Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Командир сталевого відділення

Того дня настрій у металурга Григорія Сінченка був не дуже. Син Вова з дитинства мріяв стати військовим, вчився у військовому ліцеї, а сьогодні заявив, що хоче піти у металурги. Григорій Михайлович вже багато років працював на металургійному підприємстві, і знав, який він важкий, металургійний хліб, тож взявся відмовляти хлопця. Але ж він впертий, якщо вже вирішив, то так і зробить. «Нема ж у кого вдатись», – подумав батько і мимоволі усміхнувся… З тієї розмови минула чверть століття, і батько вже давно не шкодує, що тоді не вийшло розрадити сина, а пишається ним.

Начальник відділення конвертерів конвертерного цеху Володимир Сінченко гостинно зустрів мене у своєму кабінеті. Нашу розмову часто переривають телефонні дзвінки. Володимир вирішує невідкладні питання: з вогнетривами для футерування конвертера, з киснем для ремонтних робіт, з бронюванням підлеглих та ще багато інших. І стає зрозумілим той широченний діапазон питань, який щодня вирішує начальник відділення, щоб конвертери працювали без аварійних ситуацій, а сталь необхідної якості своєчасно надходила у розливальне відділення та відділення безперервного розливання сталі. Володимир пояснив, що керувати одним з найважливіших підрозділів, який саме плавить сталь, йому допомагає досвід, здобутий на шляху від підручного сталевара до нинішньої посади.

«Мені тоді було років п’ять чи шість, – згадує начальник відділення. – Тато збирався за путівкою на «Мар’янівку» і вперше взяв мене на завод. Завів у цех (тоді не було суворого безпекового контролю). Захопливе видовище вогняного металу неймовірно вразило красою. Але було трохи лячно, бо все навколо величезне, воно крутиться, грюкає, вогонь аж до стелі. Батько завів мене у дистриб’ютерну. І малому навіть дозволили натиснути потрібну кнопку у потрібний момент. Уявляєте, з якою гордістю я потім розповідав одногрупникам у дитячому садочку про те, що завантажив у величезну діжку-конвертер чотири тонни вапняку? Їм таке й не снилося»

Навчання у військовому ліцеї добігало кінця. То був період на межі тисячоліть. Пам’ятаємо, яке тоді було ставлення до армії і військових. Хлопцям у ліцеї навіть форму купляли батьки. Володимир згадує, що тоді у багатьох було враження, що нікому вони не потрібні. Тож і бажання стати військовим було вбите таким ставленням з боку держави й суспільства. Курсант довго думав, поки наважився підійти до батька з серйозною розмовою про металургію. Але коли вже наважився, то зворотного шляху бути не могло. Такий характер.

«Я прийшов у конвертерний цех підручним сталевара, – говорить Володимир Сінченко. – Знав з татового досвіду, що це фізично важка робота, але одне – знати, а інше – спробувати. Тоді був кінець травня, тому до виробничих складнощів додавалася ще й спека, яка у поєднанні з жаром від конвертерів здавалася нестерпною. Але навіть думки не виникало, щоб кинути. По-перше, сам настояв, а по-друге, я не мав права кинути тінь на авторитет батька, а його у цеху дуже поважали. Перебороти складнощі допомогло чудове оточення. Вчили мене люди-легенди: сталевари Віктор Невінчаний, Віктор Головецький, Володимир Баричевський, Василь Савченко, Михайло Мартинюк. Я працював у одній бригаді зі славнозвісним машиністом дистриб’ютера, героєм України Олександром Владимиренком, з яким ми й зараз підтримуємо зв’язок. Начальником зміни був Володимир Власов, а відділенням керував потужний Сергій Півень».

Паралельно з роботою у цеху, молодий підручний вчився у металургійній академії. Згодом він став вже сталеваром. Надзвичайно відповідальна робота. Адже за якість сталі, якість плавки відповідає саме сталевар. Паспорт плавки з інформацією про неї, зберігається ще протягом 25 років. А якщо сталь виявиться недостатньо якісною, і виріб з неї, наприклад, арматура не витримає, що призведе до важких наслідків, то сталевар, який багато років тому виплавив ту сталь, може понести відповідальність. Молодого перспективного сталевара керівництво тримало на замітці, і незабаром йому вже довіряли виконувати обов’язки старшого майстра, керувати людьми. А ще за кілька років Володимир став старшим майстром.

«Старшого майстра у цеху ще жартівливо називають гальмом виробництва, – усміхається Володимир Сінченко. – Бо якщо головна виробнича задача начальника зміни – це дати потрібну кількість сталі, то основна задача старшого майстра – щоб всі конвертери працювали без аварійних зупинок. Тож інколи йому доводиться зупиняти конвертер на гарячий ремонт якщо, наприклад, зношується  шар вогнетривів усередині конвертера, який захищає корпус від високих температур. Адже сталь у середині має температуру до…градусів. А головна ж задача заступника начальника цеху з технології – щоб сталь стовідсотково відповідала вимогам з якості. А от мені, начальнику відділення, треба організувати роботу так, щоб був баланс між надійною роботою устаткування, якістю продукції та виконанням плану. Але головне, щоб це все робилося без травм».

Володимир успішно керує відділенням, про що свідчить звання «Честь і гордість», яке він нещодавно отримав. Чітко організовувати роботу допомагає досвід. А ще Володимир прислухається до думки колег. Він вважає, що одна голова – добре, дві – ще краще, а три – краще ніж дві. Але коли вислухав людей, то рішення ухвалює сам і несе за нього відповідальність.

«Трапляються й такі ситуації, коли доводиться консультуватися з «аксакалами», – зізнається Володимир. – Ніколи не відмовляє у допомозі Сергій Олексійович Півень. Він на заслуженому відпочинку, і його поради безцінні. Є у мене ще один класний консультант. Це мій татко. Не даремно ж він має за свій металургійний труд два Ордени Богдана Хмельницького. Ми коли зустрічаємося, багато говоримо про цех. Питає: «Як там мій рідненький «шостенький» (конвертер № 6 – примітка автора)? Як там хлопці? Передавай їм щирі вітання». А ще ми з татом мріємо, як вболіватимемо за нашого сина-онука Мішу, коли він стане гравцем крутої футбольної команди. Кричатимемо: «Мішо! Давай!». Син тренується у футбольній академії «Кривбасу», має велике бажання, що мене дуже радує».

Володимир і сам любить побігати у футбол, отримує від цього насолоду та знімає стрес, бо робота нервова. А ще для цього у нього є риболовля. І риба у ній – не головне. Головне – перезавантажитися, поспілкуватися з друзями, з колегами. А можна просто поїхати з друзями на базу відпочинку. У Володимира багато товаришів, друзів серед колег, і це він надзвичайно цінує.

«З багатьма ми не лише разом варимо сталь, – каже наш герой. – Ота традиція допомагати одне одному й поза заводом, відпочивати разом, вона збереглася донині. І це чудово!».

Категорії
Наші люди

Технічний спец та основний дублер

У рубриці «Серце професії» цього разу ми розповідатимемо про помічників машиністів локомотивів. У цьому словосполученні усі три головні слова, але ПОМІЧНИК, здається, найголовніше, адже він дійсно є другими очима та гострим слухом того, хто керує тепловозом чи локомотивом. І вимоги до помічника машиніста чималі – мати гарну пам’ять, реакцію, володіти чималими знаннями та бути відповідальним.

Існують роботи, які неможливо виконувати лише одній людині, в неї обов’язково має бути напарник. До таких професій належать машиніст та помічник машиніста локомотива. Разом вони керують величезною, важкою (вагою сотні тонн), та надзвичайно складною залізничною машиною, агрегати якої знаходяться під великою напругою. Локомотиви здатні розвивати велику швидкість, спритно маневрувати та перевозити багатотонні вантажі.

Про залізничні професії ми вирішили дізнатися, як кажуть, з перших вуст. Нам розповіли про це фахівці локомотивної бригади залізничного цеху № 2 машиніст тепловоза Юрій Стеценко, помічник машиністу тепловоза Андрій Чемикос та фахівець, який завжди допоможе локомотивній бригаді новими знаннями, вміннями та влучними підказками машиніст-інструктор локомотивних бригад Микола Шелест.

Андрій Чемикос, Микола Шелест, Юрій Стеценко

У сигнальних жилетах (без цього на залізниці не можна), та з максимальною зосередженістю перед початком зміни екіпаж локомотива перевіряє готовність локомотива до роботи.

Андрій Чемикос декілька разів з «ніг до голови» оглядає локомотив, перевіряє наявність охолоджувальної рідини, змащування вузлів, агрегатів, дизелів, компресорів тепловоза, відмічає наявність вогнегасників та гальмівних башмаків, «продуває» головні резервуари машини та здійснює інші залізничні «маніпуляції». «Оживший» локомотив одразу трохи ричить та дає легкий тремор.

«Готує тепловоз до роботи саме помічник машиніста, – розповідає Андрій Чемикос. – На помічника покладена основна перевірка усіх процесів технічного здоров’я локомотива. Ретельний огляд тепловозів здійснюється перед кожною зміною, адже багато вузлів потребують систематичного регулювання, та й під час роботи можуть виникнути неполадки, які треба терміново усувати. Водночас помічник є повноцінним дублером машиніста, він допомагає йому у керуванні, спостерігає за шляхом, сигналами, які подають працівники станцій тощо. Також помічник машиніста здійснює роботу складача вагонів та виконує маневрові роботи».

Андрій Чемикос закінчив політехнічний коледж Криворізького технічного університету. Визначитися з професією йому допомогли знайомі, які вже працювали залізничниками. Стажування Андрій проходив на станції Прокат-1, де побачив, як працюють локомотивні бригади, як виконується маневрова та інша робота. Цей залізничний «движ» прийшовся до душі хлопцю, тож після закінчення навчання він влаштувався на нашому підприємстві, де працює вже три роки. 

«Турбот у помічника машиніста багато, але я вже маю певний  досвід та набуті навички, – продовжує Андрій. – Нашу роботу сидячою та монотонною точно не назвеш, ти постійно перебуваєш у русі. Спочатку «бігаєш» навколо тепловоза та по усіх його рівнях, при маневровій роботі супроводжуєш залізничний склад, дбаєш про безпеку – у нашій роботі це дуже важливо. Треба також дивитися, щоб люди поруч состава не ходили, а також, щоб колії були вільними, бо зараз такий час, що все може трапитися. Пильність не завадить. Наприклад, коли були блекаути, то черговий по станції не міг бачити стрілочних переводів, тому їх доводилося переводити вручну. Ми здійснюємо це за допомогою курбеля – це такий спеціальний ключик, як ручка у м’ясорубці».

Головний керманич

«Основна задача машиніста – це  керувати локомотивом, дотримуватися безпеки руху та вчасно довозити до місця призначення вагони з вантажем, – говорить машиніст тепловоза Юрій Стеценко. – Звичайно, технічне обслуговування тепловозу також є задачею машиніста, і його ми завжди здійснюємо разом із помічником. Між собою свій локомотив ми називаємо «Наша Ластівка» або «Наша Тачка». Автомобілісти добре зрозуміють, про що ми (сміється). І ми добре дбаємо про свою техніку. У локомотива, як і у людини, є свій характер, який він іноді показує. Але ми завжди знаходимо з ним спільну мову.

А ще нам важливо добре знати географію місцевості, де ми працюємо. От зараз ми, наприклад, залучені до перевезень гірничого департаменту, працюємо в районі нашої шахти. Тут важливо слідкувати і за рухом інших потягів, бо поруч проходять залізничні гілки «Укрзалізниці». Ось, бачите, електричка поїхала, згодом – пасажирський потяг. Також нам треба пильно слідкувати за маршрутом, положенням стрілок, світлофорів. Особливо на це треба звертати увагу в умовах відсутності світла».

Юрій розповідає, що блекаут страшний тільки перший раз, а далі, він хоч і неприємний, але люди вже морально та професійнно до нього готові.

Коли після першого «прильоту» сталося знеструмлення залізниці та цехів нашого підприємства, не працювали світлофори і, навіть, деякі радіостанції. У локомотивних бригадах залишився зв’язок між собою, тож вони мали змогу координувати свої дії. Юрій підкреслює, що перевага тепловозів у тому, що вони автономні, можуть працювати як на електриці, так і на дизелі, поки солярка не закінчиться. «Ми працювали у штатному режимі, тільки з подвійним контролем та увагою. І до цього теж треба бути завжди готовим, як машиністу, так і його помічнику», – підкреслює Юрій Стеценко.

Постійне навчання, як рух поїздів

Ще одна важлива залізнична професія на виробництві – це машиніст-інструктор локомотивних бригад. Цю посаду може обіймати фахівець з досвідом, адже його задача – забезпечувати безпечну роботу локомотивних бригад, постійно навчати нового, дбати, щоб машиністи та їхні помічники завжди дотримувалися численних  інструкцій, правил тощо. І це не  якійсь там непотрібні бюрократичні папери, це правила, за якими живе залізниця, здійснюються перевезення, дотримується безпека людей та техніки.

«Більшість нашого робочого часу ми знаходимося на лінії, дивимося, як працюють наші фахівці, нагадуємо про стандарти підприємства допомагаємо отримувати нові знання, зокрема й з технічної експлуатації залізничного складу, маневрової роботи, колійного господарства (на нашому підприємстві воно становить понад 800 кілометрів), систем сигналізації та зв’язку, верхньої будови колії, правила обслуговування усіх цехів підприємства, навіть де працює техніка, та існують негабаритні місця тощо,  – розповідаємашиніст-інструктор локомотивних бригад Микола Шелест. – Якщо коротко, то моя робота – це постійно дбати про безпеку, про розвиток та професійне вдосконалення фахівців. А для цього і мені самому треба постійно розвиватися, тож, хто вирішить стати машиністом-інструктором, той повинен мати бажання постійно вчитися, без цього у нас ніяк. А ще треба бути готовими до постійного руху – зміни картинки в очах, великої відповідальності за кожного члена локомотивних бригад. Але це цікава і надзвичайно потрібна професія. Запрошуємо вас обрати залізничну професію, яка припала вам до душі, та долучитися до дружнього колективу залізничників нашого підприємства».

Цікаво

Професія машиніста та помічника локомотива беруть початок з середини ХІХ століття, коли виникли перші «пихкаючи» кіптявою паротяги. Тоді для керування ними були залучені троє фахівців: машиніст та два кочегари. З появою локомотивів з паровим двигуном, їх почали обслуговувати машиніст, помічник та знову таки ж, кочегар. З удосконаленням техніки потреба у кочегарі відпала, управління сучасними локомотивами взяли у свої руки машиніст та його помічник. 

Категорії
Наші люди Серце професії

Петро Петрович і місце сили

Слюсар-ремонтник – це людина, без якої досить швидко все зупинияється і може більше ніколи не закрутитися.

Петро Петрович повертався з риболовлі. Карасі, кілька окунців – непоганий здобуток. А головне – відпочив душею на березі мальовничого ставочка. А коли рибка вже апетитно шкварчала на сковорідці під пильним наглядом дружини, господар вийшов у садочок, обдивився невеличку пасіку. «Гудуть бджілки, будемо з медом». У цім дворі, у батьківській хаті, у тихому українському селі він виріс. Але своє доросле життя пов’язав з містом, з великим промисловим підприємством. Сьогодні останній день відпустки, а завтра – на фабрику.

Петро Бешевець – один з найдосвідченіших, найкращий слюсар-ремонтник рудозбагачувальної фабрики № 2 гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Так про нього сказав начальник РЗФ-2 Сергій Гіль. Не випадково ж саме його нагородили найвищою нагородою підприємства – «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він ремонтує і обслуговує устаткування, без якого неможливе збагачення руди та отримання залізорудного концентрату. А батьківська хата у селі – це для нього місце сили, де Петро Петрович відпочиває душею й набирається енергії. А почалося все зі своєрідного батькового благословення.

«Майже всі хлопчаки у селі мріяли стати водіями вантажівок. І я не виключення. Але коли добігав до завершення останній мій шкільний рік, батько обійняв мене і сказав: «Нема чого тобі тут ловити, синку. Тут же не бачиш ні білого світу, ні дня, ні ночі. Тож збирайся і їдь до міста». І поїхав я вчитися на електрогазозварника, – згадує Петро Бешевець. – Потім три місяці пропрацював у ремонтно-механічному цеху № 1 тоді ще «Криворіжсталі», відслужив у війську, попрацював у домобудівельному комбінаті, а у 1997 році влаштувався слюсарем-ремонтником на НКГЗК (нині гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – примітка автора)».  

З тої пори Петро Бешевець ремонтує устаткування РЗФ-2. Перелік цього устаткування чималенький. В ньому чотири автостели, які розвозять залізну руду по секціях, 40 конвеєрів, що транспортують цю руду до млинів, гідроциклони, які беруть участь у процесі збагаченні, а інколи доводиться ремонтувати й самі млини. Також Петро Петрович налаштовує це устаткування. Дякуючи майже 30-річному досвіду, він знає, що якщо своєчасно та правильно виконувати обслуговування та ППРи (планово-попереджувальні ремонти), то техніка ламається значно рідше.

«Любов до техніки у мене з дитинства. Спочатку був велосипед, потім мопед, потім мотоцикл. Так йшло моє кар’єрне зростання, – усміхається наш герой. – Це все я намагався ремонтувати власноруч. Дійсно, ми намагаємося добре проводити профілактику устаткування РЗФ, щоб не доводити до аварійних ремонтів, але інколи воно все одно ламається. Багаторічний досвід дозволяє швидко визначатися з більшістю поломок. Наприклад, якщо почало гупати, значить, не надходить мастило. Але трапляються несправності такі, що поки не розбереш вузол, нізащо не здогадаєшся, що трапилося. Як у нас жартують: «Розтин покаже». Буває, що одне відремонтували – не воно, інше – не працює, третє… І тут наче приходить прозріння: «Так он воно що!» Полагодили, і закрутилося. У такі хвилини відчуваєш неймовірне задоволення і з полегшенням видихаєш: «Слава Богу!»

Професію слюсаря-ремонтника Петро Бешевець опановував безпосередньо на підприємстві. Спочатку пройшов курс навчання при НКГЗК, а далі вчився вже на робочому місці. Збагачувальне устаткування – це не велосипед і не мопед, а набагато складніше. З вдячністю згадує Петро Петрович свого наставника, механіка дільниці Анатолія Новосьолова.

«То знаний майстер. Він будував комбінат, запускав РЗФ-2. Здавалося, що він знає все, – каже Петро Бешевець. – Тож я часу не втрачав і ґав не ловив, а запитував, запам’ятовував, заглиблювався у деталі, у кожну дрібницю. До речі, молодим хлопцям, які хочуть стати класними фахівцями, я раджу те ж – не сидіти у смартфонах, а заглиблюватися у дрібниці, бо у виробництві дрібниць не буває. Ви вважаєте, що коли я сюди прийшов, то був у захваті від роботи? Не дуже. Але спочатку вчишся, потім у тебе починає виходити. І от нарешті твоя робота, твій цех стають для тебе рідними».

Категорії
Наші люди

Діамантовий настрій

Українські жінки завжди дивували світ своєю майстерністю. Вишивка, плетіння, малювання, поробки з різноманітних матеріалів – все це підкоряється нашим пані. Фантазія та  прагнення зробити світ навколо яскравішим, добрішим, привабливішим допомагає українкам творити справжні дива. І такі чарівниці працюють і на нашому підприємстві. Наприклад, електромонтерка з ремонту та обслуговування електрообладнання цеху мереж та підстанцій «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ліза Линок захоплюється діамантовою мозаїкою. Вона створює картини, для яких замість фарб використовуються різноколірні кристали.

На столі акуратно розкладені контейнери з камінчиками по кольорах, віск та канва з вже нанесеним малюнком, напоготові аплікатор або пінцет, за допомогою яких викладаються кристали. Майстриня акуратно, камінчик за камінчиком, викладає ними малюнок, особливу увагу приділяє  кольорам, щоб картина набула яскравих  барв та потім неначе «ожила». Кожен кристал, хай то камінчики або звичайний пластик, має багато граней. Завдяки цьому картина переливається та виблискує. У готовому вигляді це створює приголомшений візуальний ефект.  

«Історія діамантової мозаїки розпочалася з 2000-х років, а я захопилася нею два роки тому, – розповідає Ліза Линок. – Сталося це завдяки моїй молодшій сестрі Надії. Вона побачила в інтернеті багато мозаїчних картин і попросила купити їй набір з усім необхідним. Зараз такі набори, разом з малюнком, можна придбати як у звичайних магазинах, так і через інтернет. Це дуже зручно. Ми з матусею придбали два таких набори з картинами розміром з лист зошита. Тоді одну картину зробила я, а другу наша мама. Мені це так сподобалося, що захотілося ще зробити картини, адже сам процес викладання камінчиків, ця дивовижна атмосфера під час роботи, і готовий результат, варті того, щоб продовжувати та надалі розвиватися у цьому напрямку творчості. Тому я дякую сестрі за цю ідею. До речі, у родині нас п’ять дівчат. Крім мене, а я старша, зростають Марта, Аліса, Віра, вже відома нам Надя. І кожна з нас цікавиться якимось видом творчості».

Ліза вважає, що бажання створювати прекрасне своїми руками – це в неї та у сестер від батьків. Їхня бабуся вміє шити, мама свого часу теж шила, вона вміє вишивати, зокрема й блискітками. Тож Ліза вже змалечку заохочувалася до рукоділля. Вона теж вміє вишивати хрестиком, бісером, робить прикраси з нього. До речі, техніка діамантової вишивки дуже схожа на вишивання, от тільки замість ниток використовуються камінці. Не зважаючи на те, що малюнок картин вже готовий, і до нього прикладаються набори камінчиків, у кожної майстрині картини не будуть однаковими. Це залежить від техніки викладання «діамантів», кольорів, які майстриня закладає у свою роботу.

«Навіть борщ у кожної господині виходить свій, а тут картини. Вся справа у підході, у душі, яка закладається у роботу, у баченні вже готового результату. Я знаю, що деякі майстрині викладають камінчики чергуючи колір за кольором. Я вже наловчилася їх викладати так, що можу одразу застосовувати декілька кольорів», – підкреслює Ліза Линок.

Маленькі картини Ліза робила дуже швидко. Наприклад, картини 30 на 40 см народжувалися за три дні. А от коли їй подарували велику заготівку, 40 на 50 см, там вже їй довелося попрацювати. Але це тільки в радість, ділиться емоціями Ліза, бо цей процес заспокоює, приводить до ладу думки та зосереджує.

«Це саме те, що нам зараз потрібно, – продовжує Ліза. – Буває, прийдеш з роботи, тебе наздоганяє сирена, летять неприємні новини, ти думаєш, як там твій вітчим, який раніше працював на нашому підприємстві, а зараз захищає Україну. Але ти знаєш, що на тебе чекає твоє улюблене захоплення, завдяки якому можна хоч трохи відволіктися та  прийти до тями. Коли працюю з камінчиками, вмикаю якийсь цікавий серіал або музику. Цей акомпанемент дуже допомагає у роботі, створює особливий, піднесений, а у моєму випадку ще й діамантовий настрій (усміхається). Але не думайте, що процес створення цих картин простий. Навіть якщо у наборі все продумане, не факт, що у вас все гарно вийде. У мене теж було декілька невдалих робіт. На одну картину потрібних камінчиків не вистачило, а інша вийшла якась не дуже чітка, не така яскрава, як би мені хотілося. Тут головне не опускати руки, а йти далі. Невдачі нам на те й даються, щоб підштовхнути нас до більш активних дій. А якщо справа тобі подобається, то ти увесь час хочеш розвиватися у ній. Я вже це добре знаю на власному досвіді. Бувало переглядаєш інтернет, бачиш якийсь цікавий малюнок, і вже хочеш зробити нову картину. Процес затягує, він підштовхує до постійного саморозвитку. Мені це дуже подобається. З нового, наприклад, я оформлюю обручі для своїх сестричок. Купляю в магазині різні штучні квіти, різноманітне оздоблення і прикрашаю ними обручі. Виходить гарно. Хочу ще навчитися робити квіти з м’якої проволоки, з намистин. Планів у мене, як бачите, багато. Я знаю, що на нашому підприємстві працює чимало творчих, цікавих людей. Я бажаю кожному постійного розвитку, а також нових відкриттів, які й роблять наш світ яскравішім, цікавішим, приємнішим».

Категорії
Наші люди

Без них «двіжу» не буде

Електромонтери — це люди, без яких жодне сучасне підприємство довго не пропрацює, і гірничо-металургічне підприємство — не виняток.

Більшість устаткування в цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює за рахунок електроенергії і приводиться в рух електродвигунами. Їх на підприємстві десятки тисяч, а може й сотні — точно навряд чи хто скаже. Але те, що вони скрізь — це безумовно.  На електродвигуни — величезна навантаження, тож не дивно, що вони періодично виходять з ладу. Серед людей, які ремонтують ці двигуни — бригадир електромонтерів Павло Нагайцев.

«Я прийшов на підприємство у далекому вже 1996 році, — згадує Павло. —  Перед тим вивчився на зварника, але ніде роботи не було. Дев’яності, самі розумієте. А на завод брали слюсарів. Тож довелося перекваліфікуватися. Потім ще було кілька років у пошуках себе, своєї професії, місця, де кращі умови й гроші — як на нашому підприємстві так і за його межами. І нарешті у 2000 році я прийшов у електрокущовий цех електромонтером. Звичайно ж, до бригадирства тоді ще було далеко. Довелося опановувати вміння ремонтувати електродвигуни безпосередньо у цеху».

Бригадир Нагайцев зізнався, що з усіх професій, які він опанував, електромонтерська йому найбільш підійшла. Бо хоча й не без фізичного навантаження, але більш, все-таки, потребує розумової праці, Ну уявіть собі: у кожному з цехів багато різних електродвигунів. Є зовсім маленькі двигунчики, як пташки колібрі, потужністю 30 кіловат, а є й десятимегаватні «монстри». А між ними —  величезний діапазон двигунів різних фірм, марок, моделей, модифікацій та навіть епох. І хай основні принципи їхньої роботи та будови схожі, але нюансів безліч. А крім двигунів багато допоміжного електроустаткування. У цьому господарстві команда Павла Нагайцева має розібратися і швидко та якісно відремонтувати потрібний двигун.

«Здається, що цього не навчишся й за багато років. Але на власному прикладі скажу, що якщо у людини є бажання, та є досвідчений фахівець, який хоче тебе навчити, то це не так і лячно. І звичайно ж, щоб була постійна практика. Бажання у мене було. А мій наставник Віталій Мецнер, найкращий з електромонтерів, вчив мене добре, зрозуміло все пояснював, і невдовзі я вже став до самостійної роботи. У нас зараз людей дуже не вистачає, як майже скрізь. А роботи багато. І з фахівцями у країні непереливки. Тож якщо хтось бажає працювати у нас — приходьте. Розкажемо, покажемо, навчимо. Аби бажання», —  говорить Павло.

Бригадир вважає, що людина має отримувати за роботу стільки, щоб вистачало на достойне життя. Але більше за гроші він цінує здоров’я. Тож де б не виконувала роботи його бригада, бригадир дає команду починати лише тоді, коли впевниться, що всі умови відповідають вимогам з безпеки. А ще він впевнений, що у взаєминах між людьми дієвий такий принцип: «Чим більше добра ти зробиш людям, тим більше його ти отримаєш навзаєм». Він вдячний нашим воїнам, які нас боронять. Серед них і колега Павла Сергій Вовченко.

«Сергій — висококласний електромонтер і чудова людина. На нього завжди можна покластися, —  говорить бригадир. —  Він пішов добровольцем ще на початку повномасштабного вторгнення. Дякуємо тобі, Сергію. Саме завдяки вам ми можемо мирно працювати, виховувати дітей та онуків. Моїй онучці Веронічці 22 березня виповниться шість років. Дуже її люблю. Допомагаю у вихованні, на танці вожу, у художню студію, гуляємо разом. Хочу, щоб вона зростала доброю людиною, всебічно розвиненою. Діти — наше все. Це наше продовження, наше майбутнє».

Категорії
Наші люди

«Я люблю», – пролунало зі світу полеглих Героїв

Телефон клацнув повідомленням, і Юлія не повірила своїм очам. Це був вірш, який написав її брат, присвятивши його своїй коханій дівчині Неонілі. У Юлії  перехопило подих , адже цей вірш вона отримала вже після року з дня героїчної загибелі свого брата – командира мінометної батареї, а у мирному житті ремонтника сортопрокатного цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» Владислава Дюринського.

«Влад ніколи не писав вірші. Ми з матусею були шоковані, дізнавшись, що він «взявся за перо» і висловив на папері любов та емоції до своєї коханої дівчини Ніли. Ми були здивовані ще й тому, що про це дізналися вже після загибелі Влада, – розповідає його сестра Юлія. – Так, віршоване повідомлення від Влада, та ще й з його жартівливими поясненнями у прозі, нам надіслала Ніла. Але це сталося вже після роковин його загибелі. Було таке враження, що Влад таким чином звернувся до нас зі світу, де зараз живуть наші полеглі Герої».

27 квітня 2023 року

«Тук-тук», – наполегливо натякаючи на сонну атмосферу, заколисував потяг. Але як тут було спати, коли через вагонні вікна до пасажирів «усміхалася» квітнева природа, яка оживала після холодної зими, а у самому вагоні весело гомоніли пасажири.

Серед них було багато хлопців-військових, які їхали з «учебки» до місця служби.

Неоніла та її подружка Вікторія прямували зі Львова, куди вони їздили на вихідні, додому до Хмельницького. Ніла дивилася у вікно і раділа, що їм таки вдалося вчасно сісти на потяг, адже дівчата не розрахували час і дуже запізнювалися на посадку. Тепер, коли переживання від поспіху залишилися у минулому, а вони вже влаштувалися на своїх місцях у плацкартному вагоні, Ніла могла  поринути у спогади про враження від відвідування старовинного та дивовижного Львова. «Яке ж це місто красиве, скільки там різних подій відбулося, а скільки закоханих блукали його вуличками!» Її думки перервали молоді хлопці у формі ЗСУ, які з цікавістю зазирнули до купе, в якому їхали дівчата. 

«Військових у вагоні було багато, усі вони їхали організовано, – розповідає Неоніла. – До нас хлопці зазирали увесь час, вони жартували, пропонували різні смаколики. Ми їм дякували за увагу, казали «спасибі» за наш захист та чемно відмовлялися від подальшого спілкування. Вже потім я зрозуміла чому, адже того квітневого дня доля готувала мені зустріч з Владиславом.

Коли він зайшов до купе, у мене наче серце смикнулося, я не могла відвести від нього погляд (усміхається). Влад був наче сонечко, він випромінював позитив, багато жартував, розповідав цікаві історії. «Very good» – часто повторював Влад. Він одразу підсів до мене, і всю дорогу ми розмовляли. Мені довелося з’їсти усі цукерки, якими він мене пригощав (знову сміється). У мене з’явилося таке відчуття, що він рідна людина, що я знаю його вже дуже давно. Ми й не помітили, як доїхали до Хмельницького. Влад вийшов на перон, проводив мене і сказав чекати листів та дзвінків від нього. Довго на них чекати не довелося, Влад одразу дав мені знати, що до місця призначення доїхав нормально. Ми почали зустрічатися, і плани у нас, повірте, були великі…»

19 листопада 2023 року

Командир відділення мінометної батареї Владислав Дюринський був на бойовому завданні поблизу Кліщіївки. «Бої тут великі, ворога багато, але, вище носа, повірте, ми їм добряче «насипаємо». У нас все Very good, хлопці так налаштовані, що росіяни довго пам’ятатимуть наш палкий «прийом». Так писав Влад у повідомленнях до сестри Юлії та вже до своєї нареченої Ніли. Після бойового завдання він планував освідчитися дівчині. Вона вже чекала його у місті Дніпро, Влад мав приїхати до неї згодом, після бойового завдання, він вже відпросився для цього у свого командира.

Чергування добігало кінця, хлопці стояли біля автомобіля, планували збиратися і… пролунали свист, вибух, а потім запанувала тиша…

«День, який міг би стати найурочистішим, став самим жахливим у нашому житті. Винна у тому ця клята війна, – говорить сестра Владислава. – Те, що усі ми пережили й досі переживаємо, цей біль ніякими словами не можливо описати. Та наша родина, Ніла, яка стала нам найріднішою людиною, втішаємося тим, що у житті Влада була справжня любов, схожу на світлу казку у ці чорні страшні для усіх нас роки. Ми часто приходимо на могилу Влада, чуємо тріпотіння від вітру прапорів України на численних могилах наших Героїв. Складається враження, що вони таким чином розмовляють з нами. А те, що Влад дав нам вісточку звідти після своєї загибелі – це взагалі диво».

Я сів в той потяг повесні,

Я їхав неньку захищати.

У ньому там сиділа ти,

І, наче сонечко сіяла.

Твої охайні гарні очі,

Яскраві, наче пелюстки,

Запали в душеньку мені.

Ти там сиділа й усміхалась.

Тобі так весело було.

І щирість усмішки твоєї,

Вражала так, як дітлахи.

Ти, наче той прекрасний сон,

Коли не хочеш прокидатись.

Хотів з подякою тобі

Звернути я на це увагу.

Що дуже вдячний я тобі

За те, що їхала ти з нами.

Твоя підтримка, наче сталь,

Така незламна, дуже міцна.

Вона дає надію й віру

На те, що буде гарний час.

Тому, частіше усміхайся,

Тоді все буде Very good!!!

Припис у повідомленні: «З римою я дружу на раз, два, три, чотири, п’ять. «Римувальник» з мене ще той, але це мені ввечері в голову надійшло».

Влад Дюринський.