Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Два крила родини майстрів

Чи може людина обійтися без кисню, без їжі, без води, без сну? Ну, що за запитання, звісно, що ні. А в родині Олени та Дмитра Вавренюків не можуть обійтися ані дня одне без одного. Разом вони не лише вдома, як родина, а ще й на роботі, як колеги, а по життю – як найрідніші люди і найкращі друзі. 19 років разом.

Думки психологів розподілилися у тому, чи краще разом схожим особистостям, чи протилежностям. У родині Вавренюків Дмитро та Олена зовсім різні, але мають багато спільного. Історія їхньої родини почалася ще під час навчання у Металургійній академії. Вони обидва опановували «Ливарне виробництво чорних та кольорових металів». Дмитром захоплювалися майже усі дівчата на курсі – красень, спокійний, модний, веселий. У нього тоді у єдиного в групі був мобільний телефон – на ті часи це було дивом, він добре розбирався у комп’ютерах. Олена ж була чи не найперша «заводила».

«Я сидів позаду Олени на парах, – розповідає Дмитро. – Не помітить і не відчути її енергію було просто неможливо. Та й списував у неї, чесно кажучи. Вона була яскравою. Але тоді ми ще були молоді, тож протягом навчання то сходилися, то розходилися. Я ще не уявляв, що не зможу без неї ані дня. А зараз, після спільних 19 років, я впевнений, що зробив тоді правильний вибір. Я й зараз кохаю її, от не прийшла звичка, як то кажуть, а залишилося саме кохання. Воно є серцем нашої родини».

По завершенню вишу Олена та Дмитро розійшлися, але довго не витримали, і коли влітку Олена відпочивала на морі з сестрою отримала смс від Дмитра. Почалося листування, і швидко пара знову зійшлася.

«Ой, Дмитро, як дорогий коньяк – з кожним роком стає все кращим і кращим, – усміхається Олена. – Він надійний, яскравий, привабливий, добрий. Я йому й зараз компліменти не втомлююся говорити. Ми все разом робимо. Все плануємо. Я, звісно, пані імпульсивна, а він фундаментальний, все у нього по поличках.  Все зробить і на роботі, і вдома. Господар, одним словом. Але це почалося не одразу. Він дуже змінився, коли ми вирішили зробити свою першу глобальну покупку – машину. А до того було все, молоді ж були. Та найцінніше, що ми не можемо одне без одного. Ми як два крила, без яких жоден птах не полетить».

Олена та Дмитро працюють зараз майстрами у фасонно-сталеливарному цеху ЛМЗ. Роботу свою люблять, у них багато спільних робочих задач, тож завжди є про що поговорити і з ким порадитися. Як і в кожній родині буває всяке. Буває й сваряться, але це не надовго, говорять вони.

«А що, я ж завжди права? – говорить Олена. – І він не хоче визнавати, от тоді я починаю ображатися, мовчу, дуюся, але надовго мене не вистачає. Та й Дмитро знає чим мене порадувати – шубою, наприклад (усміхається). Але мій «шубний» парк невеликий (сподіваюсь, що це говорить, що глобальних сварок у цій родині небагато – авт.). Та й зазвичай намагаюся чимось порадувати Дмитра. А якщо відверто, то щоб зберегти родину, треба говорити про все і чесно. Треба довіряти одне одному, адже довіра завжди будується на чесності. Ну, і кохання – то незамінний компонент щастя будь-якої родини. У нас воно вже 19 річної витримки!»

За свій подружній шлях родині довелося пережити чимало. Складний вибір постав перед ними у лютому 2022 року.  Їхати чи залишитися? На сімейній нараді вирішили залишитися, бо це рідна земля, та й не уявляли, як можна розлучатися? Тому разом і працювали, майже не зупинялися, навіть коли тимчасове зупинилося підприємство, то у ФСЛЦ виготовляли лавки для сховищ міста та заводу. І в горі, і в радості разом – це про родину Вавренюків.

Рецепт успішного сімейного життя від Олени та Дмитра – дослухайтеся одне до одного, довіряйте, підтримуйте, шукайте компроміс та майте одні на двох – кохання та мрії. До речі, ми провели тест – попросили Олену та Дмитра написати найбільше (окрім Перемоги, звичайно) спільне бажання. Вони писали про це окремо, не дивлячись одне на одного. І що за диво? Слово в слово однакове! А про що ж це бажання? Вірю, що ми ще напишемо про це обов’язково, коли воно здійсниться. Бо коли в унісон б’ються два таких потужних серця, коли так палають очі, то неможливе обов’язково перетворюється на реальність. Не вірите? Спитайте в Олени та Дмитра Вавренюків.

Категорії
Наші люди

Міцніше за сталь

Майже 30 років працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» слюсар-ремонтник конвертерного цеху, де плавлять сталь, Олександр Аралов. Юнаком він прийшов сюди після технікуму. Олександрова мама, Лідія Василівна, багато років була машиністкою крана у цьому цеху. Безумовно, вона вплинула на вибір сина, і він про це анітрохи не шкодує.

«У мене цікава робота, ми ремонтуємо підйомні крани, – розповідає Олександр Аралов. – Це мені подобається, відчуваю себе саме там, де й мав би бути. Працюю у чудовому колективі. Ми разом не лише на виробництві. Разом відзначаємо свята, разом їздимо на риболовлю. До речі, я затятий рибалка. Але головне – у цеху я знайшов своє кохання, своє щастя».

У 2002 році в конвертерний цех влаштувалася молода кранівниця Тетяна. Таніна мама, Галина Віленівна, також працювала тут, і також машиністкою кранів. Вона й запропонувала доньці спробувати себе в цій професії. А коли одного разу Тетянин кран відмовився працювати, вона викликала слюсарів-ремонтників. І вгадайте, хто прибув на виклик?

«Ми їх жартома, але з вдячністю називали – наша служба 911, – усміхається Тетяна Аралова. – Сашко з колегами швиденько відремонтували кран, і я поїхала далі. Я зразу якось особливо й не помічала знаків його уваги. Ну усміхається, махає рукою вгору, у напрямку моєї кабіни. Одного разу навіть зліпив невеличку кульку з глини, якою футерують ковші, які я транспортувала краном, і поцілив прямісінько у кабіну. Але я, молода-зелена, вважало те за пустощі. Почала здогадуватися, коли Олександр напросився допомогти мені піднести пакет, бо всі знають: якщо школяр береться понести однокласниці портфель, значить щось є. А серйозніші стосунки почалися з Дня металурга».

Тоді Олександр роздобув два запрошення на стадіон «Металург», де мало відбутися святкування, і запросив Тетянку на перше побачення. Наче мала виступати сама Вєрка Сердючка! Але до стадіону вони так тоді й не дійшли. Присіли у сусідньому парку. Зав’язалася романтична розмова, і пара вирішила, що тет-а-тет їм зараз буде цікавіше, ніж серед натовпу відзначальників. Після того почали зустрічатися. Гуляли парками, їли піцу, почали вголос мріяти про спільне майбутнє. А коли одного разу посварилися і довго не бачилися, то зрозуміли, що їм погано одне без одного.

«Якщо відверто, то ініціаторкою весілля була саме я, – пригадує Тетяна. – Мені подобався Сашко, його доброта, чуйність, готовність підтримати, допомогти. І я вирішила, що хочу бути з ним завжди. Того дня було все те, про що я мріяла: пишна білосніжна весільна сукня, велике сріблясте авто, яке мчало нас на зустріч долі. Коли крали мій черевичок, було дуже весело… А потім почалося серйозне доросле родинне життя».

У подружжя народився син. Тато хотів назвати малого Олександром, а Тетяна наполягала на Іллі. Тож до останньої миті не знали, як воно все буде. І вже перед самою реєстрацією, на порозі РАЦСу Олександр ніжно подивився у кохані вічі, і тихо промовив: «Гаразд, хай буде Ілля».

Щасливі роки промайнули, як одна мить. У квітні 2025 року Ілля Аралов став працівником конвертерного цеху. Він працює сталеваром відділення безперервного розливання сталі. Своє кохання подружжя Аралових пронесло через два десятиліття, зберегло та примножило. Як і тоді, на початку стосунків, Олександр приходить з квітами, і не лише восьмого березня чи Таніного дня народження, а й в інші дні, просто так, щоб порадувати кохану. Вони не дуже люблять подарунків-сюрпризів, а дарують одне одному те, що хотілося б отримати.

«На свята я отримую класику – квіти парфуми та цукерки або ж тортика. Коханий знає, що Київський – мій улюблений», – каже Тетяна.

«Парфуми я обираю сам, і якось вгадую. А от щодо коштовних подарунків, то ми їдемо й обираємо удвох. Таня завжди запитує, що хотілось би отримати мені. Тому в мене є оцей телефон, барсетка, чохли для сидінь автомобіля. Може не надто романтично, але всі задоволені, а це головне у родинному житті», – усміхається Олександр.

У родині Аралових їжу готують і Тетяна, і Олександр. Вони зізнаються, що одна й та ж страва у кожного виходить по-своєму.

«От, наприклад, борщ. Одне й те ж кидаємо у каструлю, наче й варимо однаково, але борщі зовсім різні. Дивина! Сашковий борщ мені подобається набагато більше, ніж той, що варю я. І не лише борщ», – каже Тетяна.

«Таня дуже класно готує, мені все подобається – борщ, салати, пиріжки та багато іншого. Я відчуваю, що з кожним роком кохаю її сильніше і ціную ще більше, відчуваю правильність вислову, що найкращий друг – це хороша дружина», – продовжує Олександр.

За плечима у Аралових більш ніж двадцять років щасливого сімейного життя. І вони відверто зізнаються, що зовсім без сварок і непорозумінь не обходилося.  Олександр вважає, що міцна родина можлива лише тоді, коли кожен з подружжя поважає іншого, готовий йти на компроміси і мати внутрішню силу визнавати помилки й виправляти їх. А ось що напередодні Дня закоханих побажала Тетяна: «Тому, хто поки що самотній, я бажаю знайти свою половинку. А тим, хто вже знайшов – зберегти тепло своїх взаємин. Бажаю кохання, безмежного щастя, родинного добробуту і всього найкращого!»

Редакція «Металурга» приєднується до цих чудових побажань, а Тетяні й Олександрові бажає назавжди зберегти своє кохання!    

Категорії
Наші люди

«До мене на роботу прийшла Любов»

Усміхаючись, говорить Сергій Орищенко. Зі своєю дружиною Любов’ю Орищенко вони виросли неподалік одне від одного, але зустрілися та об’єднали свої долі – на коксохімічному виробництві «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Сергій, вже мав 19-річний стаж на КХВ, був досвідченим машиністом електровоза гасильного вагона коксового цеху № 1, працював на коксових батареях №№ 3, 4. Справа серйозна, вимагає глибоких знань, вмінь, значної уваги. Та того дня його увага зосередилася на новенькій дівчині, яка прийшла працювати до їхнього колективу. Красива, усміхнена, весела, щира – від неї наче ниткою протягнулася до Сергія якась особлива, позитивна енергетика. Сергію одразу захотілося підійти до неї та познайомитися. І тут – несподівано відповідальний момент – дівчину призначають до нього в учениці. А звати ученицю – Любов.

«Того дня мені всього було забагато: емоцій від нової роботи, людей, робочої обстановки, побоювань, а чи зможу я і, звичайно, сподівань, що все буде добре, – згадує Любов Орищенко. – У кабіні електровоза мене зустрів Сергій. Він був такий серйозний, мене вже попередили, що він у цеху один з найкращих машиністів електровоза. Але його очі дивилися тепло, і я одразу заспокоїлася. Потім з’ясувалося, що у нього ще й прекрасне почуття гумору. З ним працювалося легко та просто. Навіть пожалітися йому можна було. Він все вислухував, давав поради. Наставник з Сергія вийшов чудовий, він все зрозуміло пояснював, розповідав, що до чого. Одного разу ми з ним стояли у башні під час гасіння коксу, і вже збиралися їхати. Я кажу: «оп, поїхали». І в цей момент ми рушили з місця. Розумієте, так збіглося. Сергій подивився на мене, і запропонував їхати далі разом з ним, тільки вже по життю».

«Люба одразу зачепила мене своєю відкритістю та щирістю, – говорить Сергій. – До того ж у нас виявилося багато спільного, ми обидва з села, я з Радіоновки, а Люба з Новоганнівки. Я добре знаю це село, їздив до нього, а бачите, жодного разу її там не зустрів. Нас познайомила робота, життя підхопило. Тепер ми разом виховуємо двох донечок, Ксюшу та Анну. До речі, Ксюша дуже любить техніку – машини, мотоцикли. Разом ми збираємо маленькі іграшкові машинки. Отже, у нас вдома ще й елітний автопарк (сміється). Напевне, любов до техніки у Ксюши від матусі, адже наша мама – чудова водійка! Люба знається на усіх марках авто, як на легкових, так і на вантажних. Я теж добре почуваюся за кермом».

У родині Орищенків є і спільне захоплення – це подорожі Україною. Будь-яке свято, день народження, ювілей, а також день усіх закоханих вони намагаються відзначити у дорозі. Та й просто у свій вихідний можуть сісти до авто, поїхати до іншого міста кави попити. Родина була у Дніпрі, Кропивницькому, Миколаєві, Жовтих Водах тощо. Планували подивитися Кременчук, але не доїхали. Місто було під ракетною атакою росіян, запах від згарищ відчувався ще здалеку. Орищенки доїхали до Александрії, побували у їхньому парку, погуляли вулицями міста.

«Зараз, на жаль, не до подорожей, війна не дає. А так хочеться, сісти в машину, і з вітерцем, до нових відкриттів, – говорить Любов. – Хочеться, щоб наша земля нарешті стала вільною, не здригалася від вибухів, щоб ми щоразу не хапалися за телефони, щоб дізнатися, як там діти. Знаю, це не святкова тема, але зараз це наше життя. Для нас з Сергієм наша родина – це цілий світ, де панують мир, любов, злагода, повага, взаєморозуміння. Як би зовні страшно не було – родина завжди зігріє, наповнить гарним настроєм та налаштує на настрій де все буде добре!».

Категорії
Наші люди

«Таким ми його пам’ятатимемо»

Олександр Мамаєв влаштувався на наше підприємство молодим 21-річним юнаком і залишився відданим йому до останнього. Він працював вальцювальником у сортопрокатному цеху № 1 та прокатному цеху № 3, а головні його здобутки припали на роки роботи у технічному управлінні, де Олександр був інженером-технологом, начальником групи, начальником лабораторії та менеджером.

«Я познайомився з Сашком ще у 2002 році, а десять років тому доля звела нас у групі з розробки нових видів продукції технічного управління «АрселорМіттал Кривий Ріг», – розповідає начальник групи Дмитро Душкевич. – Тоді як і зараз йшла жорстка боротьба за споживача, за ринки збуту прокатної продукції, тому доводилося освоювати випуск нових видів продукції та вдосконалювати вже існуючі, і робити це швидко, без зайвих витрат коштів, часу та людських ресурсів. І Олександровий досвід, його знання, майстерність були безцінними. Я відповідав за розробку технологій виробництва нових марок сталі, а Мамаєв розробляв технології виробництва прокату з цієї сталі – від нагріву заготовок до прокатки, термозміцнення та упаковки перед відправкою споживачам».

Робота над продукцією, яку до цього не випускали – це творчий процес. Він вимагає не лише знань та вмінь, а ще й креативного мислення. В металургійних вишах є предмет під умовною назвою «Технічна творчість», так от це і є справжня творчість. І вона вимагає сміливості, адже помилка, хибне рішення можуть привести до значних втрат та затримок. І така сміливість у Олександра Мамаєва була. Він брав на себе ініціативу та відповідальність, що у поєднанні з досвідом та професіоналізмом давало результат.

«Правильно розробити технологічну карту, за якою виробляють продукцію, надзвичайно важливо. Це сприяє мінімізації витрат та скороченню часу на розробку. І Сашко був у цьому справжнім майстром, – згадує Дмитро Душкевич. – Він був не лише видатним фахівцем у прокатному виробництві, а ще й добре знався на хімії сталі, тонко відчував цю хімію. Особисто я багато чого у нього навчився.  А ще Олександр був знаним фахівцем у подальшій переробці нашої катанки. Арматура – це по суті готовий продукт для будівництва, а от катанка йде на подальшу переробку. З неї виготовляють метизи, канати, ресори тощо. Сашко знався на цьому і брав участь у переробках дослідних та промислово-дослідних партій».

Це і є підтримка клієнтів. У цьому процесі Олександр тісно взаємодіяв з фахівцями управління з технічної підтримки продажів та впровадження нових видів продукції.

«В рамках підтримки клієнтів ми з Сашком побували на багатьох українських та зарубіжних підприємствах, – розповідає в.о. управління з технічної підтримки продажів Олексій Зозуля. – Скажу відверто, далеко не завжди перші спроби переробки, наприклад, волочіння, проходять вдало. Але практично ніколи ми не їхали додому, маючи невирішені питання. Досвід та майстерність Олександра робили свою справу. Він уважно спостерігав, а потім давав поради: «Змінити швидкість волочіння» тощо. І після цього все ставало на свої місця. Якщо ж щось треба було змінити у нашій продукції, Сашко тут же телефонував на підприємство і вносив корективи. Його професіоналізм сприяв тому, що наші партнери залишалися задоволеними і замовляли більші партії катанки. Я його жартома так і називав – «Батько катанки».

Протягом року Олександр Мамаєв боровся з важким недугом. А на початку 2026 року його організм не витримав. У Олександра залишилися дружина Вікторія, з якою, до речі, він познайомився на нашому підприємстві, син Лев та донька Дар’я. Залишилися і незавершені проєкти, за які взялися товариші-колеги.

Олександр Губський, начальник технічного відділу (прокатне виробництво) ТУ: «Я знав Олександра Мамаєва два десятки років. Він багато зробив для розробки технології виробництва арматурного прокату № 40 для саркофагу Чорнобильської АЕС, розробляв технології виробництва високовуглецевої катанки для канатів та пружин, низьковуглецевої катанки для виробництва метизів тощо. Олександр був чудовою людиною. Будь-коли можна було підійти до нього, поділитися своїми думками, отримати слушну пораду. Він був компанійським хлопцем. Мені дуже поталанило, що наші з ним шляхи перетнулися. Його ім’я золотими літерами вписане у історію нашого підприємства. Безліч розроблених ним технологічних карт, реалізованих на практиці, принесли неймовірну користь підприємству та ще довго допомагатимуть колегам рухатися далі».

Олексій Зозуля: «Сашко був дуже чесним, відкритим, добрим, світлим. Таким ми його пам’ятатимемо. Його внесок у розвиток нашого прокатного виробництва безцінний. Коли закінчиться війна, і на підприємстві відновляться конкурси професійної майстерності, було б дуже добре, якби у нас з’явився конкурс імені Олександра Мамаєва. Він був найкращим! Без образ, але такого фахівця у його напрямку в нас поки немає».

Дмитро Душкевич: «Олександр був генієм металургії, прокатником від Бога. Ми зробимо все, щоб зберегти та примножити його спадщину. Він виховав багатьох класних фахівців. Без нього важко. Я дуже сподіваюся, що десь на підприємстві зростає приємник Олександра Мамаєва».

Категорії
Наші люди

Контролює тиск та заміряє температуру

Це не про лікарів. Цього разу рубрика «Серце професії» в гостях у машиністів газодувних машин цеху вловлювання коксохімічного виробництва.

В апаратній машинного відділення цеху вловлювання панує робоча атмосфера. На екранах комп’ютерів – відображення параметрів роботи технологічного обладнання, підсвічуються та блимають необхідні показники. Час від часу лунають телефонні дзвінки. За пультом керування за усіма складними процесами уважно слідкує машиніст газодувних машин Денис Шутильов.

«Газодувні машини виконують дуже важливу функцію у коксохімічному виробництві. Вони відкачують коксовий газ з печей, який утворюється у процесі коксування. Газ виходить з батареї дуже гарячим, тому наша задача – охолодити його до 20-37 градусів за Цельсієм у спеціальних холодильниках та очистити від зайвих домішок. Потім, вже як паливо, газоходами та газопроводами коксовий газ спрямовуєтеся споживачам – подається до різних цехів коксохімічного та металургійного виробництв. Моя робота – контролювати задані параметри процесу, дбати про те, щоб споживачам газ надходив з потрібними тиском та температурою», – говорить Денис Шутильов.

Денис Шутильов

Машиністом газодувних машин Денис працює шість років, а взагалі у цеху вловлювання має трудовий стаж вже понад 20 років. Він добре знається на коксохімічних процесах, на обладнанні, але не припиняє вчитися, набиратися досвіду, вдосконалюватися. До речі, свою професію Денис опановував безпосередньо у цеху, під керуванням досвідчених наставників. «Тут головне – увага та зосередженість, а іншому можна навчитися», – говорили йому наставники. Досвід роботи Дениса доводить, що це дійсно так. Робота машиніста газодувних машин вимагає відповідальності та уважності.

Машиніст повинен розумітися на принципі роботи газодувних машин, оперативно реагувати на можливі ситуації та здійснювати профілактичне обслуговування обладнання. Серед цих процесів та операцій: пуск та зупинка, регулювання роботи газодувок, компресорів, повітродувок, контролювання технологічних показників, ведення технічної документації і багато інших обов’язків. Важливою для оперативного корегування технологічних параметрів є постійна комунікація з іншими відділеннями цеху. А ще ця професія є гарним стартовим майданчиком для подальшого кар’єрного розвитку.

Інна Ковальчук

У роботі Денису допомагає Інна Ковальчук, помічниця машиніста газодувних машин. До її обов’язків  входить безпосереднє обслуговування обладнання, як у машинній залі, так і на території цеху вловлювання. Наприклад, коли треба дати більше  газу, Іна поспішає до газових засувок. А коли треба скорегувати температуру на холодильниках – додає технічної води. Також вона займається обслуговуванням обладнання, зокрема й пропаренням мереж комунікацій, щоб там не осідали залишки смоли, нафталіну та інших домішок, від чого саме й очищують газ.

«Свою професію я теж опановувала у цеху, і своїм прикладом довела, що з технікою може впоратися і людина з гуманітарною освітою, – усміхаючись, говорить Інна Ковальчук. – Я вчитель історії та народознавства, закінчила державний університет імені Володимира Винниченка. Життя привело мене з чоловіком до нашого підприємства. Професії навчалася півроку, а працюю в цеху вже 25 років. Робота цікава, тут сумно ніколи не буває, приходьте і переконайтеся. А ще вона надзвичайно відповідальна, адже від неї не в останню чергу залежить успішна загальна робота коксохімічного виробництва».

Категорії
Наші люди

Чи може S.H.E змінити життя?

Ще й як! У цьому на власному досвіді впевнилася Марина Титаренко. Завдяки участі у проєкті S.H.E«АрселорМіттал Кривий Ріг», вона опанувала цікаву та потрібну справу, набула нових знань, вмінь, зустріла колег-однодумців, з якими щодня дбає про те, щоб людям на їхніх робочих місцях працювалося безпечно.

Завдяки участі в проєкті справ у Марини Титаренко безліч. Щодня їй треба встигнути попрацювати з документами, визначитися з основними задачами, дізнатися нової інформації та разом з досвідченими фахівцями завітати до цехів підприємства. Головна її задача – дбати про здоров’я та безпеку людей на робочих місцях, адже зараз Марина Титаренко працює фахівчинею-стажеркою відділу з оперативної роботи управління з охорони праці металургійного виробництва департаменту з охорони праці та промислової безпеки.

Історія приходу Марини в «АрселорМіттал Кривий Ріг» розпочалася торік. Саме тоді для залучення більшої кількості жінок до технічних спеціальностей та розвитку лідерок, які змінюватимуть культуру охорони праці на нашому підприємстві, департаментом з персоналу був впроваджений унікальний проєкт S.H.E (Safety. Health. Empowerment). Учасницями першої хвилі стали 18 дівчат-студенток. Марина Титаренко – одна з них.

«До участі у проєкті я вже працювала у правоохоронній системі. Але хотілося спробувати себе в іншій професії, тому я вирішила піти вчитися до Криворізького національного університету на факультет «Цивільна безпека», – розповідає Марина. – Одного разу мені зателефонувала викладачка та запропонувала прийти на зустріч з працівниками «АрселорМіттал Кривий Ріг», які будуть розповідати про новий проєкт  S.H.E для жінок. Мені стало цікаво, про що це та які можливості надає проєкт? Прийшла. Дивлюся, а в аудиторії сидять зовсім молоденькі дівчата, а тут я, вже зі своїм життєвим досвідом (сміється). А проєкт виявився цікавим! Я успішно пройшла співбесіду, і моє життя кардинально змінилося. Почалися різноманітні тренінги з особистісного та професійного розвитків, екскурсії підприємством, які відкрили для мене безліч цікавого. Підприємство виявилося величезним, складним, індустріально красивим. Мене дуже вразила шоста доменна піч, конвертерне виробництво, шламове господарство, великий автотранспорт, який перевозить важкі вантажі тощо».

На початку проєкту S.H.E його учасниці розповідали про свої очікування від участі в ньому та ділилися своїм баченням щодо діяльності в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Марина Титаренко одразу звернула увагу на охорону праці – справу, яка у прямому сенсі життєво необхідна кожному з нас. Зараз вона під керівництвом досвідчених фахівців департаменту з ОП набуває необхідного досвіду у цій галузі і 

вважає великою вдачею, що на оплачуване стажування вона потрапила саме до відділу з оперативної роботи управління з охорони праці.

«Дбаючи про безпеку людей на робочих місцях, я буваю у різних цехах та підрозділах «АрселорМіттал Кривий Ріг», багато спілкуюся, – продовжує Марина Титаренко. – Комунікації в нашій справі дуже важливі, адже працівник краще за всіх у цеху знає небезпеки на своєму робочому місті. А наша загальна задача – не просто уникати ризиків, а вчасно попереджувати їх. Завдяки участі у проєкті зараз я займаюсь тим, що мені по-справжньому подобається, Разом з працівниками підприємства ми сприяємо формуванню нетерпимості до ризиків на виробництві та вихованню у людей культури охорони праці. Ця фраза багато разів звучала, але я хочу знову її повторити – ми маємо йти з роботи живими та здоровими. І у цих словах увесь сенс нашої роботи. Щодо моєї участі у проєкті S.H.E, то мені дуже цікаво все, і багато що вдається. Хотілося б залишитися й надалі працювати тут на посаді інженера з охорони праці, адже я бачу тут можливості для свого розвитку і впевнена, що можу допомогти іншим працювати безпечно».