Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Скриньки – із паперу, пташки й звірятка – із пляшок

Вона любить свою професію, а у вільний час створює речі, які дивують оригінальністю.

Для змащувальника автотранспортного управління Олени Піліпейко пластик, папір та різні непотрібні для вживання речі стали джерелом натхнення для створення майже дизайнерських виробів для практичного використання та сувенірів для душі.

Про Олену Піліпейко «Металург» дізнався під час одного з репортажів у цехах підприємства. Про неї нам розповіли її колеги з автотранспортного управління: «Знаєте, в АТУ у нас є справжня майстриня. Її роботи надзвичайно красиві, вона створює дуже оригінальні речі! Хочеться, щоб усі знали про те, які талановиті люди у нас працюють!». Як виявилося потім, Олена до того ж є єдиною жінкою в автотранспортному управлінні, яка працює змащувальником автомобілів.

Ми розмовляли з Оленою на її робочому місці в АТУ. Увагу одразу привернули гарні дрібнички біля її столу: плетені горщики для квітів, скриньки різного розміру та кольору для корисних дрібниць, макет української садиби з будиночком, тином, квітником, собакою та кішкою. Все це виглядає, наче справжнє. Навіть всередині будиночка є мініатюрні меблі.

«Виготовлення красивих речей – не просто моє хобі, це потреба душі, моральне задоволення, якщо так можна сказати. Робота над ними заспокоює мене та надає гарного настрою, – розповідає Олена Піліпейко. – Все почалося у 2017 році, коли одна з моїх колег, яка працювала муляркою, принесла на роботу дуже цікавий кошик, як потім з’ясувалося, сплетений з паперу. Я дуже зацікавилася цим і попросила, щоб вона навчила мене так плести. Знаєте, у мене з першого разу все вийшло! А коли зрозуміла як це робиться, то фантазії вже не було меж: почала створювати не тільки кошики, а й скриньки, підставки для горщиків, фігурки різних звіряток тощо. Технологію їх виготовлення опанувала вже сама, роблю так, як вважаю за потрібне. І в мене все виходить».

Для створення своїх робіт, крім паперу, Олена використовує і так зване «сміття» – використані пластикові пляшки, пінопласт, дерев’яні палички, якими ми розмішуємо у чашках каву або чай, та інші вже непотрібні для вжитку речі. Як говорить Олена, пластик людство створило для зручності. Але він стає нам в нагоді лише на деякий час, а далі перетворюється на сміття і століттями розкладається, забруднюючи тим самим довколишню середу. Наприклад, пластикова пляшка розкладається від 450 до однієї тисячі років. А в руках Олени пластик набуває нового життя.

«В деяких роботах я використовую звичайні пластикові пляшки, а от для виготовлення звіряток чи птахів краще підходять пляшки від кефіру, шампунів, гелів для душу тощо, – говорить Олена. – Звичайно, стільки продуктів я сама не споживаю, тож прошу колег приносити мені такі пляшки. Коли матеріалу збирається достатньо, починаю щось робити. От, наприклад, голубів я створила на початку війни. Голуби – символи миру, тож хоча б так я можу наблизити мир у своїй рідній Україні. А щоб потім в ній було як завжди затишно, роблю різних звіряток, садиби з хатинками, на дачу зробила дуже красивих лелек. В кожну роботу я вкладаю частинку своєї душі і хочу, щоб мої роботи сприяли гарному настрою, надавали людям оптимізму».

Олена Піліпейко працює змащувальником автомобілів вже 21 рік, рівно стільки ж, скільки працює на підприємстві. Роботи в неї багато. Щодня  вона оглядає великі вантажні автомобілі та змащує мастилом їхні деталі та механізми, які піддаються тертю під час поїздок. Вчасне змащування попереджає зношування і загалом є важливою складовою технічного обслуговування автомобілів.

Під час роботи Олені доводиться як спускатися «під землю» – до оглядової ями, так і «озброюватися» пістолетом – важливою частиною спеціального прибору для змащування під тиском.

«Роботу свою дуже люблю! Вона для мене важлива, та й серед людей завжди знаходжусь, відчуваю підтримку колег, – продовжує Олена. – Звичайно, цій професії я навчалась, адже тут треба знати не лише різні «масльонки», а й види мастила, до яких марок автомобілів що підходить та багато іншого. А за першим фахом я повар, відпрацювала за цією професією аж 16 років. Взагалі я дуже люблю готувати та годувати людей. Є у мене і свої фірмові страви, наприклад деруни. Вони в мене незвичайні. Тобто готую їх за класичним рецептом, але потім варю крутий запашний бульйон з приправами, викладаю вже обсмажені драники у чавунок чи глибоку сковорідку, трохи заливаю цим бульйоном, щоб не повністю їх покрити, і протушую на маленькому вогні. Спробуйте, це дуже смачно, як кажуть, за вуха не відтягнете (сміється). А ще дуже люблю працювати з тістом, пиріжки, млинці, оладки – це у мене завжди водиться. А взагалі все, що я роблю – це для людей: моя робота, мої поробки, які переважно дарую друзям та знайомим, мої страви, якими годую рідних і не тільки. Все це надає мені життєвої наснаги. Цього я бажаю і кожному з нас. Знайдіть і ви якесь захоплення, щоб «гріло душу» – і тоді ваше життя зміниться на краще. Я це точно знаю!»

Категорії
Наші люди

Виробничий «скульптор»

Про старшого майстра фасонно–сталеливарного цеха Євгена Кайка колеги говорять, що він бачить цех як творчу майстерню, його цікавлять найскладніші завдання, до кожного колеги вміє знайти підхід і має чималий професійний досвід. Тож справедливо, що званням «Честь та гордість ЛМЗ відзначили в цеху саме його.

У випадку з Євгеном можна сказати, що вислів «цех – друга домівка та родинна справа » точнісінько про нього. У ФСЛЦ колись формувальником машинного формування працювала мати Євгена. Сюди майстер прийшов ще юнаком, цех став першим і єдиним місцем його роботи.

«25 років минуло, а я й досі залишаюся закоханим у свій цех і свою роботу. Тут я зростав професійно, паралельно з роботою здобув вищу освіту і досвід, який мені не один раз ставав у пригоді у житті, – розповідає старший майстер ФСЛЦ. – Пам’ятаю своїх перших вчителів – формувальника Михайла  Труша та бригадира Анатолія Хоменка. Вони навчили мене не лише азам професії, а й особливому підходу до кожного завдання. Завдяки їм я відчуваю, що формування – це творчий процес, який вимагає підходу скульптора. У нашій справі не обійтися без аналітичного складу розуму та просторового мислення, а ще ока художника. Треба вміти читати креслення, розуміти що це за деталь, яку ти виготовляєш власноруч і яку згодом віділлють за формою. Говорять, що формувальником можна стати за 4 місяці, я вважаю, що професійним формувальником можна стати не менше, ніж за три роки, і лише якщо в тебе є до цього хист. От приходять до нас хлопці, а з 6-8 залишаються у професії 2-3. І не тому, що формувальна справа нелегка, а тому, що покликання у них зовсім інше, і це нормальний природний професійний відбір».

Євген з колегами виготовляють з формувальної суміші ливарні форми, в них потім заливається рідка сталь і формується відливка – деталь. А щоб зробити таку форму-«пасочку», потрібно виконати низку технологічних процесів. Спочатку з суміші формується форма, потім здійснюється її теплова сушка. Ось тут важливо як не пересушити, так і не недосушити форму, адже можуть сформуватися раковини-порожнечі. Під час механічної обробки такі пустоти відкриваються, туди затікає рідка сталь, і виходить не рівна поверхня, а бракована з «дірками». А це змарнований час, даремно витрачені матеріали і праця багатьох людей.

«В моїй професії один точно в цеху не воїн, тут важлива командна робота. І багато що залежить і від бригадира, і від майстра, – розповідає Євген. – Треба вміти працювати з людьми, знати, хто на що  здібний, хто чим дихає, в якому настрої. Працювати з людьми, як на мене, то найважче. Адже наш цех виконує різні замовлення, більшість з них складні. Пам’ятаю, як ми виготовляли раму рольгангу – це відливка вагою близько 40 тонн, довжиною 8 метрів та шириною 4 метри. Ми її місяць формували, сушили, потім збирали. Впоралися, адже команда в нас гарна, кожен вболіває за справу душею».

Сьогодні, зізнається Євген Кайко, працювати складніше, адже чимало талановитих колег воюють на фронті. На жаль, є серед них загиблі та поранені, тож в цеху працюють і за тих, хто зараз виборює нашу Перемогу, а це вже подвійна відповідальність.

«Ми пережили і переживаємо непрості часи, – продовжує старший майстер. – Наш цех живе та дихає цілодобово. А я пам’ятаю, як за часів блекауту прийшов до цеху, і тут панувала така тиша, що я почув, як пролетіли голуби. Було сумно і боляче. Тож коли зашумів, задзвенів, почав рухатися наш ФСЛЦ, я зрадів, з’явилася надія і віра у краще. Впевнений, що ми переможемо! От тоді я, як затятий рибалка, гайну на свої улюблені місця на Каховському водосховищі, а потім з родиною – до Криму. Щиро вірю, що це буде скоро. І дуже чекаю на повернення всіх наших хлопців до цеху, щоб знову наш колектив зібрався у повному складі. От тоді нам до снаги будь-які найскладніші замовлення, все зробимо і швидко, і якісно».

Категорії
Наші люди

Рівень Захаровича

«Це завдання – просте, а це – для Захаровича», так говорять в ремонтно-механічному цеху № 1 Ливарно-механічного заводу про найскладніші завдання, які до снаги слюсарю-ремонтнику Олександру Захаровичу Суслову. До п’ятиріччя заводу його було відзначено званням «Честь та гордість «ЛМЗ».

Ремонтно-механічний цех став першим і єдиним місцем роботи слюсаря, де він працює вже майже 40 років. Для Олександра це є ще й продовженням родинної справи, адже у цьому цеху працював верстатником його батько.

«Для мене – це більше, ніж просто місце роботи. Тут працюють прекрасні люди, а моя робота потрібна, відповідальна і цікава, – говорить Олександр Суслов. – Я відповідаю за ремонт та збір деталей, вузлів редукторів, кранових коліс, барабанів конвеєрів. Під час огляду я з’ясовую, які вузли обладнання та деталі не працюють та вимагають ремонту або повної заміни. Для мене найголовніше – це ретельно та якісно виконати свою роботу, адже від неї не в останню чергу залежить життя та безпека праці колег у цехах. Тому я не маю права на помилку».

Щоб відремонтувати вузол слюсарю-ремонтнику доводиться розумітися на складних кресленнях, вправно володіти як молотком, гайковими ключами, так і штангенциркулем, мікрометром, адже поняття «авось» та «абияк» для Олександра точно не існують.

«Йому завжди дістаються найскладніші замовлення, адже прості – це точно не рівень Захаровича. Йому можна довірити все! Трапляється, що над завданням часто доводиться попотіти. Бувають креслення вузлів, де нараховується до 300 елементів. Все розібране потрібно практично «просвітити», наче рентгеном – побачити, помітити, виконати дефектацію – визначити стан деталей та вузлів, порівнюючи фактичні показники з даними технічної документації, де наведені нормальні, допустимі й граничні значення розмірів деталей та зазорів, а також відхилення від норми, аби потім все виправити та зібрати з точністю  до мікрона», –  розповідає змінний майстер РМЦ-1 Дмитро Князєв.

Аби досягти такого рівня професіоналізму, як в Олександра Суслова, потрібні роки. А ще щира закоханість у роботу, яка завжди залишається не звичним повсякденним обов’язком, а скоріше місцем, де можна «творити», де гул верстатів звучить, як звуки виробничої музики. До речі, наш герой має давнє хобі: для нього найкращий відпочинок – це слухати музику. Їй, як і його роботі в рідному цеху, назавжди віддане його серце.

Категорії
Наші люди

Водії велетнів-важковаговиків допомагали обороні міста

Залишки військової техніки побачили водії з вікна автомобіля за Кривим Рогом

Водії великих та довгих автомобілів-тягачів автотранспортного управління «АрселорМітталКривий Ріг» від перших днів війни брали участь у створенні оборонних укріплень навколо нашого міста, в Дніпропетровській та Херсонській областях, перевозили важку техніку для цієї роботи, а також привозили до міста незвичні «експонати» – підбиту ворожу зброю, яку під Кривим Рогом назавжди демілітаризували українські захисники.

Возили бетонні блоки, ковші, їжаки, полувагони

Водій автотранспортних засобів Володимир Шеремет працює «за кермом» вже 43 роки. 38 з яких він керує великими та важкими автомобілями. Його сьогоднішній залізний «напарник-велетень» – сідельний тягач-важковаговик КрАЗ, вантажопідйомністю 42 тонни і довжиною платформи 12 метрів.

Як жартує Володимир, коли він вперше сів за кермо довгоміра, то трохи розгубився. Він подивився у дзеркало заднього виду і не побачив, де закінчується його автомобіль. «Як же ним можна керувати?» – подумав він тоді. Втім порозуміння з довгим автомобілем вони знайшли дуже швидко, а за роки співпраці добре порозумілися не тільки з технічними параметрами, а і з характерами один одного (водії цю фразу зрозуміють).

Володимир Шеремет

«В перший день війни ми з моїм напарником Геннадієм Бассом забрали наш автомобіль з ремонту. До речі, Геннадій зараз у складі ВСУ захищає нашу Україну,  – розповідає Володимир Шеремет. – Перші рейси для наближення Перемоги були по місту – ми розвозили протитанкові їжаки, які вироблялися на нашому підприємстві. Чимало рейсів з потрібними важкими матеріалами було по блок-постах. На той момент вони активно зводилися на кордонах Кривого Рогу та його стратегічних напрямках, а підприємство активно допомагало будматеріалами і, звичайно, потрібною технікою.

Першим моїм відрядженням під час війни була поїздка у Херсонську область, за Зеленодольськ. Вночі ми повезли туди величезні чавуновозні ковші – для перекриття дороги, щоб ворог не пройшов. Також з іншими водіями ми везли туди техніку для робіт. Пам’ятаю, що було дуже холодно, та і якось не по собі було, бо ми знали, що ворог може вдарити у будь-яку мить».  

Згодом такі ж ковші водії повезли і на Дніпропетровську трасу, по військовим об’єктам. Був навіть момент, коли наші водії обмінялися технікою з військовими. На наших тягачах військові перевозили танки, а водії підприємства працювали на їх автомобілях – возили контейнери та залізничні вагони. Ці вагони були розпиляні на дві половинки і використовувалися, як основа для бліндажів. Їх закопували у землю та укріплювали. Це дозволяло швидко отримувати вже готове укриття.

«Ми народилися та виросли у мирний час, і на початку війни багато хто з нас, і я теж, до кінця не могли повірити, що у нас війна. Та «прильоти» по нашому місту, вбиті люди, танки, гармати поблизу Кривого Рогу красномовно свідчили, що війна вже у нашому домі, – продовжує Володимир Шеремет. – Коли наші захисники добре «всипали» загарбникам та деокупували найближчу до нас частину Херсонщини, ми їздили в Архангельське, возили будматеріали, техніку, а нещодавно і тимчасові будиночки – робочі приміщення для робітників «АрселорМіттал Берислав». Знаєте, це дуже впадає в око – Кривий Ріг і територія за ним – як інші світи. У нас все ціле, чисте, красиве. А там через «руський мир» все чорне, розбите, розтрощене, розкидане і усюди таблички «Увага, заміновано». До речі, кар’єр в Архангельському ще й досі замінований. Там зараз багато саперів працюють, тож зовсім скоро і там стане безпечно і, сподіваємось,  люди будуть мирно працювати». 

Залишки російських бліндажів біля дороги

Негабарити стали нашим захистом

У водія Віталія Аббасова, як і у його колег, робочий день розписаний по хвилинах, адже великі вантажі – ковші, конуси та інше обладнання чекають в різних цехах нашого підприємства. Деякі деталі негабариту у діаметрі сягають 5-6 метрів. Доставляти їх на місце Віталію допомагає його вірний помічник – 42-тонний КрАЗ-важковик. Разом із кабіною та причепом його довжина сягає більше 18 метрів. На такій платформі Віталій також перевозить екскаватори, бульдозери й іншу техніку.

Віталій Аббасов

«Звістка про війну застала мене вдома. Спочатку був шок. Але морально я швидко зібрався, бо розумів – зараз у нас всіх буде дуже багато роботи, – згадує Віталій Аббасов. – На той час я працював на “Мерседесі” – іншому автомобілі-важковаговику. З ним і пов’язані перші воєнні рейси із вантажем для захисних споруд.

Ворог сунув на наше місто по двох напрямках з Херсонщини, тож наші зусилля були спрямовані на те, щоб максимально укріпити кордони. Як вже розповів мій колега Володимир Шеремет, за Зеленодольськ ми возили величезні ковші для перекриття доріг. Вони дуже важкі, їх просто так не посунути. Полями їх теж не об’їдеш – ворожій техніці заважали багнюка та міни – це вже наші захисники постаралися. 

Особливо мені запам’яталися рейси в наш цивільний аеропорт та на військовий аеродром. Від підприємства туди ми возили різні великі речі, як для захисту і для роботи військових».

Віталій Аббасов був одним із перших, хто побачив наслідки руйнації дамби на Карачунівському водосховищі. Нагадаємо, 14 вересня минулого року туди прилетіли чотири ракети «Кинджал» та три «Іскандери». Вода хлинула Інгульцем і підтопила частину приватного сектора міста. Для зупинки води та ремонту дамби були задіяні сили усього міста, в тому числі і «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Цікавий факт – цю дамбу збудували у 1930-х роках минулого століття для забезпечення водою саме нашого металургійного підприємства. Згодом її почали використовувати й для потреб населення міста, переважно Центрально-Міського та частини Довгинцевського районів.

«Вночі я на тягачі віз туди бульдозер, – розповідає Віталій Аббасов. – Була комендантська година, на вулицях було пусто, лише в напрямку дамби стрічкою «тягнулася» різна техніка міста. Попереду мого тягача їхав поліцейський автомобіль, який і вів мене. Щоб скоріше було, ми їхали прямо по центральних вулицях Кривого Рогу. Те, що я побачив на дамбі, навіть складно описати – це жах, у воді було майже все, і вона продовжувала витікати великими хвилями. Та на емоції часу не було. Ми розвантажилися і почали працювати. Тоді від нашого підприємства наслідки «прильотів» допомагали ліквідувати багато фахівців та техніки, зокрема і наш знаменитий величезний кран Liebherr та самоскиди. Усі фахівці працювали виважено та швидко. Хоча ситуація була критичною, ми були впевнені, що впораємося з цим викликом. Так воно і сталося».  

«Вибухи накривали моє селище»

Про це згадує водій ще одного важковаговика-велетня Григорій Кобилко. В перший день війни він не почув «прильотів» по нашому місту, але згодом, коли їздив до свого рідного селища Заградівка, він побачив увесь жах від обстрілів ворога. 

Григорій Кобилко

«Росіяни дуже близько підійшли до селища, вони «діставали» його з артилерії, постійно «накривали» домівки людей, – говорить Григорій Кобилко. – У Заградівці мешкають мої рідні. Коли почалися обстріли, вони переїхали до нашого міста, але ж господарство з собою не забереш, тому ми, і я в тому числі, їздили туди щотижня. На щастя, наш будинок залишився цілим, але у багатьох людей садиби розбиті, ворог наробив багато шкоди. Дуже добре, що ми не дали росіянам просунутися ближче до Кривого Рогу, і я пишаюся тим, що доклав і частинку своїх зусиль у цю справу».    

Звістка про війну застала Григорія на роботі. Вже наступного дня у нього був перший воєнний рейс – на своєму 14-метровому 47-тонному тягачі він повіз бетонні блоки на кордони міста. Вони були потрібні для будування блок-постів та формування військових укріплень. Потім таких рейсів у водія було дуже багато та і спілкувань з військовими теж, бо вони казали, куди везти матеріали та де їх встановлювати.

Як розповідає Григорій, кожного рейсу завантажена важка техніка нашого підприємства супроводжувалася і нашим автокраном, адже на місці треба було розвантажувати все, що привезли. 

«З перших днів війни усі ми відчували єдність, знали, що робимо важливу справу із захисту рідної землі, – продовжує Григорій Кобилко. – Це надавало сил та оптимізму. Хоча я одразу був впевнений у нашій перемозі, я знав, що у нас все буде добре. Зараз мій тягач знаходиться на ремонті. Я тимчасово пересів на іншу вантажівку. Керувати нею легше, бо вона не така довга. Та сподіваюся, що зовсім скоро мій тягач знову буде у роботі. Тільки тепер я хочу виконувати на ньому лише мирні рейси, щоб війна та все, що з нею пов’язане, залишилося тільки у спогадах, а краще і взагалі забулося».

Де тривали бої і досі залишаються міни
Залишки російських укріплень
Категорії
Наші люди

В подарунок – стрічки Перемоги

Оксана Петрушевська, яка працює кранівницею у доменному цеху № 1, виготовляє патріотичні стрічки та передає їх бійцям на фронт.

Оксана бережно перебирає жовто-блакитні стрічки, оздоблені бантиками, квіточками, гілочками калини, дзеркальними намистинками. За час війни вона зробила таких стрічок вже дуже багато. Стараннями волонтерів вони «розлетілися» по різних фронтах до наших бійців, які захищають Україну.

«Вони додають сил, віри в себе, надихають на скорішу Перемогу. А ще вони дуже красиві!» – такі відгуки про ці стрічки надходять Оксані від наших воїнів. І це надихає її на створення нових стрічок, в які вона вкладає ще більше любові та натхнення.  

Оксана Петрушевська

З Оксаною ми зустрілися напередодні її робочої зміни. Вже впродовж 18 років вона працює кранівницею у доменному цеху № 1, зараз за допомогою крану перевозить потрібну сировину та інші матеріали для доменної печі № 6. Оксана говорить, що дуже любить свою роботу і пишається нею. А ще рада тому, що може власними руками робити речі, які приносять іншим гарний настрій і навіть стають оберегами.

«Я дуже люблю все гарне і вже давно майструю, – розповідає Оксана Петрушевська. – Наприклад, робила сувеніри. Виходило гарно, друзі та сусіди в мене їх навіть на подарунки розбирали. Та з початку війни я почала робити саме патріотичні стрічки. Це стало для мене якоюсь потребою. Початок війни я зустріла на роботі. Після числених новин про обстріли та наступ ворога настрій був дуже важкий. Як і багато інших людей, я не знала, що буде далі, що мені робити. Але, разом з тим я вже тоді відчувала, що ми впораємося із навалою ворога. А щоб скоріше це сталося, нам треба допомагати один одному. Я вирішила підтримувати людей морально. А для цього почала дуже багато робити таких патріотичних стрічок і дарувати їх людям».  

Перші стрічки Оксани поїхали на фронти разом із… волонтерською тушонкою. Її виготовляла з іншими волонтерами подруга Оксани Майя. Патріотичними стрічками жінки прикрашали банки та пакунки зі смаколиками для бійців. Туди ж клали й інші стрічки, щоб хлопці чіпляли їх на форму чи на зброю. Відгуки від бійців приходили дуже позитивними, деякі казали, що у них одразу настрій підвіщувався, коли бачили таку красу.

«Підтримувати наших – це для мене найголовніше завдання, тим більше, що мій чоловік теж служить в ЗСУ. Він колишній військовий, тому його досвід та навички зараз надзвичайно потрібні. Він був одним із тих, хто звільняв Херсон, я дуже пишаюся ним, – продовжує Оксана Петрушевська. – Я йому теж зробили оберег, передала купу стрічок для його побратимів та попросила триматися і залишатися живими. Якщо потрібно, нароблю ще купу таких стрічок, адже за день я можу створити 100 штук. Є в мене одна мрія – хочу подарувати такий патріотичний оберег нашому Президенту Володимиру Зеленському. Я вже навіть зробила стрічки для нього. Якщо буде така нагода – подарую обов’язково».

Категорії
Наші люди

Гітари, баяни та верстат у спальні

Даніїл Берьозкін

Понеділок є улюбленим днем тижня майстра копрового цеху. Бо попереду цілий тиждень, а він отримує справжню насолоду від ремонтів, інструментів та усього, що пов’язано з роботою.

Працівники дільниці № 1 копрового цеху займаються підготовкою металобрухту для конвертерного цеху. Для сортування та відвантаження брухту, без якого неможлива виплавка нашої сталі, використовуються електромостові крани та екскаватори на електричній тязі. Саме за їх безаварійну роботу відповідає майстер з ремонту електроустаткування Даніїл Берьозкін.

У малого  Дані була мрія – потрапити до шкільної майстерні, де займалися старшокласники. Звідти приємно пахло деревиною й чулося приглушене гудіння верстатів. То були чари, що вабили неймовірно. Але малюкам туди – зась. Він яскраво запам’ятав той щасливий день, коли їх, п’ятикласників, завели до майстерні на перший дорослий урок праці. Хлопчик навчався натхненно, ще й записався на додаткові заняття, і байдуже, що аж у п’ятницю після уроків. Дуже подобалося робити щось власноруч. Після школи надумав йти в прокатники, бо знайомі казали, що то престижно. Але коли вже писав заяву, то несподівано вирішив, що піде в електрики.

Випускник технікуму Даніїл Берьозкін прийшов електромонтером у копровий цех. Там є що ремонтувати. 12 потужних кранів, 2 екскаватори, а також тельфери, кран-балки, верстати та багато електрокомунікацій. Працював добре, вдосконалював майстерність. Невдовзі  вже заміняв майстра, а згодом сам обійняв цю посаду. «Мені подобається організовувати роботу, – говорить Даніїл. – Подобається й власноруч ремонтувати. А ще подобається наводити лад. І взагалі, люблю понеділки, тому що  попереду цілісінький робочий тиждень і можна багато встигнути».

Майстер Берьозкін та його колеги вже дуже багато встигли. В сталеплавильному департаменті кажуть, що енергія, бажання та професіоналізм Даніїла стали тією рушійною силою, яка сприяла підняттю культури ремонтів електроустаткування на якісно вищий рівень. А крани та екскаватори віддячують надійністю, що є важливою складовою успішної роботи цеху.

«У мене багато ідей, – продовжує майстер. – Круто, що керівництво підтримує, допомагає. Ми з колегами переобладнали приміщення електрослужби. Там булобагато зайвого, звалені в купи інструменти, дах протікав. Нам виділили кошти й зробили ремонт. А ми виготовили стенди, переобладнали стелажі, впорядковано розмістили все необхідне. Зараз тут приємно працювати й відпочивати, легко знайти потрібний інструмент. Ось хоча б оці свердла. Їх близько 200. Для пошуку потрібного доводилось «перекопати» купи, поміряти схожі штангенциркулем, знайти потрібне, заточити, а лише потім використовувати. Зараз вони розміщені в дерев’яних касетах, діаметри й типи підписані, свердла заточені. Тож економимо час і нерви».

Гідравлічний прес, який напресовує підшипники, рихтує і навіть кує, Даніїл Берьозкін змайстрував сам. Він знайшов гідравлічний домкрат серед металолому, відремонтував його, зварив каркас зі швелера, додав ще кілька необхідних елементів. І ось прес працює! Завдяки йому працівники відмовились від низки ударних операцій з молотком і зубилом, під час яких уламки металу могли потрапити в очі, травмувати. «Люблю зробити щось корисне власноруч, – каже майстер. – А безлад не «переварюю». Ми переобладнали склад електродвигунів. Раніше його називали «кладовищем двигунів», а зараз, як бачите, вони посортовані, викладені в рядочок, підписані. А ось ці готові до роботи хоч зараз».

З двигунами була цікава історія. Раніше вони виходили з ладу досить часто. Даніїл зізнався, що найлегшим було звинуватити машиністів кранів, які, як йому здавалося, неправильно експлуатували устаткування. «Моїх знань про крани не вистачало для того, щоб докопатись до істинних причин, – розповідає він. – Допоміг досвідчений фахівець з підрядної організації, яка працювала тоді в цеху. Ми разом провели дослідження й зрозуміли, що проблема криється в системах керування кранами. Були перероблені системи на всіх кранах, і двигуни стали ламатися набагато рідше».

Спеціалісти електрослужби використовують багато інструментів: слюсарні, електричні тощо. А вдома у майстра є ще й акустичні. «Маленьким мене віддали до музичної школи, – згадує майстер. – Але вчитись грати на фортепіано було невесело. Веселіше пішло з баяном. На баяні грав мій дід, і мені зайшло. А гітару опановував самостійно, вже в технікумі. Коли є настрій, то складаю гітарну музику та вірші. Маю піаніно, дві гітари та два баяни. Але моїм фаворитом все ж є верстат. Мати власний верстат, який би точив, шліфував, фрезерував, нарізав – то була мрія дитинства. Купив його за першої ж можливості. Отримую кайф, працюючи на ньому. А вимкнений верстат є улюбленою іграшкою моїх синів-малюків Лева й Гордія. Прийде час, – буду їх навчати магії».