Позначка: наші люди

Категорії
Наші люди

Наступна станція – «Волонтерство»

Волонтерство  не тільки допомагає тим, хто цього потребує, а й об’єднує людей, які разом працюють або мають спільні інтереси, хобі. У цьому щоразу впевнюється начальник зміни залізничного цеху № 1 Віталій Бондюк, коли з колективом цеху збирає та відправляє чергову допомогу військовим або переселенцям.

«Мій обов’язок у першому залізничному цеху – знати все, що відбувається на залізниці підприємства та керувати процесом руху. Наприклад, знати, скільки на території знаходиться порожніх та завантажених вагонів, які проблеми з рухомим складом треба терміново вирішити, щоб рух не припинявся, скільки прокату або чушки завантажити, куди їх спрямувати, яким шляхом, підготувати необхідні документи для перевезення «Укрзалізницею» та багато іншого. А ще знати, якою залізницею в Україні прямує состав до нашого підприємства, де він знаходиться, коли його чекати. Звичайно, цим займаюся не я один, над цим працює ціла команда залізничників», – розповідає Віталій Бондюк.

Організацію залізничного руху Віталій опановував спочатку у політехнічному коледжі КТУ, а згодом закінчив Державний університет економіки і технологій. Взагалі, він продовжив сімейну справу, бо залізничниками були його батьки, черговою на залізничній станції нашого підприємства працює сестра.  

Окрім залізничних нюансів, як підкреслює Бондюк, треба знати принцип роботи металургійного підприємства, специфіку кожної залізничної станції та бути активним, адже професія потребує  знань, оперативності та згуртованості.

Ці якості знадобилися Віталію і у волонтерській справі.

«Найбільшим потрясінням для мене став початок війни, – продовжує Віталій. – В цей час я був у відпустці і оздоровлювався в Карпатах. Вранці мене розбудив телефонний дзвінок від родичів із Білої Церкви, які повідомили, що їх вже бомблять. Дійсно, ми знали, що напад росіян був можливим, про це тоді багато говорили у суспільстві. Але кожен українець сподівався на здоровий глузд сусідів. Його, як виявилося, у росіян немає. Я повернувся до Кривого Рогу та разом зі своїми колегами-залізничниками зайнявся волонтерством. Це була і організація закупівлі військового спорядження для перших мобілізованих працівників ЗЦ № 1, і допомога переселенцям. Мені здається, що від самого початку війни усі українці стали волонтерами».

До речі, волонтерив Віталій і разом з футбольними вболівальниками Кривого Рогу. Одне з його хобі – це футбол, він вболіває за наш ФК «Кривбас». Разом вони збирали необхідне для людей, які через війну були вимушені покинути рідні домівки, у яких із речей майже нічого не лишилося. Допомагали і родинам військових, в яких, наприклад, батьки-інваліди.

«Це вже стало звичкою – збирати інформацію про те, що потрібно людям, організовувати все, а потім їхати на місця із вантажем, – говорить Віталій. – Одна із таких поїздок мені особливо запам’яталася. Це була тільки-но звільнена Херсонщина. З нашими військовими ми зустрілися біля відомого пам’ятника Кавуну. От тільки виглядав він не так, як ми звикли його бачити під час дороги на море, – з численними дірками від куль та осколків. А поряд – залишки житлових будинків. Ми пам’ятаємо херсонські села квітучими, яскравими, красивими. А зараз чимало сел розбиті, жити там неможливо. Щоб відновити все, знадобиться чимало сил, ресурсів, робочих рук та матеріалів. Та я впевнений, що із цим ми впораємося, бажання є. Головне зараз – це перемога, тож будемо наближати її кожен на своєму місці».

Категорії
Новини

Як висвободити основний інстинкт

З вісімнадцяти років Сашко вже працював на одному із гірничо-збагачувальних підприємств України. Спочатку машиністом млинів на рудозбагачувальній, а потім дробарником на дробарній фабриках. Тобто з перших днів роботи мав справу з устаткуванням під напругою, обертовими механізмами, роботою у зоні руху потужних електромостових кранів та іншими серйозними ризиками. А одного разу він став свідком трагедії на виробництві і з того моменту вирішив, що стане фахівцем з охорони праці, щоб спрямувати свої зусилля, свій потенціал на запобігання подібним страшним випадкам.

«Я шукав можливості, і їх мені надала програма GoPRO в «АрселорМіттал Кривий Ріг», – розповідає Олександр Шишка. – Дізнавшись, що на цьому підприємстві з’явилися вакансії фахівців-стажерів департаменту з охорони праці та промислової безпеки, вагатися не став. До охорони праці у мене особливе ставлення, яке базується на особистому досвіді. У моїй присутності загинув досвідчений працівник з 20-річним стажем, який, здавалося б, вже все знав і все вмів. Що спонукало його допустити помилки щодо власної безпеки, питання риторичне. Але з того моменту я вирішив, що працюватиму у царині безпеки виробництва».

На місця стажерів-фахівців з ОП був чималий конкурс. Олександр дуже серйозно готувався. Він зізнався, що стовідстоткової впевненості не було, але за плечима був трирічний досвід роботи у небезпечних умовах, що давало певні переваги. Дуже зрадів, коли повідомили, що обрали саме його. Свій перший день на комбінаті запам’ятав дуже добре. Керівник Олександра Юрій Духов представив його колегам, познайомив з персональним наставником, досвідченим Михайлом Андрейчиковим, який більше десяти років пропрацював у департаменті з ОП та ПБ, а до цього більш ніж 10 років у шахті. Стажеру провели ознайомчу екскурсію цехами гірничого департаменту – РЗФ-1,2, дробарній фабриці, цехом мереж і підстанцій. Особливо сподобався обід у робітничій їдальні.

«Я вважаю, що умови – це дуже важливо, – говорить Олександр Шишка. – Бо працівник має думати про те, як безпечно і якісно зробити роботу, а не де йому повноцінно поїсти чи помитися після зміни. Люди цінять добре ставлення до себе, це я знаю з власного досвіду, бо працював простим роботягою. Тому перше, що ми робимо з наставником Михайлом Андрейчиковим, коли приходимо в цехи (а у цехах проводимо левову частину робочого часу), розпитуємо у людей про нагальні потреби, проблеми, ризики. А потім разом знаходимо виходи. Наприклад, на одній з дільниць шламового господарства була проблема з водою в бані. Гуртом ми її вирішили. Нещодавно разом з цеховиками та постачальниками вирішили справу з поставкою «пелюсток» для дробарної фабрики. На жаль, питання своєчасних поставок ЗІЗів нині не рідкість, бо у зв’язку з війною важко знайти надійних постачальників. І мені приємно бути у команді, якій вдається ці питання вирішувати».

А ще Олександр разом з наставником посприяли безпечному облаштуванню одного з конвеєрів на дробарній фабриці. У рамках програми боротьби з чотирма ризиками-вбивцями там було встановлено нову запобіжну огорожу та троси системи аварійного вимкнення устаткування. Михайло Андрейчиков інтенсивно передає Олександрові свій багаторічний досвід організації безпечної роботи. Особлива увага – культурі охорони праці.

«Звичайно ж, ЗІЗи, безпечне обладнання, запобіжні заходи – це пріоритети, – каже Михайло. – Але скільки б коштів на це не витрачалося, якщо людина свідомо не дотримуватиметься правил, результату не буде. Тому найбільше часу і зусиль ми витрачаємо на те, щоб достукатися до одного з основних інстинктів – інстинкту самозбереження. У всіх він є, але у багатьох схований за такими собі фортечними «мурами», вибудуваними попереднім досвідом, не завжди правильним, м’яко кажучи. Для мене тут показовим є старий фільм «Висота», герой якого, монтажник, стрибає на трубу, ризикуючи життям лише для того, щоб почепити вимпел. Усі люди різні, і до декого дуже важко достукатися, зруйнувати мури. Але ми з Олександром наполегливі, а працювати з людьми в нього непогано виходить. Отакі освічені, цілеспрямовані, з лідерськими якостями і креативними ідеями нам дуже потрібні».

Михайло зізнався, що у стажера є чималий потенціал. Він комунікабельний, відкритий, відповідальний, бажає вчитися сам і вчити інших, в тому числі і власним прикладом. Це надзвичайно важливо, бо коли той, хто навчає правилам, сам їх порушує, він втрачає довіри, а без відкритості, довіри робота з людьми не матиме ефекту. Сам же Сашко влучно порівнює свою нову роботу з роботою годинникаря, який терпляче й наполегливо з дрібних деталей збирає годинника, який працюватиме чітко й точно.

«На жаль, іншого шляху, ніж наполегливо і терпляче формувати в людях свідому потребу працювати безпечно, я не бачу, – зізнався Олександр Шишка. – Відкритість і довіра у цьому допомагають. Чесно зізнаюся, з молодими мені легше. Бо дуже важко людині розповідати, що головним є збереження здоров’я, життя, якщо за свої 60 років людина цього ще не зрозуміла. Але я вірю, що це можливо».

Категорії
Наші люди

Зварник-романтик завдає тон у ремонтній справі

Колеги називають зварника ремонтного цеху гірничого департаменту Михайла Шиповського енерджайзером та запальничкою. Його професійні навички та робочий азарт були відзначені, коли Михайло отримав нагороду «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». І це не перша його висока нагорода.

Після армії Михайло працював у міліції. Та коли почалося його професійне зростання на правоохоронній ниві і на горизонті замайоріла офіцерська посада, він зрозумів, що це не його справа. За дружньою порадою Михайло вирішив обрати робочу спеціальність і пішов вчитися на зварника. І тут він, як кажуть, влучив «у десятку».

«Я впевнений, що зварник – це чи не найбільш творча професія. Ви бачили, яких кольорів і яскравості може бути зварна дуга? – захоплено розповідає Михайло Шиповський. – Та й електроди з різних металів горять по-різному. А який характер у кожної марки сталі? А які бувають замовлення, де без творчого підходу точно не обійтися? Ось, наприклад, на прохання гірників ми ремонтували кар’єрний екскаватор. Тоді потрібно було приварити ножі до його ковша. За підручниками, це треба було зробити певним способом, але на практиці він не спрацював. Ми трошки помізкували, підійшли до цього творчо – і все вдалося! Не за книжками вийшло, але таки вийшло! Я закоханий у свою професію, адже в ній немає місця одноманітності, у зварника безліч можливостей для саморозвитку та самовдосконалення».

Михайло Шиповський не обмежується у своїй роботі лише навичками зварювання. Він може і розмітку зробити, і зібрати деталь. Про таких кажуть – універсальний солдат.

«З такими працівниками, як наш Михайло, можна братися за будь-яке замовлення, – розповідає начальник РЦ ГД Ігор Малий. – Він з початку зміни одразу завдає тон на весь день усій ремонтній команді. Ніколи від нього не почуєш, що щось зробити неможливо, лише – «поміркуємо!» І будьте впевнені: впорається, зробить! Дивлячись на нього, й інші працівники підтягуються. Тому саме Шиповському ми довіряємо найскладніші замовлення».

Щодня зварник працює над відновленням гірничих агрегатів. Михайло зварює хоботи для млинів рудозбагачувальних фабрик, барабани для магнітної сепарації, ванни класифікаторів. Йому довіряють ексклюзивні замовлення. Наприклад, Михайло Шиповський був у команді, яка виготовила флагштоки для гірничого департаменту, а також зробила спеціальні медичні установки для реабілітації наших воїнів. Зварник активно допомагає нашим захисникам з перших днів повномасштабного вторгнення.

«У мене та у моїх рідних і думки не виникало, щоб залишити наше місто, коли розпочалися активні бойові дії, – розповідає Михайло. – З самого початку ми з другом взялися збирати медикаменти, комплектувати аптечки та розвозити їх нашим військовим. Та й зараз намагаємося робити все, аби Перемога швидше прийшла до нас. Ми захищаємо своє, рідне. І тому ми непереможні!»  

Як і всі українці Михайло мріє про Перемогу. І на своє улюблене свято – Різдво, він теж загадав цей подарунок. А ще, щоб, як і раніше, за одним столом зібралися усі його рідні. Дехто з них на фронті, хтось був вимушений поїхати далеко.

«Чим я пишаюся? Звісно своєю родиною. Тим, як виховали нас батьки. Так і своїх дітей виховую: у коханні до рідної землі та повазі до людей, – говорить Михайло Шиповський. – Хочу, щоб діти росли працьовитими, щоб не зупинялися на досягнутому, щоб у них завжди були за спиною крила. Щоб і жити, і працювати їм завжди було цікаво, як мені. Коли я отримав відзнаку «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», то зрадів. Це вже друга така моя нагорода. Але для мене це означає, що професійна планка одразу здіймається вище. Дякую колегам, що повірили в мене. Ця довіра розправляє мої крила і спрямовує мене до нових злетів».

Категорії
Новини

Шана колезі, другу, захиснику та усім загиблим

В автотранспортному управлінні відкрили меморіальну дошку на честь свого загиблого колеги – захисника України Юхима Соболевського, який працював начальником ремонтної майстерні технічної служби.

На підприємство Юхим Соболевський влаштувався наприкінці 1990-х років. В автотранспортному управлінні він пройшов шлях від слюсаря до керівника ремонтної майстерні. У його вмілих руках техніка завжди набувала нового життя і потім відмінно працювала. А ремонтувати він умів усі види автомобілів, від великовантажівок  до пасажирського транспорту. Колеги згадують, що Соболевський дуже любив свою справу, був відповідальним та завжди цікавився технічними новинками.

Вперше Юхима Соболевського призвали до лав ЗСУ ще у 2014 році, тобто на самому початку війни в Україні. Він брав участь у АТО на Сході України, а після служби знову повернувся працювати до рідного цеху.

Вдруге до збройних сил його призвали у перші місяці повномасштабного вторгнення росіян. Такі люди, як Юхим, були і залишаються дуже цінними, адже у них є не просто військовий досвід, а досвід ведення бойових дій. Він служив у 92-й окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка – це формування механізованих військ у складі Сухопутних військ Збройних Сил України. Разом із побратимами Юхим Соболевський брав участь у багатьох боях, визволяв Харківщину.

22 листопада минулого року разом з іншими бійцями Юхим пішов на облаштування позицій, але натрапив на ворожу розтяжку. Його життя обірвалося.

«В Україні йде війна, тривають важкі бої, в яких, на жаль, гинуть наші люди. Це чиїсь чоловіки або дружини, брати, сестри, товариші, колеги. Втрачати завжди  важко, але в рази важче, коли серед загиблих саме ті люди, яких ми добре знаємо, кому щоранку ми казали «привіт», з якими працювали багато років. Кожна загибель на війні – це без перебільшення потрясіння для колективу, – говорить начальник АТУ Андрій Кіндрат. – Від початку повномасштабного вторгнення російських загарбників життя за Україну віддали семеро працівників нашого управління. Першою втратою став Юхим Валерійович, потім біля Кліщіївки Бахмутського району загинув слюсар з ремонту рухомого складу Сергій Лавров. Тривалий час зниклим безвісті на Херсонщині вважався водій швидкої допомоги Андрій Шульга.Надії на краще не виправдались, він загинув. Життя водія Віталія Трофіма обірвалося у населеному пункті Оріхово-Василівка Донецької області. Водій фронтального навантажувача 5-ї колони Ілля Марчук загинув в бою біля населеного пункту Приютне Запорізької області. Електрогазозварювальник Роман Антончик поклав життя біля населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області. Під час «прильоту» ворожої ракети тут, на Криворіжжі, загинув водій Андрій Рудик, який служив старшим солдатом. Вічна пам’ять нашим колегам і товаришам».

Виготовити меморіальну дошку на честь Юхима Соболевського автотранспортникам допомогли працівники ЛМЗ, а металеві троянди створили у ковальській дільниці.

Розташована меморіальна дошка на фасаді адміністративної будівлі автотранспортного управління, поряд із самим входом. До речі, ця будівля теж зазнала «поранень» від ракетних ударів ворога – забиті вікна та понівечені споруди на території управління нагадують, що безпечних місць в Україні зараз немає.

Як зазначив Андрій Кіндрат, меморіальна дошка хоч і присвячена Юхиму Соболевському, але вона уособлює пам’ять про всіх загиблих на війні працівників АТУ. Навесні тут планують зробити куточок пам’яті про них, адже ці люди віддали життя за кожного з нас.

Категорії
Наші люди

Про кохання до кранів та польоти на повітряній кулі

Позитивне ставлення до життя викликає ланцюгову реакцію позитивних думок, подій і результатів. Треба лише вміти бачити і помічати позитив, вірити в себе та своє оточення, у здійснення бажань та мрій – і тоді ти будеш щасливою людиною. У цьому впевнена механік дробарної фабрики гірничого департаменту Лідія Чучмай, яка нещодавно отримала почесну відзнаку «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Лідія говорить, що все, з чого складається її життя – це результат симбіозу щасливої долі та наполегливої праці над собою. Колись саме щасливий випадок привів її на дробарну фабрику. Тоді вона – молода кранівниця прийшла працевлаштовуватися на рудозбагачувальну фабрику, але відчиненими були двері саме приймальні дробарної фабрики. На фабриці були потрібні машиністи крана. І Лідія пропрацювала на крані 20 років. Вона говорить, що просто закохалася у цих залізних велетнів. Сьогодні вона працює механіком дільниці дробарної фабрики ГД.

«Я цілком щаслива людина, адже займаюся улюбленою справою, працюю там, де мені до вподоби, в мене прекрасна родина і колеги, – розповідає Лідія Чучмай. – Я відповідаю за технічний стан механічної частини 58 вантажопіднімальних механізмів та кранів, керую кранівниками, слюсарями, працівниками підрядних організацій, які виконують ремонтні роботи у нас на фабриці. Було складно, адже до жінки-керівниці чоловіки спочатку ставилися з певним скептицизмом. Але мені допомогли досвід та моя освіта. Поки працювала на фабриці, то вивчилася не лише на інженера-механіка металургійного обладнання, а й на педагога. Ось тут, на фабриці мені й стали у пригоді педагогічні навички. Я суворий, але справедливий керівник. Для мене найголовніше – це зрозуміти людину. Зрозуміти та підтримати».

Саме вміння підтримати й допомогло Лідії стати своєрідним якорем для колег, коли розпочалася війна. Їй і самій було непросто. Добровольцями пішли на фронт її чоловік та брати.

«Мій чоловік за армійських часів служив на підводному човні, але то було замолоду. З 16 березня 2022 року він у лавах ЗСУ. Мені сказав, що йому прийшла повістка. Та я таки дізналася, що він пішов добровольцем. Не відпустити не могла, бо вислів «якщо не ми, то хто» – це саме про нього, – говорить Лідія. – В ЗСУ зараз і мої брати. Вони розкидані по різних напрямках фронту. Але тепер я знаю, що перебуваю під надійним захистом. Це розуміння дало мені сили підтримати моїх колег. Того клятого лютого 2022-го до мене часто прибігали дівчата і питали: що ж буде, як далі жити? Працювати, триматися і не панікувати!».

За воєнних часів Лідія Чучмай не пропустила жодної своєї робочої зміни. Вона каже, що в неї два місця сили – дім та робота. Лідія впевнена у найкращому майбутньому своєї родини саме в Україні, адже їх захищають такі прекрасні люди, як її колеги та рідні.

«Попереду новорічні та різдвяні свята, які я так люблю за тепло, затишок і надію, які вони нам дарують, –  говорить жінка. – Я доросла людина, але вірю в дива і мрію. Звісно, головне бажання зараз – це Перемога, а от моя мрія – це здійснити політ на повітряній кулі над Кападокією усією родиною. От тільки не знаю (усміхається), чи погодиться мій чоловік полетіти. Та головне, щоб він і всі наші хлопці повернулися додому з війни. А далі якось вже вмовимо мого захисника політати».

Категорії
Наші люди

Волонтерство – це поклик душі

«Коли їхав на зміну, прийшло повідомлення: «Україну бомблять, почалася війна». З того часу, як і у багатьох українців, життя чергового електромонтера агломераційного цеху № 1 Олексія Волощука кардинально змінилося. До щоденних робітничих та побутових справ додалися турботи про допомогу як цивільним, так і військовим.

В агломераційному цеху № 1 Олексій Волощук обслуговує та ремонтує електрообладнання агломашин, гідронасосів, електродвигунів та інших агрегатів. До своєї справи він ставиться відповідально та дуже обережно. Адже електрика, яка  живить цех, може бути і небезпечною, недаремно електрострум входить в топ-4 основних смертельних ризиків на виробництві. Тому Олексій та його колеги завжди у роботі використовують засоби індивідуального захисту, діелектричні рукавиці, спеціальні інструменти та інші прилади, які дозволяють працювати безпечно.

А от у місті та за його межами Олексія Волощука знають через його захоплення – він реконструктор, займається постановкою та організацією лицарських боїв із використанням справжньої залізної зброї, обладунків.

Та після початку війни лицарські бої відійшли на другий план. Першочерговим завданням Олексія стала волонтерська діяльність. З іншими чоловіками він допомагав будувати бліндажі, копати окопи, налагоджував побут військових, збирав для бійців потрібні речі та відправляв їх на фронти, у лікарні-«тисячці» з іншими волонтерами облаштовував бомбосховище. Зараз продовжує волонтерити, активно донатить на ЗСУ.

Нещодавно Олексій Волощук був нагороджений за волонтерську діяльність – отримав грамоту від виконкому Металургійної у місті ради.

«Звичайно, це дуже приємно, надихає на подальшу роботу в цьому напрямку. Та я вважаю, що таких нагород гідні усі українці. Зараз проти ворога воюємо ми усі, без винятку. Тільки кожен на своєму місці. Захисники-воїни нищать загарбників на полях боїв, а у тилу ми допомагаємо їм донатами, збираємо багато необхідного, підтримуємо економіку своєю роботою, а ще допомагаємо бійцям морально, бо добре слово здатне багато чого зробити», – говорить Олексій.  

Чимало знайомих Олексія боронять Україну у складі територіальної оборони. Коли вони ще базувалися у місті, Олексій допомагав їм з електрикою на позиціях – під’єднував кабелі, проводив світло.

Завдяки воїнам-захисникам, волонтерам та простим мешканцям міста Кривий Ріг вистояв, а ворога було «відкинуто» на лівий берег Дніпра. Та боротьба за українські міста, села, людей продовжується. Активно триває і робота на волонтерському фронті. Волонтери кажуть, що зараз, як ніколи, важливо не опускати руки, плідно працювати, вірити у ЗСУ та бути єдиними, ворог дуже боїться нашої єдності.

«Я з цим повністю погоджуюсь, – говорить Олексій Волощук. – З початком війни українці ще більше об’єдналися, стали міцнішими духом. Це як струмочки, які  зливаються у річки, впадають у море, і потім ми усі відчуваємо цю велику силу води. Згадую ситуацію, яка сталася неподалік мікрорайону Інгулець. На початку війни там будувалися фортифікаційні об’єкти. Військові попросили цивільних допомогти їм, і охочих виявилося дуже багато, я нарахував близько 200 хлопців та чоловіків віком від 16-18 до 60-ти й старше. Ми розвантажували «фури» з піском, копали окопи, будували бліндажі. Під час тривоги усі разом ховалися, адже тоді ворог був зовсім поруч. Хочеться, щоб цей дух єдності зберігався і зараз. Тож побажаю усім терпіння, життєвої мудрості, віри в ЗСУ та постійного бажання допомагати людям».