Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Зміни та розвиток «не відходячи від каси»

Заточувальниця ремонтно-механічного цеху № 1 «Ливарно-механічного заводу» Наталія Жемчугова прийшла в цех 18-річною дівчинкою. 20 років тому розпочався її шлях на підприємстві. Тут вона опанувала декілька професій, а ще зустріла коханого, з яким створила родину.

Заходимо до цеху разом з Наталією. Вона впевнено крокує до свого робочого місця – заточувального відділення. Дорогою я помічаю, як вона піднімає голову і поглядає на крани, що рухаються цехом. І цей погляд якийсь по-особливому теплий.  

«Одразу після училища я прийшла працювати машиністом крана, – розповідає Наталія. – Це було моє перше робоче кохання. Я наче серцем прикипіла до цих залізних помічників. Нічого не поробиш, крани й зараз для мене наче рідні. Я вдячна моїй першій наставниці кранівниці Лідії Безсмольній, бо вона не лише поділилася зі мною секретами майстерності роботи на кранах, а й закохала мене у професію. А тоді, 20 років тому, це було не так вже й легко зробити. Уявіть собі, що починала я працювати на кранах, кабіни яких не були засклені, холод відчувався добряче. Крізь дах інколи вода потрапляла на крани. Керували ми тоді кранами винятково вручну. Але колектив був суперовий. Мене прийняли в родину і практично няньчилися зі мною, як з маленькою дитиною, яка робить перші кроки (усміхається Наталія)».

20 років тому підприємство стало частиною компанії «АрселорМіттал». Складно не помітити та не оцінити зміни, трансформації, розвиток, які за цей період відбувалися на підприємстві та у рідному Наталчиному цеху.

«Ці 20 років – це шлях, звісно ж, нелегкий, – говорить заточувальниця. – Було всяке. Але я людина позитивна, тож пам’ятаю найкраще. Поступово нашу роботу на кранах зробили максимально комфортною: засклили кабіни кранів, обладнали системами обігріву та кондиціонування, системою радіокерування. Відремонтували в цеху дах, оновили систему освітлення. Та й моє особисте життя теж зазнало змін. До мене вгору, на кран, особисте щастя прийшло знизу. Олександр, зараз вже мій чоловік, працював в цеху фрезерувальником. Закохався, каже він, у мої красиві очі. Як він їх побачив там знизу? Але зустрів після зміни з шоколадкою, ось так і закрутилося. Отак виробнича родина допомогла мені створити сім’ю».

15 років Наталія Жемчугова працювала машиністкою крана. А потім вирішила зробити віраж у кар’єрі і вивчилася на заточувальницю. До речі, серед позитивних моментів роботи на нашому підприємстві жінка відзначає можливість перенавчитися, опанувати нову для себе професію, як кажуть, «не відходячи від каси».

«Нашому підприємству, як і кожному з нас, зараз дуже нелегко, – говорить Наталія. – Хотілося б і зарплату більшу, і умов праці кращих, і оновлень позитивних, і ще, ще, ще… Ми почали забувати те, що в нас було багато хорошого. Те, як ми мали змогу за копійки відпочити на морі у пансіонатах нашого підприємства, як наші діти оздоровлювалися у дитячих оздоровчих таборах, які заходи проводилися на підприємстві. За ці 20 років було чимало позитиву. На жаль, багато що перекреслила війна. Водночас вона стала для кожного з нас своєрідною перевіркою на вірність рідній країні, рідному місту, рідному підприємству. Я залишаюся тут працювати, бо люблю свою роботу, свій колектив. Я не можу викреслити ці 20 років, які ми прожили разом, адже ці роки – це не лише історія комбінату, це і моя життєва історія. Я вірю, що вона обов’язково матиме позитивне продовження. Головне для нас зараз вистояти, перемогти, а далі точно все буде добре».

Категорії
Наші люди

«Кити» безпеки у приготуванні аглопирогів

Серед них – попередження, вчасне реагування та запобігання можливих ризиків на виробництві. З ними добре знайома та дотримується на своєму робочому місці – у корпусі шихтових матеріалів агломераційної фабрики – Олена Любецька, яка вже багато років працює дозувальницею.

У цьому підрозділі аглофабрики завжди жвавий рух, майже як на автомагістралі, адже тут компоненти шихти дозуються та транспортуються конвеєрами до корпусу шихтових бункерів для подальшого виробництва агломерату, так званого випікання аглопирогів. Робота конвеєрів супроводжується звуковим акомпанементом від роботи великих електричних агрегатів, інших  машин, та підсвічується «світлофорами» лампочок-сигналізацій.

«Коли у 1995 році я вперше прийшла до цеху, коли побачила увесь цей жвавий рух складної техніки, трохи лячно було. Але не від виробництва, а від думок, чи зможу я цим керувати і чи навчуся це робити безпечно. Як бачите, у мене все вийшло. Навчання, допомога досвідчених фахівців та досвід зробили свою справу. Свою роботу я добре знаю, втім, увагу все одно не втрачаю, бо на виробництві завжди треба бути обережною та дотримуватися правил охорони праці. І це не формальність, а наша життєва необхідність. Ми маємо знати «в обличчя» усі ризики, які у нас є, запобігати їм та попереджувати – це наші основні «кити» безпеки», – говорить дозувальниця аглофабрики Олена Любецька. У робочій «кухні» Олени багато техніки. Серед неї: автостели, бункери, чотири реверсних конвеєра, по яких транспортуються рудна, вапнякова суміші, залізомісткий концентрат, кокс та вугілля. В задачі Олени входить керування реверсивними конвеєрами, дозування шихти, перевірка роботи обладнання, турбота про чистоту розвантажувальних жолобів конвеєрних стрічок.

«Колись ми їх чистили вручну за допомогою звичайної лопати, а зараз цей процес частково механізований, – продовжує Олена Любецька. – Завдяки спеціальним шкребкам матеріал автоматично згрібається до розвантажувального жолобу, тож наша праця значно полегшилася, звісно, й ризиків стало менше. Також від ризиків нас захищають огороджувальні пристрої, за якими розташовані частини, які рухаються та обертаються, звукова та світлова сигналізації, тросові вимикачі аварійної зупинки вздовж всієї лінії конвеєрної системи, кінцеві вимикачі тощо. Ми багато раз чули, що правила охорони праці написані кров’ю. На жаль, це гірка правда. Люди не повинні під час обслуговування техніки попадати під працюючі конвеєри, які рухаються або агрегати, які обертаються. Ремонтувати, прибирати та доглядати за конвеєрами треба тільки тоді, коли вони вимкнені. Тож недаремно у нас діє система LOTO, основою якої є фізичне блокування джерел небезпечних енергій за допомогою блокуючих пристроїв».

Протягом останніх років працювати Олені та її колегам суттєво допомагає візуалізація робочого процесу. Мається на увазі спеціальний монітор, на якому схематично у режимі реального часу відображаються усі виробничі процеси: заповнюваність бункерів шихтою, положення котучого реверсивного конвеєру, робота автостели для завантаження матеріалів з конвеєру у бункери тощо. Все це позитивно впливає на координацію роботи з іншими працівниками цеху, попереджує аварійні зупинки та сприяє безпеці на робочому місці. 

Категорії
Наші люди Новини

Зелений світлофор від діда Михайла

90 років виповнилося одному з найкращих машиністів за всю історію нашого гірничого департаменту Михайлу Жуку.

Дядько Федір обіцяв влаштувати Михайлика в училище на лісника. Але хлопчика вабила техніка. У білоруський колгосп пригнали трофейний німецький трактор, і всі хлопчаки мріяли ним керувати…

«Трактористом я таки став, але вже коли переїхав до України, – згадує Михайло Володимирович. – У нас гостювала тітка Тетяна з Миролюбівки, що біля Кривого Рогу. І я поїхав з нею. Як в інший світ потрапив! У нашому селі навіть світла не було. А у тітки я вперше побачив лампочку! А ще я вперше побачив паровози, а потім ще й тепловози! Я в них майже закохався. Але почалося все ж з трактора. Потім я трішки попрацював на комбайні, а далі був мобілізований. Служив на флоті у Прибалтиці. О, то була інша цивілізація. Навіть на хуторах з двох хат був двохфазний струм та трактори. А як повернувся додому, то влаштувався на Південний ГЗК. Поруч будувався Новокриворізький ГЗК (зараз гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – авт.), і я перейшов туди до механо-ковальського цеху. Ми робили фундаменти під верстати, а згодом я сів за кермо новенького трактора. Але мене манили тепловози, ці яскраво-зелені красені з червоними смугами».

Михайло з другом Толіком пішли записуватися на курси помічників машиністів тепловозу. Але хлопці запізнилися, групи вже набрали. «А якщо ми у вас на подвір’ї навчального комплексу посадимо сад?» – здивував викладачку Михайло. Сказано – зроблено. З миролюбівського розсадника хлопці привезли дерева, і незабаром вони вже прикрашали пустир.  Така зелена акція дала результат, Михайло вивчився і став помічником машиніста.

«У мене було багато наставників, – говорить ветеран. – Машиністи переважно були колишніми машиністами паровозів. Ця техніка відходила в минуле, тож довелося вчитися новому. Вчителі різнилися. Один навіть дав мені таке завдання, що я влетів у халепу. Довелося потім відбувати штрафні санкції. А потім мене закріпили за Пащенком. Ото був крутий дядько із Жмеринки. Анекдотів знав  – не перелічити. І справу свою знав. Звичайно ж, я також мітив на машиніста. Але начальник сказав: «З сімома класами ти будеш вічним помічником. Вчись». Тож я пішов у вечірню школу. «У який клас хочеш», – спитали викладачі. «У десятий», – кажу. І взяла мене математичка Марія Іванівна у десятий. І я її не підвів. За півроку став відмінником. Я математику знав зі школи. Шкільний вчитель був сильний. Та й мама любов до чисел прищепила. А після школи був технікум. І я став машиністом!».

Спочатку Михайлові тепловози возили залізорудний концентрат. Потім возили скалу, тобто порожню породу, а потім перевозили залізну руду. За цими простими повідомленнями, здається, криється проста робота. Але насправді вона дуже непроста: потрібно тримати тепловоз у відмінному стані і самому бути готовим до всього. Михайло й зараз не без хвилювання згадує той день, коли було шалене обледеніння. Він прийшов на роботу пішки, бо транспорт не ходив. А далі вів локомотив з важливим вантажем до Долинської. Метр за метром. Крижаними коліями. Стартував вранці, а завершив маршрут о першій ночі. І то була найвища майстерність. А скільки було подібних пригод за 43 роки праці?

«У мене найкращий батько, – каже донька Михайла Володимирича Вікторія. – Хоча він мене спочатку з родильного будинку не дуже хотів забирати. Звичайно ж, це жарт, але татусь дійсно засмутився, бо хотів сина, а після першої доньки Іри народилася ще одна, тобто я. Але я була потужною, більш ніж 4 кг, тож мене швидко всі полюбили. А якщо серйозно, то татко у мене дійсно крутий. Він майстерно грає у шахи і всіх нас навчив, ремонтує парасольки, і після його рук вони ще краще уберігають від дощів. А ще він ремонтує будь-яку побутову техніку. Ми не можемо купити нічого нового, бо у татових руках все стає ще кращим, ніж до поломки. Навіть годинники ремонтує! Тато миттєво розгадує всі судоку та інші головоломки, які потрапляють до його рук. А головне – він дуже крутий батько. Йому без проблем довіряли всіх онуків, а у нього їх аж четверо. Бо він може попрати, прибрати, запеленати, варить безліч страв, навіть млинці у нього найкращі, а картопля фрі така, що «Макдональдс» відпочиває».

Дід Михайло брав безпосередню участь у вихованні бронзового призера чемпіонату Європи зі спортивної акробатики – онука Богдана.

«Саме так, без дідуся я би не досяг того, що маю зараз, – каже Богдан. – Він возив і забирав мене з тренувань. Він надихав мене словом і прикладом. Він завжди був там, де мав бути, і робив те, що мав робити. У мене найкращий дідусь у світі!»

«Я у дитинстві пережив оту страшну другу світову війну, – згадує дід Михайло. – Перемогли тоді, переможемо і зараз. Тож як водиться у нас, залізничників, бажаю нам всі зеленого світлофору!»

Категорії
Наші люди

З палаючого танку – на роботу та у спорт

Газівник коксових печей коксового цеху № 1 КХВ Сергій Паєцик захищав Кривий Ріг, звільняв Херсонщину, стримував ворога на передовій. Зараз у нього звичайні щоденні турботи –  робота на рідному підприємстві, родина та спорт.

Сергій Паєцик з гордістю показує свої спортивні нагороди та із захопленням розповідає про корисні тренування, завзяті змагання, цікавих людей, з якими познайомився завдяки участі у команді «Нескорені. Кривий Ріг». Зараз ветеранський спорт займає особливе місце у житті Сергія та його родини, він наповнює його духовно та дозволяє відновлюватися фізично після важкого поранення на фронті.

25 лютого 2022 року Сергій Паєцик вже був у складі ЗСУ і став на захисті Кривого Рогу. Спочатку він очолював стрілецький взвод, який обороняв місто з боку Інгульця, за 40 кілометрів від міста. Згодом Сергій став командиром танкового взводу. Річ у тім, що здобуваючи металургійну та юридичну освіти у вишах Дніпра, Сергій отримав ще й військову підготовку та спеціалізацію танкіста. Тому йому одразу довірили командувати бійцями-захисниками.

«З перших днів війни окупанти намагалися усіляко прорватися до нашого міста, тут їм наче медом було помазано. Вони наступали як невеличкими групами, так і сунули колонами на різній важкій техніці та рясно обстрілювали наші позиції. Ми мали свій опорний пункт, шматок дороги, який захищали, і завдання не пропустити окупантів до міста, – згадує ті дні Сергій Паєцик. – Серед захисників були звичайні люди мирних професій, які війну тільки в кіно бачили. А тут реальні окопи, смертельні обстріли, небезпека та маса адреналіну. Саме моральний підйом, згуртованість у діях, розуміння, що ніхто не захистить нас крім нас самих, і допомогли нам тоді вистояти. А згодом були Апостолове, Зеленодольск, звідки ми, вже на танках розпочали звільнення Херсонської області».

В одному з боїв танк, в якому знаходився Сергій Паєцик, був підбитий, а бійці отримали поранення. Сергія контузило, у нього були опіки. Розпочався тривалий процес лікування та реабілітації. Як говорить Сергій, він пройшовся багатьма лікарнями і дякує нашим медикам, які буквально рятують життя та здоров’я нашим захисникам.

Сергій демобілізувався та повернувся на роботу до коксового цеху № 1. Він прагнув бути в колективі та зайняти голову та руки роботою, щоб відволіктися від думок про війну, переживань про свій взвод, з хлопцями якого, до речі, часто зідзвонюється. Зараз бійці тримають оборону на різних напрямках фронту, починаючи від Харківського, Донецького тощо.

«Перехід до цивільного життя – це непроста річ для тих, хто воював, – продовжує Сергій Паєцик. – Спочатку мені незвично було прокидатися у ліжку, а не у бліндажі, дуже заважали сирени повітряної тривоги. На фронті ми більше звикли до вибухів, свисту куль, снарядів, дзижчання дронів. Тут теж «шахеди» над головою торохтять, але я знаю, що наші хлопці їх пильнують. Та все ж я гостро реагую на різкі звуки. До речі, така ж реакція і у наших тварин. Моя собака, наприклад, дуже боїться, коли бахкає, тим більш, коли «прилітає». Ми всі, на жаль, стали заручниками цієї війни».

Під час лікування та реабілітації Сергій почав активно займатися спортом. Він став частиною команди «Нескорені. Кривий Ріг». Оздоровче плавання, настільний теніс, волейбол, важка атлетика, дартс, петанк та інші ігрові види спорту одразу захопили увагу Сергія. Це дало йому можливість зміцнитися фізично, набути сили духу та спілкуватися у колі таких, як і він – ветеранів російсько-української війни, і не тільки. Річ у тім, що криворізька особливість ветеранського спорту – це сімейна участь у змаганнях. Сергій шуткує, що його дружина стала навіть активнішою спортсменкою, ніж він. Вона завзято вболіває за чоловіка на змаганнях, і сама із задоволенням бере участь у них.

«Мені хочеться, щоб до нас приєднувалося більше людей, щоб ті бійці, які повернулися до цивільного життя, не сиділи на самоті у чотирьох стінах, не прокручували у голові важкі події минулого, не впадали у відчай через поранення, а йшли до інших, таких, як і вони. Спорт об’єднує, лікує, надає сил жити і дає змогу це робити на повну», – сказав Сергій Паєцик.

Категорії
Наші люди

Технічний гравець грає на випередження

Технікою Дмитро почав цікавитися ще з дитинства. Але тоді він і гадки не мав, що його майбутня посада так і називатиметься – «технік».

Техніки з’явилися на нашому підприємстві порівняно недавно. Кілька років тому почався процес трансформації ремонтної служби у відділенні безперервного розливання сталі. Саме тоді були створені технічні групи, основним завданням яких було своєчасне виявлення аномалій у роботі устаткування та організація їх усунення. Для таких груп і знадобилися техніки.

«До техніки мене тягло, скільки себе пам’ятаю, – говорить технік з ремонту електроустаткування Дмитро Бутрімов. – А коли прийшов час обирати професію, то я вирішив, що електричне устаткування мені все ж ближче, ніж механічне, тому й вибрав відповідну спеціальність у металургійній академії. Саме у студентські роки, отримавши потрібні знання, я почав ремонтувати побутову техніку і електропроводку вдома, допомагав це робити друзям. По завершенню вишу за розподілом я потрапив до блюмінга».

На блюмінгу Дмитро працював електромонтером. Він ремонтував і обслуговував електродвигуни, реле та інше електрообладнання. Ну й звичайно ж, молодий енергійний працівник з вищою освітою хотів більш творчої роботи. І одного разу він побачив оголошення, що відділенню безперервного розливання потрібні техніки. Особливих вагань не було.

«Якщо на блюмінгу я ремонтував не найсучасніше устаткування, подібне до того, яке ми вивчали в академії, то у ВБРС воно інше, сучасне, – розповідає Дмитро. – Тож довелося багато чого навчатися наново, розбиратися безпосередньо на місці. А місце – це головна дільниця МБЛЗ. Якщо відверто, то спочатку було нелегко. Таких термінів, як машина газового різання, поворотний стенд та ще багато чого я раніше й не чув. Але, як кажуть, було б бажання. А хлопці, що працюють поруч, пояснювали, підказували, показували. Завдяки цьому основні речі я опанував порівняно швидко».

Начальник служби з ТО та ремонтів ВБРС Микола Єфіменко розповідає про Дмитра Бутрімова, як про одного з найкращих техніків, вже доволі вправного й досвідченого, і водночас дуже перспективного. Дмитро не зупиняється, він працює над собою й розвивається надалі як фахівець.

«Електроустаткування у ВБРС дуже багато, – продовжує Дмитро Бутрімов. – Це електродвигуни,  частотні перетворювачі, пускова та релейно-контакторна апаратура, безліч різних датчиків та ще багато чого. І все це має працювати бездоганно, бо розливання сталі безперервне, і аварійні поломки можуть дуже дорого коштувати. Тому ми, техніки, орієнтуємося на те, щоб виявити можливі несправності раніше, не допустивши аварійної зупинки. Тобто працюємо на випередження. Для цього щозміни ретельно оглядаємо електроустаткування. Якщо електродвигун працює некоректно, то це можна визначити за вібрацією або звуком, а зношеність кабелів можна побачити візуально. Але у більшості випадків ми користуємося приладами, такими як мультиметр чи мегаметр. Якщо параметри не відповідають нормі, то це сигнал, що треба виправляти ситуацію».

Дрібні та середні несправності техніки усувають самотужки. А от якщо треба залучити спеціалізовані бригади, ремонт потребує заміни вузлів, запчастин, або необхідні додаткові матеріали, то техніки складають у системі SAP документ, у якому зазначають які роботи треба виконати, хто це має зробити і що для цього потрібно, а потім контролюють виконання робіт та їх результати.

«Особисто для мене робота у техніка цікавіша, ніж в електромонтера, – каже Дмитро. – Якщо електромонтер виконує завдання майстрів, то технік часто сам визначає, що і як робити, щоб електроустаткування працювало бездоганно. До речі, коефіцієнт премії у нас залежить від того, були аварійні зупинки чи ні, і це додатково стимулює працювати якісно. Устаткування сучасне, складне, тож вчитися треба постійно. Обмінюємося інформацією з колегами. У нас дуже розумні техніки, а наш майстер Сергій Федоров – один з найкращих фахівців. Але бувають моменти, коли ніхто не знає відповіді на виробниче питання. Тоді шукаємо інфу в інтернеті. І знаходимо. Дуже цікава робота поруч з хорошими людьми. Разом зі мною працює технік Артур Заєць. А от наш третій, Віталій Дяченко, захищає країну. Віталіку, нам тебе не вистачає. Бережи себе і повертайся з перемогою!».

Техніки не лише обслідують та ремонтують техніку, а ще й надають пропозиції з покращення її роботи. Так, наприклад, серед пропозицій Дмитра – замінити на одному з вузлів машини безперервного розливання сталі кінцеві вимикачі на індуктивні датчики. Впровадження цього покращення підвищило надійність роботи МБЛЗ.

«А саме зараз ми монтуємо систему безперервного заміру температури броні проміжного ковша на МБЛЗ-3, – розповідає Дмитро. – Розливальникам сталі обов’язково треба знати цю температуру, причому, в різних місцях ковша. Це дозволяє запобігти прогару ковша. Раніше температуру на всіх ковшах міряли вручну пірометром. А нещодавно на МБЛЗ-2 ми змонтували й налаштували систему безперервного заміру температур. І зараз показники з десяти точок ковша надходять прямісінько на комп’ютер оператора в онлайн-режимі. Це дозволяє зберігати вартісне устаткування, тобто  промковші».

Разом з техніками з ремонту устаткування також працюють техніки з ремонту механо- та енергоустаткування. Кожен відповідальний за своє обладнання. Але часто техніки працюють разом, єдиною командою.

«Найбільше я ціную в людях відповідальність та чуйність, – каже Дмитро. – І сам намагаюся бути таким. Саме ці риси допомагають нашій команді техніків виконувати складні завдання. Взаємодопомога у нас високо цінується, особливо зараз, коли людей не вистачає. Тож якщо хочете цікавої творчої  командної роботи, яка дає можливість професійно зростати, то приєднуйтеся до нашої команди. Не обіцяю, що буде легко, але нудно не буде точно».

Категорії
Наші люди

«Увага! На колію запрошується потяг»

«Вміє бачити крізь стіни, а не екстрасенс. Натискає на кнопки, а не баяніст. Здійснює складні операції, а не медик. Контролює процеси, але не контролер». Здогадалися, про кого ця загадка? Натякнемо, усі ці надзвичайні якості є у маневрового диспетчера залізничної станції. Неочікувано? Нумо розбиратися у цьому.

Керує процесами

Щоб детальніше дізнатися про професію маневрового диспетчера ми вирушили до  станції Східна-Сортувальна, яка примикає до території «Укрзалізниці» і є своєрідними воротами підприємства. Сюди заходять состави з сировиною та усім необхідним для виробництва, звідси починається шлях нашої продукції до споживачів.

За величезним пультом керування нас зустрічає маневрова диспетчерка ЗЦ № 1 Вікторія Коваль. Перед нею розташоване не панорамне вікно, з гарненьким видом, а велике табло зі схематичним планом станції, де блимають лампочки та раз у раз пробігають світові стрічки-пунктири.

«Якщо по-простому, ми натискаємо на кнопочки, щоб загорялися лампочки, – усміхаючись, – говорить Вікторія Коваль. – А якщо серйозно, то тут ми готуємо маршрути прийому-відправлення поїздів. Перед маневровим диспетчером розташована система управління усіма залізничними коліями, стрілочними переводами та іншими елементами станції. На табло я візуально бачу що відбувається, адже переді мною фактично схема станції. Отже, щоб керувати її роботою, забезпечувати потрібний рух составів, диспетчеру не потрібно знаходитися безпосередньо біля колій, або дивитися у велике вікно. Завдяки технічному оснащенню диспетчер все знає про процеси, які відбуваються, навіть якщо тебе від них відділяє глуха стіна чи певна відстань, і ти їх не бачиш. А з іншими фахівцями залізниці я спілкуюся за допомогою телефонів, радіозв’язку, гучномовного оповіщення. Іноді я шуткую, мовляв, хто любить говорити по телефону – вам сюди, адже за зміну я сотні раз беру до рук слухавку або рацію. Але це не порожні балачки – вся наша інформація робоча: чітка, змістовна, конкретна».

На підтвердження цього нашу розмову увесь час переривають повідомлення по рації та телефонні дзвінки. Ігнорувати їх не в якому разі не можна! Кожному повідомленню Вікторія приділяє  увагу, і впевнено керує багатьма процесами великого залізничного організму.

Катає вагони з гірки

Фішка станції Східна Сортувальна – наявність сортувальної гірки для розформування вагонів. Цим процесом також керує маневровий диспетчер.

«Наприклад, на станцію заходить состав з 50 вагонів. Він привіз вантажі у різних вагонах для різних цехів. Щоб до адресата прийшло потрібне, вагони з вантажем треба розформувати. З нашої гірки вони скочуються-направляються, правильно – це розпускаються, на окрему колію, формуються в состав і вже потім відправляються до місця призначення. Крім мене, диспетчера, до цієї роботи залучені черговий по станції, старший диспетчер маневровий, машиніст та помічник машиніста тепловоза», – розповідає Вікторія Коваль. 

Професійних знань Вікторія набувала спочатку у Криворізькому Політехнічному фаховому коледжі КНУ, а згодом у Харківському державному університеті залізничного транспорту. Встигла вона попрацювати і черговою стрілочного поста. Вікторія згадує свій перший робочий день вже як диспетчера, коли зайшла до диспетчерської, побачила великий пульт управління та розгубилася. Але стажування під наглядом досвідчених наставників допомогло здобути необхідні практичні навички та додало їй впевненості у своїх силах. На нашому підприємстві Вікторія працює вже сім років та зі зміни у зміну поповнює свій досвід.

Має характер

«Професію маневрового диспетчера я обрала свідомо, цьому посприяла моя матуся Наталя, яка теж працює диспетчером на сусідній станції. По роботі ми з нею часто спілкуємося, вона у мене потяги запрошує, – говорить Вікторія. – Взагалі я жодного разу не пошкодувала, що стала залізничницею. Моя робота дуже цікава, тут ніколи не буває сумно, бо ти завжди у вирі руху, подій та серед людей. Наша професія – для активних особистостей з міцним характером, для тих, хто вміє швидко реагувати на нестандартні ситуації та приймати правильні рішення, хто відповідальний, працьовитий, комунікабельний. Впізнали себе? Якщо так, долучайтеся до нашої команди».