Категорії
Наші люди

Сталевар тримає марку

Сталь – це сплав, базовим елементом якого є залізо. А залежно від того, чого і скільки додати до заліза, різні сталі можуть суттєво відрізнятися одна від одної своїми властивостями. Це робить сталь універсальним матеріалом, з якого можна зробити будь-що, наприклад, гнучкі й міцні канати та не менш міцні, але надзвичайно пружні ресори. А та міцність сталевої арматури, яка задовільнить будівельників на територіях, де землетруси нечасті й незначні за амплітудою, виявиться замалою для будівництва у сейсмонебезпечних зонах. Як же зварити таку сталь, яка б задовільнила  клієнта? Про це знає досвідчений сталевар Владислав Кубілюнас. І не лише знає, а власноруч виготовляє широченний спектр сталей з найрізноманітнішими властивостями.

Металургом був Владів батько. Підручним сталевара він прийшов у мартенівський цех, став сталеваром, потім майстром, начальником зміни, начальником цеху. «Саме тато вплинув на мій вибір професії, – почав свою розповідь Владислав. – Після школи я пішов вчитися на металознавця. А далі – кохання, народилася студентська родина, дружина Катя народила доньку Вікторію, і треба було йти працювати, заробляти гроші. Я перевівся на заочне і пішов у мартен підручним сталевара, як і тато свого часу».

Металознавство та виплавка сталі – це доволі віддалені напрямки, тому професію Влад опановував безпосередньо у цеху. З вдячністю згадує він своїх наставників Юрія Товстуху, Валерія Шинкарьова та Віталія Авраменка. Саме завдяки їм, а ще власним вмотивованості та цілеспрямованості молодий металург швидко став хорошим підручним, стажувався на сталевара і навіть кілька разів виконував обов’язки начальника зміни.

«Підручний в основному виконує фізичну роботу – заготовку матеріалів та подачу їх у піч, підготовку устаткування, відбір проб тощо. Тоді як сталевар розраховує параметри і веде процес виплавки сталі, – пояснює Владислав. – А начальник зміни координує дії всіх працівників і тягне неабияку ношу відповідальності за все і всіх. Щоб ви розуміли, під час перших кількох підмін начальника зміни я втратив 10 кілограмів на нервах. На підприємстві запускали нове для нас виробництво – відділення безперервного розливання сталі (ВБРС), і я вирішив спробувати себе там сталеваром».

Різноманіття сталей, або марок сталей, як кажуть металурги, базується, здебільшого, на різниці їхніх хімічних складів. Для того, щоб отримати сталь зі строго заданими властивостями, вона, крім заліза, має містити точну кількість вуглецю, марганцю, кремнію та інших елементів. До деяких марок додають нікель, титан, молібден, бор і навіть ванадій. Саме у ВБРС можна отримати сталь з якомога точнішим хімічним складом, а відповідно, з майже ідеальними властивостями, які вимагає замовник. Це можливо завдяки доведенню сталі до потрібних параметрів за допомогою установки позапічної обробки сталі, роботою якої й керує сталевар Кубілюнас. Використання установки дозволяє отримувати сталі з високою доданою вартістю, вимоги до точності хімскладу яких надзвичайно високі.

«З конвертерного відділення до нас привозять сталь, яку можна вважати напівфабрикатом, – говорить Владислав. – Як правило, у ній є надлишок сірки та недостатня кількість необхідних складових. Проводиться хімічний аналіз цієї сталі, і коли я отримаю результати і буду знати хімсклад, то маю максимально швидко розрахувати, скільки й чого додати, щоб отримати потрібну марку. У порівнянні з мартенівським цехом, де на розрахунки, за необхідності, можна було витратити більше часу, у ВБРС додаткових хвилин немає, бо розливання триває безперервно. І не довести сталь до необхідного складу та температури своєчасно – це перервати серію плавок, що значно підвищить витрати, а, відповідно, собівартість сталі та може вплинути негативно на її якість».

Разом з Владиславом, який є сталеваром сьомого розряду, на установці працює сталевар шостого розряду, який заготовляє необхідні для доведення матеріали, а також три сталевари з п’ятим розрядом, що виконують безліч операцій. І якщо їх основне робоче місце – виробничий майданчик, то Влад більшість часу проводить за монітором комп’ютера у приміщенні поста керування установкою позапічної обробки. Крім швидкого розрахування матеріалів, які додаються до сталі у сипучому вигляді, грудками, у вигляді спеціального дроту тощо, він також зі свого командирського комп’ютера керує параметрами доведення сталі, такими як температура, а також у потрібний момент вмикає продувку за допомогою аргону, яка дозволяє отримати сталь з однаковими параметрами по всьому об’єму внаслідок перемішування.

«Моя робота дуже цікава, творча, можна сказати, – усміхається сталевар. – Не нудна – це точно. Бо немає жодної однакової пари плавок. Тож заздалегідь нічого розрахувати не вийде, лише у процесі. А коли у роботі устаткування трапляються збої, то доводиться приймати рішення по ходу і миттєво. Тут дуже важлива командна взаємодія. Поруч зі мною завжди сталевар 6 розряду Євгеній Карпов, надзвичайно відповідальний, розумний, працьовитий. Добре працюють сталевари 5 розряду, такі як Вова Котенко і Максим Скориченко, та й інші задніх не пасуть. Приходьте до нас працювати. Звичайно ж, якщо немає досвіду у цій сфері, то починають з п’ятого розряду. Головне, щоб людина була працьовита та мала бажання, а ми навчимо, як мене колись навчили. Завзяті, допитливі, ініціативні  й цілеспрямовані підвищують розряди, а, відповідно, й отримують більше. А якщо ж хто вже мав досвід роботи сталеваром чи підручним, хай не на установці позапічної обробки, а. наприклад, на конвертері чи у мартені, звісно, їх розвиток буде швидшим. Але головне – бажання».

Крім знань та досвіду, металург має бути у відповідній фізичній формі. Влад раніше займався боксом, а зараз підтримує форму плаванням та заняттями на турніках-брусах. А ще він власноруч збудував будинок, у якому мешкає зі своєю родиною. Побажаємо ж одному з найкращих наших сталеварів здоров’я, достатку, успішної роботи, а всім нам – перемоги.

Категорії
Наші люди

Головна мотивація – жага до життя

Як всюди встигати не поспішаючи, як насолоджуватися кожною миттю життя, нової справи, як завжди прагнути нових знань, ділитися ними з іншими та надавати психологічну підтримку. На всьому цьому добре знається  наша колега Анна Шумейко.

На прикладі родини

Багато хто знає Анну Шумейко, як старшу внутрішню тренерку нашого підприємства. В Університеті АрселорМіттал вона бере участь у таких проєктах, як «Сміливе лідерство» та «Бережи себе».

Основна посада Анни – оператор пилегазовловлюючих установок конвертерного цеху. Зараз вона у декреті, бо виховує трійко дітей – 3, 5 та 14 років. Та це не заважає їй бути активною, як внутрішній тренер. Щотижня Анна проводить тренінги з працівниками підприємства, допомагає іншим людям долати психологічні проблеми, які пов’язані з війною, багато спілкується та опановує нові знання.

«На підприємство я прийшла тому, що у мене вся родина працює тут. Мама Тетяна Віждова працювала в лабораторії на ДП № 9, двоє моїх братів зараз є працівниками нашого підприємства, – розповідає Анна Шумейко. – Та найбільше на вибір місця моєї роботи вплинув мій тато Павло Віждов. Він працював на блюмінгу, а я у дитинстві приходила до нього на роботу. У минулому це дозволялося, головне, щоб у цеху діти були разом зі своїми батьками. Я тоді ще мало розумілася на виробництві, але бачила великий робочий движ і мене буквально заворожувала уся ця атмосфера. Я із захватом дивилася на міст, який веде до підприємства, ввечері він сяяв вогнями, а коли заходила до цеху, то мене буквально зачаровував вид яскравого розпеченого металу, від якого віяло жаром.

На 4 курсі Металургійної академії я вирішила піти працювати. Пошуки роботи привели мене до конвертерного цеху. Тепер я все знаю про специфіку цього підрозділу, адже мені пощастило працювати на усіх його дільницях. Я працювала у ВТК, міксерному, шихтовому відділеннях, дільниці виплавки та розливки, на першій МБЛЗ, на складах зовнішньої прийомки інструментів і матеріалів. В цілому я вже маю 20 років стажу».

Пропагувати культуру безпеки

Все почалося з газети «Металург». Саме в ній Анна Шумейко побачила оголошення про створення на підприємстві команди внутрішніх тренерів, які б ділилися з колегами знаннями з різних напрямків, пропагували культуру охорони праці, сприяли особистісному розвитку працівників наших підприємств та взагалі б були лідерами у багатьох справах. Анна подала заявку, пройшла  відбір, навчання і невдовзі потрапила до когорти внутрішніх тренерів. Саме тоді на підприємстві почалася перша хвиля «Сміливого лідерства».

«На початку тренерської діяльності я зустріла супротив оточення. Чого я тільки не чула, і навіщо воно мені треба, і де я знаходитиму на це час, і чого це я працюватиму у свій вихідний. На їх думку мені б було краще потихеньку працювати, виховувати дітей, чекати пенсію, а потім займатися городиною. Але мені така модель життя не підходить. Мені дуже хотілося спробувати себе у чомусь новому, довести, в першу чергу собі, що я зможу реалізуватися та бути корисною для людей, – продовжує Анна Шумейко. –  Коли я почала працювати внутрішнім тренером, для мене відкрився інший світ, де у всіх, з ким я працюю, є мета, стимул займатися цією справою, зацікавленість новим. Ми ж, тренери з безпеки на виробництві, своєю чергою намагалися змінити не те що світ, всесвіт (усміхається). То був початок нового формату роботи з охорони праці. Люди очікували, що то буде якась лекція, а ми пропонували тренінг з максимальним залученням в роботу кожної людини. Ми усі були залучені в процес, допомагали одне одному. Було і легко, і складно, ми й людей навчали, і самі навчалися, мотивували їх і себе до змін».

Психологічна допомога

Коли стаєш тренером, і перед тобою стоїть завдання змінювати ставлення людей до охорони праці, поведінку на виробництві і, навіть, ментальність, без психологічних навичок не обійтися. Анна Шумейко це одразу зрозуміла і знову почала навчатися. Вона закінчила психологічний факультет педагогічного університету, стала гештальт-терапевтом (наука допомагати людям розуміти самих себе), зараз  вона навчається у Польському інституті тілесної терапії та проходить різноманітні додаткові курси з психології.

Ці знання дуже знадобилися Анні з початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Разом із навчальним процесом вона почала практично допомагати людям вправлятися з психологічними навантаженнями, які ми всі відчуваємо під час війни. Анна приєдналася до громадської організації, яка працює у Народному домі – міському хабі, де надається допомога переселенцям з окупованих міст та селищ або тих місць, які ворог активно обстрілює.

В цій організації Анна стала психологинею мобільної бригади.

«Переважно я працюю з дорослими людьми, більшість з яких поважного віку. Ми допомагаємо людям долати горе від втрати рідних та близьких, панічні атаки, розпач від втрати рідної домівки та майна. Ми допомагаємо іншим знову захотіти жити, почуватися у безпеці, наскільки це можливо, та радіти майбутньому. Основна терапія – це розмова, адже деяким людям вже стає легше, якщо вони проговорять свою проблему, – говорить Анна Шумейко. – У Кривому Розі ми працюємо і на місцях «прильотів». Моїм першим хрещенням у цьому був «приліт», що стався у липні минулого року на старій Дзержинці біля «Нового зору». Приїжджаємо, а там все димить, у руїнах, люди кричать. Жах! Одних людей треба було заспокоювати, інших виводити зі стану ступору. Пам’ятаю одну дівчину, яка після влучення ракети у будинок не могла дозвонитися до своєї родички. Дівчина була наче не в собі, ходила розгублена. Ми з командою психологів виводили її з цього стану, розговорили, допомогли їй прийти до тями. Інший випадок, в Архангельському бабуся привела онука. Біля їх будинку вночі стався «приліт». Відтоді пройшло вже півроку, а хлопець не міг оговтатись від цього, він боявся гучних звуків. Після розмови зі мною стало зрозуміло, що хлопцю потрібен час на реабілітацію та увага батьків. Ще один випадок, не пов’язаний з вибухами, він життєвий. До нас звернулася літня сімейна пара з Покрову. Зараз вони будують тут нове життя і турбуються про ментальне здоров’я одне одного. І подібних випадків дуже багато. Тож мені хочеться побажати людям у наш непростий час бути більш уважними до себе та оточення, берегти себе та пам’ятати, що безпека – це не тільки про виробництво, це про наше повсякденне життя. А ще будьте активними, живіть, а не відкладайте все на потім. Це реально допомагає у найскладніші часи. Перевірено на власному досвіді».

Категорії
Наші люди

Новорічний бліц

Минулий 2024 рік вже став історією, а новий 2025-й тільки входить у свої права. Це гарний час для того, щоб підбити підсумки у будь-яких справах, аналізувати пройдене, а також будувати плани на майбутнє. Кожному з нас хочеться, щоб воно було мирним, найкращим, найяскравішим, найприємнішим.

Про важливі та цікаві моменти у своєму житті, про спогади за минулий рік та очікування на 2025 розповідають працівники нашого підприємства.

«Я знову повернулася додому»

Катерина Гарусь, тунельниця коксових батарей 3, 4 коксового цеху № 1 КХВ:

«Раніше я працювала на першій та другій коксових батареях, а коли їх закрили, мене перевели до іншого цеху КХВ. Мене там дуже гарно прийняли, колектив чудовий, робота цікава. Та все ж хотілося додому, до свого рідного коксового цеху. Знаєте, коли до чогось звикаєш, як кажуть, пускаєш коріння, то переключатися на щось інше важко. І, ось, нарешті у 2024 році я знову переходжу до КЦ. Для мене це була подія року! А у серпні у мене була відпустка і я нарешті змогла «підтягнути» свої домашні справи. Це дуже важливо, жінки мене зрозуміють (усміхається). В іншому – життя стабільне, ми живі та здорові, що в наш воєнний час вже є позитивом. Ми з чоловіком працюємо на підприємстві, а донечка Альона радує нас гарними новинами з Німеччини. Туди вона переїхала на початку повномасштабної війни. На той момент їй було 18 років, а зараз вже 21. Зараз донечка вивчає німецьку мову. Телефоном ми розмовляємо з нею кожен день. Ми з чоловіком радіємо її успіхам, але дуже хочемо, щоб вона знову була поруч. Я згадую, як ми раніше святкували Новий рік, як перевдягалися у різних кіношних персонажів, придумували собі ігри, вікторини. Тепер ці згадки гріють душу. Я хочу, щоб війна скоріш закінчилася, щоб ми більше не чули цих страшних вибухів, щоб не гинули наші люди, не руйнувалися міста. Я хочу скорішої перемоги та миру».

«Я б власноруч відновлювала зруйноване»

Надія Федорова, дозувальниця агломераційної фабрики:

«Найяскравіша подія року, що минає – це моє працевлаштування в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Я дозую шихту для виробництва якісного агломерату. Моя робота важка – і фізично працювати треба, і необхідні знання мати, і певні навички. Та зараз це моя стабільність, я можу спокійно працювати, жити та виховувати дітей, адже наш рідний дім зруйнований. Я родом з Луганської області. Переїхала жити у Бахмут, а тут почалося повномасштабне вторгнення. Усі знають, що довелося пережити Бахмуту, там нічого вцілілого не залишилося. Розбомбили і наш будинок, і квартиру. Ми переїхали жити до Кривого Рогу. Насправді ж, це місто не так вже й далеко від Бахмуту. Мені так хочеться додому, я б власноруч відновлювала зруйноване. Головне, щоб війна скінчилася. Та життя продовжується. Незабаром новорічні свята, і ми у родині, звичайно, готуємося до них. У мене двійко дітей, доньці 14 років, а сину 11. Вони ходять до театрального гуртка, виступають. Я була на їхньому спектаклі до Дня Святого Миколая, зраз вони готують Вертеп. Дуже хочу подивитися на це. А ще я хочу, щоб  наступний рік приніс нам мир. Це буде головним нашим бажанням під ялинку».

Захисники повертаються у виробничу родину

Михайло Романішин, змінний майстер СПЦ-2:

«Важкий для нас всіх рік, як і весь час повномасштабного вторгнення. Особливо психологічно. Але є й приємні новини. Хлопці, які захищали нас від агресії, почали повертатися після демобілізації на стан, у нашу виробничу родину. Вони бачили на війні таке страшне, що ми навіть уявити не можемо. Звичайно ж, вони нам не все розповідають. У мене таке враження, що демобілізованим захисникам хочеться швидше все забути і повернутися до мирного життя. На жаль, дехто з працівників стану вже ніколи не повернеться. Вони віддали свої життя за нашу свободу. Багато наших ще воює. Хочеться, щоб ще у цьому році настав мир, і вони до нас повернулися. Це було б найкращим подарунком. Хочу привітати з Новим роком сина Максима, який навчається у Львові, в Академії сухопутних військ. Максиме, синку! Ми з мамою пишаємося тобою за твій вибір. Й тривожимося одночасно. Бажаємо, щоб ти залишався таким же чесним і хоробрим, щоб війна якнайшвидше завершилася, і тобі не довелося використовувати твої знання і вміння у реальних умовах».

2024: під знаком розвитку

Олександр Залєсов, в.о. електрика дільниці дробильної фабрики гірничого департаменту:

«Я прийшов у цех в минулому році стажером, вчився, розвивався, взнав багато нового, дечого навчився. А в цьому році продовжив свій розвиток. Здобув навички вільного спілкування з людьми, яких особливо не було, зважаючи, що два останніх роки навчання у технікумі пройшли в онлайні. Також здобув навички організатора й керівника. Мене призначено в.о. електрика дільниці, а зараз вже запущений процес переведення на цю посаду, чекаю моменту, коли скажуть писати заяву. Це був би гарний подарунок на Новий рік. Мені поталанило з наставниками, і я дякую Ігорю Боярину та Олександру Кузьменку. Особлива подяка моїй мамі Оксані та татові Михайлові, які завжди мене підтримують, допомагають. Дякую вам, мама й тато, найдорожчі мої люди! Щиро вітаю з Новим роком! Здоров’я вам, щастя! Щоб все у вашому житті було гаразд».

«Віримо у перемогу та наше майбутнє!»

Олександр Ягодкін, старший майстер копрового цеху:

«Що позитивне було у цьому році? Ну зараз такий час, що якщо прокинувся живим, якщо є дах над головою, якщо твої рідні й друзі живі-здорові, то це вже чудово. Ми обладнали додатковими засобами безпеки наші перевантажувачі металобрухту, нашу основну, дуже важливу техніку, що підвищило рівень безпеки під час їх роботи. А найбільше позитивних емоцій від того, що онучок Захар росте. Йому вже два роки. Щоправда, вони живуть зараз у Києві, то спілкуємся по телефону та у соцмережах, але це ніяк не зменшує дідову радість від спілкування. Дякуємо ЗСУ за те, що захищають нас, що не пустили ворога в наше місто, завдяки чому ми маємо можливість відносно спокійно жити й працювати. Допомагаємо, чим можемо, донатимо. Президентську тисячу разом з дружиною ми вирішили задонатити нашим захисникам. Хочу привітати з Різдвом та Новим роком доньку Ольгу, зятя Андрія, і звичайно ж, онучка Захара. Віримо у перемогу та наше майбутнє!»

Народження дітей – знак надії на краще

Олена Вавренюк, старший майстер модельної дільниці ФСЛЦ:

«Згадую цей рік і бачу яким він був різним. Звісно, він був непростим. Емоцій вистачало. Це і постійна тривога через обстріли, горе та біль за загиблими, як військовими, так і мирними людьми. Мені пощастило, що всі мої рідні живі, що всі здорові. Але душа болить за усіх українців. Втім я впевнена, що нас не зламати, що кожна наша втрата не залишиться без відповіді ворогу.

І на роботі було не просто. Я працюю у фасонно-сталеливарному цеху ЛМЗ. На щастя, замовлень у нас вистачало, більше б фахівців, адже чоловіків мобілізують і їм на зміну стаємо ми, жінки. Допікають і прильоти по енергоструктурі. Проте українці надзвичайно сильні люди і своєї мети досягають завжди. Тож ми переможемо, це точно, бо це і є нашою головною метою!

Та все-таки хотілося б сказати року, що минає, – дякую. Адже зі мною поруч була моя родина: чоловік та синочок. До речі, мій чоловік працює зі мною у цеху, тож усі виробничі проблеми вирішували та долали разом. Світлою подією для нашої родини стало народження племіннички Варі. Народження дітей – це завжди знак та надія на краще.  

У цьому році нам попри всі випробування вдалося з’їздити на короткий відпочинок до Одеси. Він був екстремальним, бо на цей час прийшлися активні прильоти по цьому місту, але радість сина від купання у морі перекрила усе. Восени ми відпочили в Яремче. Краса наших Карпат вражає та дарує хвилини справжнього релаксу. Тож приємних хвилин було багато, і за це я вдячна року, що минає. Зараз мені дуже хочеться зібратися усією родиною за новорічним столом і підняти келих за Перемогу. Хай ця мрія здійсниться скоріше. Якби там складно не було, але я точно знаю, що 1 січня ми підемо сім’єю вітати наших батьків та рідних, а родина у нас чималенька. За столом збирається не один десяток людей. І будемо вітати усіх з Новим роком. Я кожному бажаю, щоб ми завжди відчували силу нашого народу і гордість від того, що ми українці! Щоб скоріше настав мир, щоб всі наші захисники та захисниці повернулися додому, і наш завод знову нагадував вулик, де кипить робота, де працюють найкращі люди, які усміхаються одне одному і відзначають теплі родинні свята. Хай буде саме так!»

Категорії
Наші люди

Робота заряджає, а техніка надихає

Одноманітна праця – це не про нього. Машиніст колісного екскаватора-навантажувача ЗЦ № 3 Олександр Нікицький любить, коли все навколо змінюється, коли турбот багато, робота чекає і треба встигнути всюди. Це надає йому життєвих сил та наснаги. З нагоди 90-річчя нашого підприємства Олександр Нікицький отримав нагороду «Сталь».

«Новину про те, що мене будуть нагороджувати мої колеги довго у таємниці втримати не могли. Напередодні урочистостей я вже знав, що отримаю цю відзнаку. Звичайно, хвилювався, бо нагородження було дуже святковим, ще й проходило на оновленій набережній. Треба було роздивитися і свою нагороду, і чудові споруди, які підприємство подарувало місту. Мені було дуже приємно, але якось не звично, адже я краще почуваюся, коли працюю, ніж на «червоній доріжці»,  – сказав Олександр Нікицький.

Знайти вільну хвилину у робочому графіку Олександра – це задачка із зірочкою. Він постійно у роботі. Велика кількість завдань збігається з його характером – Олександр любить постійний рух, він не може довго сидіти на місці та здійснювати одноманітну роботу.

На підприємстві Олександр працює 35 років, і увесь цей час – у залізничному цеху № 3. Починав з водія тоді ще чехословацького навантажувача, родом з 60-х років. Олександр чомусь одразу назвав його «крокодильчиком». Керувати ним вчився у нашому тоді ще навчальному центрі (зараз Університет АрселорМіттал). Олександр згадує, що тоді  це був супер спецтранспорт. Завдяки різним насадкам він вмів робити багато корисних речей. Наприклад, вантажити щебінь для засипки колій, щоб можливі проливи гарячого металу з чавуновозних ковшів не зіпсували дерев’яні шпали. Також з технікою легше виконувати різноманітні земельні роботи при заміні старих колій на нові тощо.

Та прогрес постійно рухається, і у роботі з’являється нова техніка – розумніша, безпечніша, потужніша, надійна та багатофункціональна. Саме така, на якій зараз працює Олександр Нікицький – це новенький сучасний колісний екскаватор-навантажувач Komatsu WB 97 S. Олександр ним дуже пишається.

«Зараз я виконую майже ті самі роботи, як і колись. Але, стара техніка і нова – це, наче небо і земля. Якби у мене не було мого новенького помічника, я б, наприклад, не встиг би за день відпрацювати чотири наряди, – говорить Олександр. – Одним з моїх завдань нещодавно було очищення виходів для заміни шпал на території КХВ. Це коли колію підіймають і під нею одразу кладуть нові шпали. Роботи тривають без повного закриття залізничного руху. І подібних завдань на день у мене буває чимало. У роботі мені допомагають досвід, знання можливостей свого екскаватора-навантажувача, підприємства, залізничних шляхів, а також навички автокранівника, бо колись саме цю спеціальність я отримав у професійно-технічному училищі».

Зараз Олександр Нікицький працює не тільки за себе, а й за своїх колег, які стали на захист України. Початок війни застав його по дорозі на роботу. Він почув вибухи, та одразу й не зрозумів, що воно таке, адже для промислових вибухів ще було дуже зарано. А в інтернеті вже стрічкою «лилися» повідомлення, що в нашу країну повномасштабно зайшов ворог.

«Відчуття тоді були не з приємних, – згадує Олександр. – Але я продовжив роботу, вона завжди допомагає мені зосереджуватися, заспокоюватися. Відтоді багато чого змінилося. Виробництво працює не на повну потужність, чоловіки-спеціалісти пішли воювати, а тим, хто залишився у тилу додалося роботи. Майже три роки війни. Здавалося б, ми вже звикли жити та працювати в її умовах. Але кожен з нас, і я теж, дуже хочемо скорішої нашої перемоги і миру. Про це я постійно думаю вдома, коли піклуюся про квіти. Це моя відповідальність перед дружиною, яка зараз разом з дітьми за кордоном. Я їй обіцяв зберегти квітник, і дотримаю свого слова.

Я вірю, що все буде добре. Війна все одно скінчиться, а підприємство знову набере обертів і буде працювати на повну потужність, і навіть більше».

Категорії
Наші люди

Він скрізь на своєму місці

Вперше за кермо великовантажного самоскида  вагою понад 100 тонн Олександр Деркач сів менш ніж вісім років тому. І їх йому вистачило, щоб досконало опанувати цю складну та специфічну техніку й стати одним з найкращих водіїв гірничотранспортного цеху. Та ще й отримати найвищу нагороду «АрселорМіттал Кривий Ріг» за сумлінну працю.

«Олександра я знаю давно. За роки роботи в цеху він змінив кілька робочих місць, і скрізь працював добре, скрізь намагався бути максимально корисним, – розповідає начальник ГТЦ Руслан Новицький. – Я так впевнено про це кажу, бо кілька років працював разом з ним в автоколоні № 2. Він цілеспрямована людина, чесна і працьовита. Тож безумовно вартий звання «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Сашко виріс у селі, тож у тому, що він пішов вчитися до аграрного вишу, не було нічого дивного. А от напрямок обрав універсальний – інженер-механік. А механіки потрібні не лише для того, щоб ремонтувати сільськогосподарську техніку. Це дозволило йому швидко «в’їхати» у професію слюсаря з ремонту автомобілів у гірничотранспортному цеху.

«Так, важкі 40-тонні самоскиди, які мені доводилося ремонтувати, суттєво відрізняються від тракторів чи комбайнів, але принципи устрою та роботи вузлів скрізь схожі. Тож чогось дуже важкого та геть незрозумілого під час опанування професією не пам’ятаю. Добре вчили, показували, ну і я старався зразу все уловити й застосувати на практиці. Ремонтували коробки передач, мости та інші вузли. Виходило непогано. Важко було хіба що фізично, бо у великих автомобілів і деталі нелегкі», – говорить Олександр Деркач.

А от на наступній своїй роботі – старшого механіка автоколони № 2 ГТЦ – Олександр Деркач таких фізичних навантажень не мав. Зате він зізнається, що часто «закипала» саме голова. Скільки яких деталей замовити? Як не вибитися з графіка ремонтів? Що робити, щоб вся техніка колони працювала й не ламалася? І головне – як зробити кожен ремонт максимально безпечним? Ці та інші запитання постійно роїлися в голові, часто не давали спати. На керівній посаді Олександр показав себе не гірше, ніж слюсарем. Але обставини змусили його ще раз перекваліфікуватися.

«Сам я виріс у селі Інгулець біля Кривого Рогу, але у багатоповерхівці, тож особливого господарства у нас не було, – пояснює Олександр. – А от коли одружився і переїхав у село до дружини, і ми зажили у хаті, то з’явилася всіляка живність. А ще й дитинка народилася. Тож для мене дуже підходив графік «день-ніч-48». Спочатку я перевівся механіком з випуску машин на лінію. Дуже відповідальна робота, адже недогледіти якусь несправність під час огляду – це наразити водія та тих, хто працює поруч з авто, на смертельну небезпеку. Пізніше я вирішив перекваліфікуватися на водія наших найпотужніших самоскидів вантажністю 136 тонн».

Олександр зізнався, що це було непросто, перш за все, психологічно. Адже до цього крім власного легковика він ніяким транспортом не керував. Але ціль обрано, і наш герой більше не вагався. Для опанування кар’єрного велетня йому знадобилося кілька тижнів. Поступово тривога минула, і він впевнено відчув себе на новому місці.

«Мені подобається працювати у кар’єрі, – усміхається Олександр. – Я вже маю чималий досвід, тож знаю, що робити в різних ситуаціях і відчуваю задоволення від того, що така гігантська техніка мене слухається. Але від будь-якої, навіть улюбленої роботи треба відпочивати. Тому ми з родиною інколи беремо намет та їдемо у мальовничі місця. Раніше відпочивали на Каховці, але після підриву ГЕС водосховища більше не існує. Тож зараз наше улюблене місце – Білі Камені на Карачунах. Спілкування з природою допомагає скинути навантаження та з новими силами стати до роботи».         

Категорії
Наші люди

Майстер з “Нескорених”

Група виконувала бойове завдання у Кліщіївці біля Бахмуту . Працювали вночі. Наче йшло за планом. Але… Гучний вибух розірвав простір. Сергій відчув нестерпний біль. Так, він наступив на міну. Попри шалений вогонь, побратими кілька кілометрів виносили його до наших. А потім були довгі, немов роки, години очікування евакуації з “передка”. Через ворожі обстріли евакуаційні авто ніяк не могли прорватися. Стан бійця ставав загрозливим…

Цього літа майстер ремонтно-монтажного цеху № 3 Сергій Лаєвський повернувся на завод, на своє попереднє місце, майстром складально-ремонтної дільниці. Ця робота потребує рухової активності, і Сергій з нею добре справляється. За це він вдячний спорту, який віднедавна щільно увійшов до його життєвого розкладу.

“Після тієї жахливої ночі, на світанку я все ж таки дочекався евакуації. Мене вивезли бійці іншої бригади, які таки прорвалися за своїми, – згадує наш герой. – Але, на жаль, час було втрачено, і мені ампутували ногу набагато вище тієї ділянки, що була пошкоджена міною. Я повернувся додому на протезі. І зразу ж прийшов до басейну. Коли опинився у воді, то сокирою пішов на дно. Але тренер наново навчив мене плавати. Зараз я виступаю за команду “Нескорених” Кривого Рогу, та разом з родиною у “Veterans family games”. Я ніколи ще не відчував себе таким натренованим. Тож коли лікарка на ЛВК дізналася, що я щойно піднявся на третій поверх на протезі і навіть не захекався, вона була шокована. Можливо, я б взагалі не зміг повернутися на своє робоче місце, якби не спорт”.

Але то було вже потім. А спочатку – медсанчастини, потім лікарні, де Сергій проходив курси реабілітації. І він зізнався, що найважчими у психологічному сенсі були миттєвості не тоді, коли вибухнула міна, коли його з поля бою виносили побратими, і навіть не та страшна ніч очікування, а саме моменти вже у комфорті й безпеці, у медичних закладах. Сергій зізнався, що з важкого психологічного стану його витягли вони: дружина Марина, син Георгій, донечка Неоніла, бойові побратими, які найпершими примчали до нього, та колеги-цеховики.

Майстер пройшовся дільницею, поцікавився виробничими процесами, поспілкувався, порадився з колегами. Він згадав час, коли після технікуму ще зовсім юним слюсарем-ремонтником прийшов до РМЦ-3. Його тато й зараз ремонтує устаткування ковальської дільниці РМЦ-1. Безумовно, він мав вплив на вибір сина піти вчитися на механіка. Але більш вплинуло відчуття стабільності й впевненості у майбутньому, яке оселилося у родині тодішнього працівника “Криворіжсталі”.

“Так, я з дитинства відчував ту стабільність, – каже Сергій. – Тато мав соцпакет, міг придбати путівку, стабільно приносив зарплатню. Я не був фанатом техніки. Але пішов татовою стежкою впевненості у майбутньому. Свою роботу ремонтника я полюбив приблизно через рік, тож то не була любов з першого погляду. Але зараз я маю неабияке задоволення, коли з купи відпрацьованого металу — колишніх грейферу для крана, гуркоту для аглоцеху, роликів для металургійних цехів — ми з колегами отримуємо у підсумку працездатний вузол для устаткування, яке плавить чавун, сталь, чи виробляє агломерат або залізорудний концентрат. І все це завдяки нашому розуму та вправним рукам”.

Сьогодні він увесь у виробничому процесі, а завтра — змагання з кросфіту. Сергій зізнався, що спортом раніше займався дуже мало. Десь трішки пофутболить чи зіграє у волейбол, десь підтягнеться на турніку. Спорт хвилею увірвався у життя після повернення з війни. Він вже вигравав змагання з плавання у своїй категорії, був призером у паверліфтингу та ще кількох видах. А у волейболі сидячи грає за паролімпійську команду області. А ще Сергій дуже пишається досягненнями сина, якого бере з собою на всі змагання “Veterans family games”. Георгій, не зважаючи на свої 12, вже має чотири перших місця і ще багато призових. Він — таткова гордість. Сергій небезпідставно вважає, що спорт — найкращий спосіб психологічної і фізичної реабілітації для побратимів, які повертаються з війни.

“У місті створені для цього чудові умови. Є найкращі спортивні майданчики, задіяні найкваліфікованіші тренери, це все я відчув на собі, – ділиться досвідом Сергій Лаєвський. – У центрах підтримки “Я — ветеран”, “Ветеран” на соцмісті запропонують найкращі варіанти спортивної активності. Друзі, побратими! Тут не вимагатимуть від вас чогось недосяжного. Кожному запропонують свій вид, індивідуальну програму тренувань. Приходьте. І головне — не відкладайте. Повірте, якщо скажете собі: “Я місяць-другий відпочину”, то потім буде набагато важче. Повернулися в місто — поцікавтеся, прийдіть на спортмайданчик, і повірте — ваша реабілітація буде набагато швидшою, а спорт і спілкування з ветеранами, які як і ви пройшли найстрашніше, навчилися цінувати кожну мить цього життя, дадуть неймовірне задоволення та імпульс жити й надихати інших!”