Категорії
Наші люди

Багато хто вміє кататися на автомобілі, але мало хто вміє ним керувати

В останню неділю жовтня в Україні відзначається День автомобіліста та дорожника. Цього року це професійне свято відзначатиметься тридцятий раз. На нашому підприємстві це свято відзначають працівники автотранспортного управління, гірничотранспортного цеху гірничого департаменту та всі, хто має свою «ластівку», «болід», «коня» – чотириколісного друга.

Водій, говорять знавці, – це штурман, керманич та ремонтник «в одному флаконі». Практика свідчить, що в «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють майстри керма, які впевнені, що рух шляхами має відбуватися лише за правилами. На нашому підприємстві водії керують легковими та вантажними авто, знаються на спецтехниці та машинах, які здатні з легкістю перевозити гірськими шляхами в кар’єрах  тонни породи.

І у транспортному управлінні, і у гірничотранспортному цеху ГД працюють водії, якими можна та варто пишатися, яких справедливо вважають одними з найкращих працівників компанії. Серед них і начальник автоколони № 3 Олександр Меньшиков.

Автомобіль – це друг, свобода, порятунок

Автомобільний світ оточував Олександра з дитинства. Його батько працював водієм автобуса і часто брав із собою сина у подорожі міськими дорогами. Згодом Меньшиков закінчив криворізький автотехнікум за спеціальністю «Технічне обслуговування та ремонт автомобілів та двигунів».  І хоча власної машини в родині тоді ще не було, але Олександр ще у дитинстві вирішив, що точно її матиме,  і саме таку, яку він захоче.

«Ось мій чотириколісний друг, показує Олександр своє авто. – Автомобіль дає мені свободу. Ти можеш поїхати у будь-який час  куди забажаєш. Ним ми колись всією родиною попрямували до Львова на спортивні змагання сина. Це була перша поїздка на цій автівці. Я одразу відчув, що це моя машина. Величезну відстань тоді ми подолали успішно, без проблем. З того часу в нас взаємна любов один до одного. Я турбуюся про автівку, а вона в свою чергу бережно доставляє мою родину на дачу та у справах».

Вчасний техогляд, профілактика і дбайливе ставлення до автомобіля – цими принципами Олександр керується і у своїй роботі.

«У нас автоколона особлива, – додає Меньшиков. – В ній є все. Різні легкові авто і спеціальні технічні машини: дорожньо-комбіновані, автовишки, вахтовки, бортові автівки з кран-маніпуляторами, навіть кран Liebherr. Ми доставляємо запчастини, довозимо працівників та ремонтні бригади на робочі місця, посипаємо дороги взимку та зрошуємо влітку. За кермом наших машин професіонали, якими можна пишатися. В автоколоні № 3 працює 70 людей. 22 хлопці зараз служать в ЗСУ. І там вони, впевнений на всі сто, одні з найкращих. До речі, на передовій без авто теж ніяк, там автомобілі – це порятунок. І аби така можливість була у наших хлопців, ми тут можемо подбати про це».

З перших днів лютого 2022 року Олександр разом з колегами почав допомагати обороні міста та ЗСУ. Він готував «спеціальні» коктейлі, насипав та перевозив мішки з  піском для обладнання блокпостів. Зараз він донатить і у вільний від роботи час допомагає ремонтувати техніку наших захисників. А ще працює так, щоб наші герої, серед яких чимало колег-водіїв Олександра, були спокійні за ситуацію вдома та на роботі, щоб знали, що їхні робочі авто будуть у порядку.

«22 роки тому я прийшов після автотехнікуму працювати слюсарем з ремонту авто в кар’єрі. А десять років тому очолив автоколону № 3 ГТЦ, – розповідає Олександр Меньшиков. – Я впевнений, що найцінніший скарб нашої компанії – це люди. У нас чудовий колектив. А які у нас водії!  Їзда у кар’єрі та міськими дорогами має відмінності. У місті більша швидкість та насиченість шляхів автівками, а гірські шляхи в кар’єрі – це віражі та підйоми. І впоратися з цим може лише досвідчений водій на справному авто. Ми в цеху завжди про це дбаємо. Я як начальник автоколони маю знати стан кожної автівки, планувати ремонти, вміти працювати з людьми та постійно розвиватися сам та спонукати до цього інших».

Не керуй машиною швидше, ніж літає твій янгол-охоронець

«Хочеш бути успішним у житті, у професії – вчися і займайся саморозвитком», – говорить Олександр. Водій-професіонал – це точно не той, хто один раз отримав права, навчився керувати авто і зупинився на цьому.

«Я пам’ятаю своє перше водіння, – розповідає Меньшиков. – Вперше, ще в автотехнікумі, я сів за кермо ЗІЛа. Це був той ще екстрим! Зараз я маю права категорій А, В, С, керую сучасним авто, але продовжую вчитися. Світ рухається вперед, тому маю розвиватися і як водій теж. Змінюється система та способи ремонту авто, та й самі автівки вдосконалюються. Наприклад, ми незабаром маємо отримати вахтовий автомобіль, в якому теж є новинка – система допомоги водію під час руху автомобіля під гору. Коли водій знімає машину з гальма, то система допомагає йому підтримувати авто у непорушному стані без відкочування назад, доки не почнеться рух вгору».

Для себе Олександр виокремив кілька обов’язкових правил. По-перше, досвідчений водій має вчитися все життя. По-друге, безпечна їзда можлива лише за правилами. Певний час може здаватися, що машина без гальм виграє перегони, але що найчастіше стає результатом для такого водія? На щастя, серед колег Олександра таких «гонщиків» немає.

«Ми працюємо і робимо все, щоб наші перевезення були безпечними, – каже Олександр Меньшиков. – І щоб своє професійне свято ми завжди відзначали у повному складі. Вітаю всіх колег з Днем автомобіліста і бажаю всім незламних авто, доріг, які завжди вестимуть до рідної домівки, сімейного затишку та спокою, єдності, миру та Перемоги!».

Категорії
Наші люди

Візьми лінь у союзники

Попри війну і пов’язаний з нею брак коштів та робочих рук, на дробильній фабриці гірничого департаменту продовжується впровадження WCM.

Зараз, як ніколи, багато що залежить від бажання кожного працівника вдосконалювати виробництво, поліпшувати умови праці, робити робочі місця безпечнішими. Як мотивувати себе й колег на позитивні зміни, знає заступник начальника з енергоустаткування ДФ ГД Ігор Боярин.

На дробильну фабрику Ігор прийшов з рудоуправління, де працював електриком однієї з дільниць. А почав він свій шлях на підприємстві з електромонтера.

«У дев’ятому класі я обирав майбутню професію, – згадує Ігор Боярин. – По-перше, мені дуже подобалося готувати, і виходило смачно. То може піти вчитися на кухара? А по-друге, я цікавився електротехнікою, приладами. У дідусевому господарстві були циркулярна електропилка, круподерка та інше електроустаткування. Я із задоволенням допомагав йому все це ремонтувати. Так може податися в електрики? Як вибрати? Допомогла мама: «Подивися навкруги, синку. Електроприлади скрізь. Освітлення, верстати, електроустаткування літаків та кораблів, побутова техніка та навіть хлібзавод. Немає на планеті такого куточка, де б не було електрики. Буде тобі на хліб з маслом. А можливості реалізувати себе взагалі безмежні».

Хлопець вивчився в технікумі, а паралельно отримав ще й вищу освіту. Спеціальність – «Електроприводи». З того часу минуло більше десятка років. І ось він – новий заступник начальника з енергергоустаткування. Прийшов у цех і зразу зрозумів: нудьгувати не доведеться.

«Спочатку працював з ранку до ночі, а інколи й цілодобово, – продовжує Ігор. – Енергоустаткування тут скрізь: дробарки, конвеєри, насоси – все на електриці. А також аспірація, вентиляція, подача технічної й питної води, кисню, система освітлення, каналізація та багато іншого. І за все відповідає заступник з енергетики. Час аварійних простоїв тоді зашкалював. Виходили з ладу насоси, лопалися засувки та труби, рвалися й замикали кабелі. Резерву обладнання не було. Запчастини звалені в купи, інструменти також. Потихеньку почали вигрібати. Керівництво гірничого департаменту підтримало. Посортували, поскладали, поступово приводили до ладу запчастини та вузли. Справа пішла, але системності не вистачало. Траплялось, наведуть лад у майстерні, а за кілька місяців – знову те саме».

Близько п’яти років тому цех почав впроваджувати WCM. Ігорю Боярину система відразу сподобалася. Він сподівався, що інструменти Виробництва світового класу допоможуть не лише покращити справи з енергоустаткуванням, а й закріпити, стабілізувати результати. Але не всі колеги розділяли його оптимізм.

«Ой, важко ж було налаштувати людей! – говорить Ігор. – Відсотків сімдесят сприйняли нову систему насторожено, або й зовсім вороже. І це не дивно. Адже зміни – це завжди важко, незрозуміло і трохи лячно. А головний ворог – лінь. Ми вирішили, що якщо ворога не виходить перемогти, то треба зробити його своїм союзником. Багато розмовляли з людьми. Доводили, що якщо лінь переробляти потім багато разів, то треба один раз зробити добре. Почали впорядковувати зберігання матеріалів й інструментів за вимогами WCM. Колеги побачили перші результати. Далі облаштували майданчики зі складування запчастин та електродвигунів. Сім майданчиків зробили з нуля, починаючи із фундаментів. Облаштували три майстерні».

Поступово більшість працівників зрозуміла, що краще один раз облаштувати зручне зберігання запчастин і потім миттєво знаходити потрібне, ніж кожного разу витрачати час, нерви та зусилля на пошуки у купі мотлоху. Прихильників WCM ставало більше.

«Але мало впорядкувати зберігання, – говорить Ігор Боярин. – Треба, щоб на майданчиках завжди було справне устаткування, готове до установки. Тож взялися за ремонти та ревізію, створили резерв. Все це зробило ремонти швидшими та якіснішими, значно зменшило кількість аварійних поломок. Ми отримали більше часу на обслуговування. Зараз підтримуємо все у належному стані, приділяємо більше уваги саме профілактиці, вдосконалюємо автономне й професійне обслуговування – і устаткування запрацювало набагато стабільніше».

Раніше Ігорю доводилося часто виходити на роботу у вихідні, бо траплялися серйозні аварійні зупинки. Тоді він поставив собі за мету досягти такої стабільності у роботі енергоустаткування, щоб протягом наступного місяця не було зіпсованих вихідних. Потім трьох місяців, пів року…

«Це мені вдалося, – усміхнувся Ігор. – Наступна мета – цілий рік. У 2022-му не вийшло, два рази змушений був виходити у вихідний. А от цього року поки що жодної такої аварії. Сподіваюсь, що й не буде. З’явився вільний час для улюбленого хобі. Я ж завзятий мототурист. Об’їздив на своєму мотоциклі всю Україну і вже пів Європи, а може й більше. Цьогоріч був у пішому поході карпатськими вершинами. Говерла, Брескул, озеро Несамовите… І саме всесвітній досвід WCM допоміг нам зробити наше устаткування набагато надійнішим, роботу цеху стабільнішою, а особисто мої вихідні та відпустки прогнозованішими, а отже яскравими та надзвичайно цікавими».

Категорії
Наші люди

  Вірю в завод – тому будую плани на майбутнє

Навіть зараз у складні воєнні часи у працівників є можливість розвиватися, рухатися вперед і будувати плани. Ці плани мають всі шанси втілитися у життя вже найближчим часом, впевнений начальник фасонно-сталеливарного цеху Ливарно-механічного заводу Денис Коптєв.

Денис походить з родини гірників. Його батько та матір працювали на тоді ще НКГЗК. Родина отримала квартиру на мікрорайоні Східному – на той час там мешкало багато металургійних родин. Тому і на подвір’ї завжди металургійна тема була на вустах. Денис часто був на роботі у батька, йому подобалися великі агрегати, міць та простір виробництва, тому з професією визначитися було нескладно. Виш за спеціальністю «Ливарне виробництво» він закінчив з червоним дипломом.

«З перших днів роботи Дениса на підприємстві його бажання працювати і розвиватися неможливо було не помітити, – розповідає директор ЛМЗ Валерій Мовчан. – Людина прискіплива до себе в усіх питаннях і надійна. У різні періоди часу я довіряв йому різні цехи. Можна сказати, що Денис у нас свого роду кризовий менеджер. Він вміє створити команду і вести її за собою і, я впевнений, усі завдання виконає вчасно і якісно. А ще ця людина – справжній господар, який знає чим «дихає» цех, його можливості і головне – вірить у його перспективу та розвиток. Якби уся моя команда складалася з таких членів, то ми б, кажучи футбольною мовою, точно виграли б усі виробничі «матчі».

Сьогодні в ЛМЗ Дениса Коптєва вважають одним з найперспективніших  начальників цехів. Він лідер, який вміє згуртувати навколо себе команду, здатну впоратися з будь-якими викликами.

«Я починав працювати на посаді помічника майстра ФЧЛЦ. За півтора року очолив дільницю плавлення та сплавів в цеху. Тоді в цех тільки надійшли нові індукційні печі. Це було не лише нове обладнання, а й етап впровадження нових технологій, – розповідає начальник ФСЛЦ Денис Коптєв. – Я із задоволенням до цього долучився. Це захоплює, коли приймаєш виклик, випробування. Вважаю, що характер людини формується впродовж життєвого шляху, труднощі загартовують, а помилки формують досвід. Я впертий, коли потрібно досягти мети, якщо вона для мене важлива. Але розумію, що перемогу здобувають, спираючись на власні сили та підтримку міцної команди».

У 2019 році Денис Коптєв очолив цех виготовлення виливниць. Першим його кроком тоді стало створення надійної професійної команди, другим – модернізація обладнання. Коли розпочалися активні бойові дії, цех зупинився, адже металургійне виробництво – основний споживач продукції ЦВВ – майже не працювало. Та не в характері керівника цеху складати руки та впадати у розпач. Денис розумів, що має зробити все, аби персонал цеху не залишався без роботи, а значить й без заробітку.

«Це нормальна реакція, що спочатку всі ми були у розпачі. Усі гадали: що далі? Як житимемо не лише ми, заводчани, а й уся країна? – говорить Денис. – У нас тоді добре спрацювала уся команда, керівництво заводу. Найбільша відповідальність, звісно ж, була на лідерах, адже кожен може тримати кермо, коли море спокійне, а в бурю? Тоді ми більшість персоналу цеху відрядили до інших цехів ЛМЗ. Я теж тимчасово очолював ЦМК, а зараз керую ФСЛЦ. З власного досвіду хотів би всім порадити: не бійтеся змінювати професію, вчитися чомусь новому. Це розширює професійний потенціал. Погодьтеся, ніж перебувати у простої, краще працювати, хай і в іншому цеху, але отримувати повну зарплату, знайомитись з новими людьми, опанувати нову спеціальність. Зараз зустрічаю колег з ЦВВ, які працюють в інших цехах, і всі задоволені, що наважилися зробити тоді такий крок. Працювати краще, ніж відлежувати боки на дивані. Тим більше, що підприємство зараз гостро відчуває кадровий голод, а кожен з нас може допомогти і собі, і заводу».

Ситуація з персоналом у ФСЛЦ сьогодні така ж, як і у більшості цехів. Найгостріша проблема – нестача персоналу. З 450 працівників 87 мобілізовані до лав ЗСУ, певна частина перебуває за кордоном, хтось звільнився. Тому знову найперше, з чого розпочав роботу у цеху новий керівник – це створення команди.

«Ми є основним цехом, який виготовляє напівфабрикати та готові вироби для гірничого департаменту: броні для млинів, молольні кулі, відливки для засипних апаратів доменних печей та багато іншого, отже роботи нам вистачає. Але жодна справа не робиться, жодне обладнання не працює без людей, тому найважливіше питання зараз – це поповнення штату, – продовжує Денис Коптєв. – Коли в тебе є команда, то можна рухатися далі. Я людина амбітна, не звик стояти на місці. І мені дуже пощастило, що потрапив саме до такої заводської родини. Директор ЛМЗ Валерій Мовчан – з тих лідерів, хто і сам йде вперед, і веде за собою інших. А ми не маємо право відставати від свого лідера».

За словами Дениса Коптєва, він має дві точки опори: сім’я та заводська родина.  Для нього за воротами заводу зв’язки не розриваються, адже спільних інтересів з колегами достатньо. Наприклад, вони разом грають у футбол. А нещодавно у складі збірної команди ФЧЛЦ Денис Коптєв та його колеги стали переможцями «Турніру пам’яті героїв-захисників «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Насправді у нас всіх багато спільного. Ось, наприклад, моїм найулюбленішим святом завжди був Новий рік, адже це свято всіх об’єднує, дарує надію. Це час будувати плани і загадувати бажання. Зараз воно у нас одне на всіх – Перемога. Вона нам дістається важкою ціною. Але незламність, міць і те, що ми боремось за своє, рідне – роблять нас непереможними. Я вірю в наш завод, в наших людей, а тому завжди будую плани на майбутнє. Воно є у нашої країни і у кожного з нас».

Категорії
Наші люди

У роботі – без дрібниць

«Це стосується відповідальності, професіоналізму та ставлення до роботи. А от щодо сировини, то саме вона має бути добре подрібненою та ще й потрібної фракції», – говорить  про свою справу Андрій Рогалін, дробильник агломераційного цеху № 3. Цього року за робочі досягнення його було відзначено грамотою підприємства.

Основне завдання Андрія Рогаліна – контролювати обладнання, яке подрібнює вапняк  для агловиробництва, а також використання потрібного для цього процесу палива. Найважливіше в цих процесах – чітко дотримуватися технології та не дозволяти зупинок обладнання.

«Серед основних інструментів – гвинти, ключі та власний досвід. Підтягуємо валки, закріплюємо їх, дивимося, як все працює, і контролюємо процес. Принцип роботи простий: чим ближче валки один до одного, тим менше фракція дроблення, чим відстань між валками ширша, тим фракція більша. Нам важливо, щоб фракція вапняку була 0-5 мм», – говорить Андрій.

В агломераційному цеху Андрій Рогалін працює вже 18 років. Влаштувався сюди після строкової служби в армії. Як каже Андрій, йому дуже хотілося самостійності, впевненості у собі, професійного розвитку. Все це давала йому робота. Та й гроші молодому хлопцю були потрібні, адже до Кривого Рогу він переїхав із селища Широке, тож треба було влаштовуватися на новому місці.

«Пам’ятаю, як третій аглоцех зустрів мене дуже жвавим виробництвом та дружнім колективом. Професії мене навчали дробильники Сергій Мартиненко та Олександр Пузик. Вони казали, що дрібниць у цій роботі не буває. Треба уважно стежити за роботою обладнання, щоб воно завжди працювало, як годинник. Це важливо для отримання потрібної фракції вапняку. Вже потім я навчився визначати якість роботи обладнання за розміром дробленого вапняку. Якщо він різної фракції, то щось іде не так і треба шукати причину», – продовжує Андрій Рогалін.

Окрема увага приділяється охороні праці, особливо це стосується правил робіт на висоті. Справа в тому, що Андрію та його колегам неодноразово доводиться підніматися до обладнання, яке розташоване на рівні 2-3 поверхів. Під час нічної зміни ця увага подвоюється.

«Саме у нічну зміну я збирався у день початку війни, – розповідає Андрій. – Почув вибухи, а потім прийшла звістка про наступ росіян. Як і в більшості людей, які виросли за мирних часів, у мене був шок, страх за свою родину, адже у мене зростають двійко синів – старшому Олексію 15 років, а молодшому, теж Андрію, буквально на днях виповнилося дев’ять. Дружина теж працює на нашому підприємстві кранівницею. Та я взяв свої емоції до рук і пішов на зміну А потім було, як і у всіх: допомога нашим та волонтерство. Я живу на Матрьонівці, це південна частина міста, саме з якої ворог і намагався прорватися до Кривого Рогу. А коли це йому не вдалося, то він спробував нас затопити. Коли росіяни поцілили по дамбі Карачунівського водосховища, в нашому селищі дуже піднялася вода, затопило одразу шість вулиць. Я постійно спостерігав за рівнем води, на щастя, до мого будинку вода не дійшла, люди ж тоді дуже постраждали він підтоплення.

Зараз ми переживаємо нелегкі, але історичні часи. На жаль, війна забрала багато людей, – говорить Андрій. – Попри все нам треба встояти, підтримувати свій моральний стан, а країну – своєю роботою. Нагорода підприємства стала для мене джерелом гарних емоцій.  І справа не у самій грамоті, а в увазі до моєї праці. Добре знати, що вона важлива і цінується».

Категорії
Наші люди

Із простою – у відрядження, або Навіщо сидіти без роботи

Дві третини заробітної плати – це добре. Це рятує, коли роботи зовсім немає, а якщо вона є і тобі її пропонують, то сто відсотків зарплати – набагато краще. Так вирішили електромонтери доменного цеху № 2, який зараз тимчасово не працює, та пішли у відрядження до доменного цеху № 1.

Знайомтесь, Валерій Веренич. У ДЦ № 2 він був бригадиром електромонтерів та обслуговував кранове господарство «дев’ятки». Від самого початку війни він з колегами по цеху зупиняв виробництво, опікувався тим, щоб усі процеси зупинки доменної печі відбувались правильно, а задіяні у цьому процесі крани, залишалися у робочому стані. До речі, деякі крани там і зараз працюють, вони зайняті у відвантаженні граншлаку. У вимушений простій на дві третини заробітної плати Валерій пішов у червні минулого року, але вдома «просидів» недовго, лише три місяці.

«Не хотілося втрачати кваліфікацію, тому коли мені запропонували піти у відрядження – перейти працювати до доменного цеху № 1, то, звичайно, я погодився, – розповідає Валерій Веренич. – Я працюю за своєю спеціальністю електромонтера і роблю ту саму роботу, що й у рідному цеху. Єдине, що довелося опанувати, це особливості кранів, адже будь-яке навіть дуже схоже обладнання, як і людина, має свої відмінності. Та це було мені на користь, адже я люблю навчатися, розвиватися професійно. Також я засвоїв географію цеху, дізнався, де і яке обладнання розташоване, особливості дільниць першого доменного. Зараз я працюю повноцінно та отримую за свою роботу повну заробітну плату, а не її частину. А ще я знаю, що моя праця допомагає підтримувати економіку країни, а в умовах війни – це великий плюс!»

«Моя історія переходу з другого доменного цеху в ДЦ № 1 схожа з історією Валерія. Тільки на 2/3 мене перевели в середині березня минулого року, – говорить Максим Павлюченко, який зараз працює бригадиром електромонтерів в ДЦ № 1. – Вже наприкінці квітня мені запропонували відрядження до першого доменного цеху, і я погодився, навіщо ж без роботи сидіти. В ДЦ № 1 багато фахівців стали на захист України, з’явилися вакансії, тому я скористався можливістю працювати. Адаптувався тут швидко, допоміг гарний колектив. У першому доменному цеху я опікуюсь електрообладнанням розливальних машин. Колись давно схожі машини працювали і в другому доменному цеху, тому я трохи був знайомий із цією системою. Колеги з ДЦ-1 допомогли увійти в курс справ, підказали, що та як, і робота, як кажуть, пішла. І взагалі, тим, хто «засидівся» на двох третинах зарплати, я б радив не боятися переходити працювати в інші підрозділи, бо на собі відчув, що затребуваність фахівців на нашому підприємстві дуже велика, навіть в умовах, коли не всі цехи працюють».

Валерій Веренич та Максим Павлюченко

Як розповів заступник начальника ДЦ № 1 з електрообладнання Євген Віноградов,  за останній час з ДЦ № 2 в електрослужбу першого доменного у відрядження перейшло вісім електромонтерів з ремонту електрообладнання. Причому п’ятеро з них перевелися до цеху впродовж останніх двох тижнів. Усі вони працюють на робочих місцях спеціалістів, які зараз захищають нашу країну. «Роботи у нас вистачає, адже працює доменна піч № 8 та комплекс розливальних машин, на яких виробляється чушковий чавун тощо, – говорить Євген Віноградов. – Практику переводу фахівців всередині комбінату я вважаю ефективною, адже таким чином ми зберігаємо фахівців та ще й можемо додати їм додаткових знань та навичок, які в життя завжди стануть у нагоді».

Категорії
Наші люди

Підйомні рішення та ще й на коліях

Їх щозміни вирішує машиніст крану на залізничному ходу Михайло Толмаченко. Цього року його роботу відзначили грамотою підприємства.

У залізничному господарстві «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює багато різноманітної техніки для виконання різних завдань. Одне з них – підйом та пересування великих вантажів. З цим може впоратися великий кран на залізничному ходу. У ЗЦ № 2 таку роботу виконують два крани Takraf EDK 500,  одним із яких і керує Михайло Толмаченко.

Як зазначає наш герой, залізничний кран вважається одним із найскладніших у крановому господарстві. А все тому, що для виконання своїх підйомних завдань йому треба міцно стояти на коліях, розмір яких лише 1520 мм. Коли є можливість «закріпитися», то кран це робить додатковими висувними опорами. Але не всюди така можливість існує, тож у таких випадках машиністу треба керувати технікою так, щоб і вантаж підняти, і на коліях встояти. Наприклад, так відбувається на естакадах бункерів доменних печей.

«Працювати без висувних опор у нашій роботі допускається. Існує спеціальна таблиця вантажів у тоннах, які можна піднімати залежно від вильоту стріли. Наприклад, максимальна вага вантажу у 80 тонн піднімається при вильоту стріли 6,25 метра. Взагалі принцип простий: чим більший виліт стріли, тим меншу вагу можна піднімати. Втримувати рівновагу допомагає досвід. Також я можу скористатися спеціальним крановим прибором безпеки – це спеціальний екран з підключеними датчиками, які контролюють вагу та виліт стріли, і взагалі параметри роботи крана. Ці показники значно допомагають машиністу, – каже Михайло Толмаченко.

Технічний «напарник» Михайла Толмаченка – дизель-електричний кран Takraf EDK 500 німецького виробництва. Історія цього залізничного крану є цікавою. Під час другої світової війни ці марки кранів випускалися для потреб Рейху. А після війни виробництво у якості контрибуції за економічну шкоду передали радянській владі. Завод, де вироблялися крани, залишився у Німеччині, у Східній її частині. Такі крани випускалися до 1990 року. Кран, який «бігає» коліями нашого виробництва, зроблений там наприкінці 1977 року. Незважаючи на солідний вік, він має справжнє сталеве здоров’я і чималі можливості. 

«За допомогою крану ми вантажимо металобрухт, виконуємо підйом рухомого складу (вагонів, тепловозів), великі вузли та агрегати під час ремонтів у різних цехах. Наприклад, газовий затвор у доменному цеху. Крім мене, машиною керують Микола Одайський, Костянтин Панченко, Олег Яременко та Леонід Милов», – сказав Михайло Толмаченко.

Перш ніж почати керувати залізничним краном, Михайло Толмаченко пройшов чималий «залізничний шлях» професійного становлення. Він закінчив політехнічний технікум за спеціальністю «Експлуатація залізничного транспорту». Практику проходив у залізничному цеху № 1 нашого підприємства складачем составів. Як говорить Михайло, ця робота дуже відповідальна, але і дуже важка. Та після служби у збройних силах він знову повернувся сюди працювати. Керівництво одразу відзначило талановитого хлопця. Йому пропонували стати диспетчером і навіть начальником району. Та Михайло не схотів керівних посад. Він, навпаки, прагнув навчитися на машиніста тепловозу. Але не судилося. Як жартує Михайло, у долі були свої плани на нього. Незабаром він перейшов до кранової служби залізничного цеху № 2, де почав опановувати професію машиніста крана у якості помічника (зауважте!) саме цього крану, на якому тепер і працює.

«Мені завжди щастить на гарних людей та сприятливі ситуації, – говорить Михайло. – Так було і тоді, коли я почав вчитися на помічника машиніста крану. Після навчання ще деякий час самостійно керувати краном мені не довіряли. І правильно робили, адже техніка велика, серйозна, потребує дуже дбайливого ставлення до себе.  Одного разу виникла ситуація, коли треба було терміново вивантажити злитки на залізничній дільниці, де неможливо додатково закріпитися крану. Машиніст в цей час кудись відійшов. Я сів у кабіну крана та почав працювати. Машиніст це побачив, оцінив, що я роблю все правильно, і відтоді мені вже повністю довірили керувати технікою. Тоді я вже зміг відчувати кран, знав його технічні характеристики, можливості та набув певного досвіду. А взагалі, якщо новачок сяде за кермо без досвіду, то є великий ризик того, що кран впаде».

Михайлу завжди вдається тримати баланс між вантажем та можливостями його крану. Як він каже, підйомні рішення йому доводиться приймати щозміни. І така робота йому подобається. Та він би хотів передати свої знання та навички молоді, адже саме їм у майбутньому працювати на підприємстві. Він сподівається, що незабаром так і станеться. От тільки б війна скоріше закінчилася!