, який втратив свідомість (через мікроінсульт, як потім з’ясувалося). Разом із фельдшером він зробив чоловіку штучне дихання, привів його до тями та передав медикам міста.

«Одного разу під час поїздки нашу «швидку» зупинила поліція. Там сталося ДТП. Ми надали допомогу жінці, яка постраждала. Працювали разом із фельдшером, але я вже й сам навчився це добре робити, у разі необхідності не розгублюся. А набір необхідного медичного обладнання завжди з нами, без нього «швидкі» не виходять на чергування», – сказав Сергій Пустовіт.

«Мене дуже тішить, коли ми рятуємо людину. Але, на жаль, є випадки, коли цього зробити не вдається, продовжує Анатолій Федоров. –Такі випадки стаються дуже рідко, вони «хапають» за серце, але ти розумієш, що ти зробив усе можливе для порятунку. У такі хвилини мені хочеться ще більше вдосконалити свої медичні навички». «А я хочу додати, що вміти надавати першу долікарську допомогу треба вчитися усім нам. І не просто прийти на заняття, щоб посидіти та послухати. А активно потренуватися, самим відчути, наскільки це важко та відповідально. Це може стати у пригоді у будь-який час. Тим більше зараз, коли в Україні йде війна. А для нас найголовніше – це життя людини», – сказав Сергій Пустовіт.

Категорії
Наші люди

Талановитий дует

Найвищу нагороду – відзнаку «Честь та гордість ЛМЗ» – фрезерувальник Юрій Шедов отримав за свій талант. Адже лише по-справжньому талановиті працівники здатні працювати на унікальному верстаті для фрезерної обробки FZ-2500. Подібних верстатів та фрезерувальників вищого ґатунку немає на жодному промисловому підприємстві міста, запевняють в ЛМЗ.

Юрій Шедов вперше працевлаштувався на підприємство в цех водопостачання на посаду слюсаря ще до армії у 1975 році. Після служби юнак повернувся до цеху, але вже з мрією вивчитися на електрика. Але досвідчені колеги не поспішали розкривати йому всі секрети електричної справи. Це неприємно вразило Юрія, якому, попри величезний досвід, завжди до вподоби вивчати щось нове. Тож у 1980 році він почав працювати фрезерувальником в РМЦ-2.

«Тоді в цеху працював мій дядько, він допоміг мені з опановуванням фрезерувальної справи, допомогли й інші колеги – Віктор Школа, Анатолій Музін, – розповідає фрезерувальник. – Був період, коли я пішов з заводу, але згодом все одно повернувся, адже ремонтна справа мені припала до душі. Фрезерування – складний процес, але без нього жоден ремонт не обходиться. Мені подобається, що я постійно працюю з новими замовленнями. Та й напарник в мене шикарний і унікальний – верстат FZ-2500. Я завжди до нього дослухаюся. Він жодного разу мене не підвів, а його міць та можливості не можуть не вражати».

На цьому верстаті фрезерують корпуса редукторів поворота конвертора, траверса вантажопідйомністю 180 тонн для конверторного цеха, рудозбагачувальних та дробильних фабрик, запчастини для кліщових кранів блюмінга, плітовини станін блюмінгу, деталі для прокатних цехів, одновалкові дробарки АЦ-2. Цей дует – фрезерувальник Юрій Шедов та верстат – здатний обробити деталі завширшки 2,5 метри і завдовжки 10 метрів.

«Я впевнений, що на такому верстаті має працювати лише дійсно талановита людина, – говорить начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Є досвідчені фрезерувальники, а є унікальні. Це про нашого Юрія Шедова. Йому ми довіряємо найскладніші замовлення. Фактично він стоїть на початку ланцюга обробки в нашому цеху, а потім вже деталь рухається далі. На FZ-2500 виконується перша обробка, і на це не витрачатимуть часу інші верстати. Кажуть, як почнеш, так далі і піде. А в Юрії я впевнений на сто відсотків. До нього часто приходять інші колеги за порадою. Він вчить нашу молодь».

Юрій Шедов вже міг би за віком дозволити собі заслужений відпочинок. Але фрезерувальник не уявляє, як можна не поспішати на роботу, не рухатися, не вчитися чомусь новому.

«Я працюю дві зміни через дві, і ось ці дні відпочинку мені допомагають пережити мої онуки, – розповідає Юрій Шедов. – Я з ними бігаю, граюся, ми разом будуємо замки та кораблі. Так я проводжу вихідні, очікуючи на робочу зміну. До цеху я завжди поспішаю з гарним настроєм. А зараз для мене це взагалі почесний обов’язок, адже ми працюємо і за тих наших хлопців, які зараз боронять незалежність нашої країни. Захисники мають знати, що на них чекають і що на заводі все добре. Я не можу воювати, але можу працювати біля верстата. І я це роблю, щоб за свій завод хлопці завжди були спокійні. Вірю, що згодом всім нашим цехом ми почнемо працювати на відбудову країни. Впевнений, що з цим завданням ми впораємося теж на 100 відсотків, от тільки скоріше б».

Категорії
Наші люди

Світлий бік блекауту

Коли Леонардо да Вінчі вчив живопису своїх учнів, він малював полотно контурами, які нумерував. А потім учні заповнювали контури відповідним кольором. Саме цей принцип у 50-х роках 20 століття використали Ден Роббінс і Макс Кляйн  для створення нового виду художніх розваг – малювання картин за номерами. Кілька років тому ця захоплююча справа стала популярною в нашій країні. І займаються нею не лише діти, а й багато дорослих. Серед них – наш колега, старший майстер дільниці кисневого виробництва Антон Королюк.

«У Антона надзвичайно відповідальна серйозна робота, – розповідає начальник кисневого виробництва Володимир Черногоров. –  Він керує дільницею поділу повітря. Саме тут виробляється кисень, необхідний для виплавки сталі й чавуну та інших важливих виробничих процесів. Також тут виробляють азот й аргон для наших цехів та деякі газові суміші. Для цього працює цілий комплекс устаткування, яке є чи не найскладнішим в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Чотири величезних блоки поділу повітря, кілометри трубопроводів, сотні засувок та багато іншого. З керуванням дільницею Антон справляється на 12 балів! Він робить це творчо, з натхненням. А коли я побачив, які картини він малює, то зрозумів, що він художник, творець скрізь – і на роботі, і вдома».

В кабінеті старшого майстра разом зі складними схемами устаткування та процесів знайшлось місце картинам, які намальовані особисто господарем кабінету. А почалось все з… блекауту.

«З дитинства я займався футболом, – згадує Антон Королюк. – А от творчих хобі в мене не було. Все сталось неочікувано. Війна, ракетні удари, блекаут. Світло вдома надовго вимикали, і донечці Софійці, якій зараз вісім рочків, без мультиків було нудно. Та й ляльками в майже темряві гуляти сумно. А от малювати за певного локального освітлення можна. Щоб зацікавити дівчинку, а заодно «прокачати» математику, ми купили їй набір для малювання за номерами. Донечці це одразу зайшло. І не лише їй. Я досить швидко з асистента юної художниці сам перетворився на палкого прихильника нової для себе справи».

З того часу старший майстер створив таким чином чимало картин. Поки що єдина тема – боротьба України з російськими загарбниками. Є в його колекції українські танки, портрети воїнів ЗСУ та козаків і навіть міфологічні орки, яких перемагають наші воїни. А на улюбленому полотні автора вибухає, горить і розвалюється головна кремлівська вежа.

«Всією дільницею, всім цехом з нетерпінням чекаємо, коли це станеться, – зізнався Антон. – Троє наших працівників захищають країну зі зброєю. А ми наполегливо працюємо, щоб наші металурги мали вдосталь кисню, без якого неможлива виплавка. А ще вдосконалюємо своє устаткування, робочі місця. Нещодавно відновили до базового стану турбодетандер на одному з блоків поділу повітря. Це дуже важливий вузол, який підтримує температурний режим у блоці. З ним були проблеми. Впровадили автономне обслуговування в рамках WCM. Підтягли механіку, електрочастину, автоматизовану систему керування. Не всі блоки зараз працюють. Але ми маємо бути готовими запустити виробництво повністю, коли металургам знадобиться більше нашої продукції».

Категорії
Наші люди

Машиніст-мотоцикліст качає пульпу і мріє про подорожі Україною

Проходячи майданчиками пульпонасосної станції, машиніст насосних установок шламового господарства гірничого департаменту Анатолій Рясний наче мимохідь оглядає обладнання, щось повертає, підкручує, оглядає частини потужних агрегатів насосної і крокує далі. Він жартує, що оператори можуть сидіти на місці за якимось пультом, а машиністи насосних мають постійно курсувати своїм об’єктом. І зараз об’єкт ПНС-2-4 в надійних руках, адже тут працює «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» Анатолій Рясний.

Анатолій родом з Кіровоградщини. Колись хлопець приїхав до Кривого Рогу, аби знайти гарну роботу. Першим пунктом його професійного «базування» стало наше підприємство: він влаштувався слюсарем-ремонтником до шламового господарства гірничого департаменту.

«Я така людина, що мені постійно хочеться рухатися – і в фізичному, й у моральному сенсі. Я дуже люблю вивчати щось нове, набувати нових навичок, розвиватися, – розповідає Анатолій Рясний. – А тут така можливість – на нашому підприємстві можна опанувати одразу декілька професій! Я цим скористався і вивчився на газорізальника, а потім – на машиніста насосних установок. Шість років я вже опікуюся обладнанням, яке відповідає за перекачування-транспортування відходів збагачення (хвостів) до хвостосховищ. Мені ця робота до вподоби, адже на нашій насосній постійно оновлюється обладнання, запроваджуються нові технології, тож мій навчальний процес триває».

На цій пульпонасосній станції рух не припиняється майже ніколи. Навіть у теперішні скрутні воєнні часи цілодобово працюють потужні дренажні насоси та насоси гідроущільнення. Аби транспортування хвостів збагачення відбувалося безперебійно, лише одних механізмів замало, потрібні фахівці, яким можна довірити найскладнішу і найвідповідальнішу роботу.

Анатолій Рясний

«Коли у зміні Анатолій, то я спокійний і за насосну, і за весь процес загалом, адже це людина, яка здатна швидко приймати рішення, брати відповідальність на себе. Та й обладнання він знає, наче свої п’ять пальців, – говорить начальник дільниці ПНС 2-4 ЦШГ РЗФ ГД Анатолій Бутильский. – Я дуже поважаю таких працівників. Він з тих, з кого складається міцний кістяк нашого колективу. Коли розпочалися активні воєнні дії, Анатолій залишився працювати. Траплялися зміни, коли він один працював на двох насосних одразу. Ми дуже цінуємо його не лише за професіоналізм, а й за відданість та надійність».

Анатолій Рясний згадує, що 24 лютого 2022 року був саме з нічної зміни, коли почув вибухи. Говорить, що одразу зрозумів, що ця війна надовго, але думки кидати рідну домівку та не виходити на роботу у нього не виникало ніколи.

«Звісно, що і страх був, і хвилювання за родину (їх я тоді відвіз до батьків на Кіровоградщину). Але жодну свою робочу зміну не пропустив, – розповідає Анатолій. – Для мене мій цех – це теж рідна домівка, а дім не кидають. Мене робота рятує від занурення у депресію. Тут немає часу впадати у розпач, треба працювати і працювати не гірше, ніж воюють наші захисники. Я впевнений, що ми переможемо, адже таких, як українці немає більше ніде. І не буде. В нас прекрасна земля і талановиті люди. А боремося ми за своє, тому безперечно переможемо».

Першим, що планує зробити після перемоги Анатолій – це взяти відпустку, сісти на свій мотоцикл і відправитися у подорож Україною.

«Я мотоцикліст за покликом душі. Це мій стиль життя. І мені зараз дуже не вистачає оцих подорожей нашою прекрасною країною, – розповідає машиніст насосної станції. – Кілометри на мапі та кілометри за кермом мотоцикла – вони зовсім різні. Я колись їздив на своєму двоколісному до озера Синевир у Карпатах. Це була чудова подорож. Яка ж красива наша країна! Зараз у житті в мене два бажання: мир та перемога, і одна мрія –знову намотувати на колесо кілометри прекрасної України. Я стільки побачив, а ще скільки попереду!»