10 червня помер від поранень, отриманих у бою за свободу України, молодший сержант Олексій Бєліков.
Ця сумна звістка надійшла з Головного військового клінічного госпіталю, де медики боролися за життя нашого колеги. До вступу на службу у ЗСУ за контрактом у 2018 році, він працював оператором посту керування станом гарячої прокатки сортопрокатного цеху № 2 «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Як розповів старший майстер дрібносортного стану ДС 250-4 СПЦ-2 Павло Житникович, Олексій Бєліков був справжнім патріотом. «Він захищав Україну з 2014 року, – говорить Павло. – Проривався з Іловайського та Дебальцівського котлів. Спочатку працював різальником гарячого металу. Дуже важка й небезпечна робота. Справлявся з нею добре, ніколи від роботи не відмовлявся. Потім був переведений оператором ПУ. Але стан зупинили на реконструкцію, тому не довелося йому покерувати прокаткою. Завжди був усміхнений, на позитиві. Разом з колегою Ярославом Черкасовим, який також загинув у цій війні, вони підіймав настрій людям у будь-яких ситуаціях. Дуже важко нам всім. Страшно втрачати таких людей. Завжди будемо його пам’ятати».
Щиро співчуваємо рідним, друзям, колегам захисника України.
Сталевар фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ Максим Шелест вже 23 роки працює в цеху. Але знайомство з цим гарячим місцем сталося набагато раніше, адже ФЧЛЦ – це практично родинне гніздо сім’ї сталевара.
Коли Максим отримав нагороду «Честь та гордість ЛМЗ», то одразу зазначив, що це не лише його особисте визнання, а й всієї його родини. В цеху 33 роки пропрацював обрубником його батько – Віктор Михайлович Філякін, а мати – Тетяна Володимирівна Шелест – понад 30 років працювала стропальницею та комірником. Тож Максим ще дитиною бував у цеху (тоді таке було можливим), знав, чим живе цех, які люди працюють у ньому. І хоча вивчився хлопець на шахтаря, та доля його все ж привела до рідного цеху. Починав він зі слюсаря-ремонтника, потім став підручним сталевара, а згодом – керманичом печі.
«Ми розливаємо чавун та кольорове лиття для виготовлення запчастин, які необхідні для ремонту та нормального функціонування складного промислового обладнання основних та допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», – каже сталевар. – Ось зараз виливаємо молольні кулі для гірничого департаменту. Біля печі гаряче, спека ще та, адже в середині печі до 1400-1500 градусів! Тому коли надворі навіть +30 – ми охолоджуємося. Сталевар у нашому цеху – це кухар чавунного «борщу», адже, як і у повареній книзі, ти повинен дотримуватися кількості та якості усіх складових рецепту. Тому сталевар має добре знатися на математиці, хімії, знати склад різних марок чавуну та сталі. Я вважаю свою професію творчою, адже кожна виливка має свій особистий рецепт. Нова продукція – новий виклик. Мені до вподоби таке різноманіття, бо так мозок не старіє та постійно розвивається».
Максим – загартована людина, і це не лише через важку професію та нелегку щоденну працю. Є у ньому щось таке міцне і надійне, що одразу відчувається, коли ти поряд. Можливо, тому в людях сталевар найбільше цінує витримку, здатність завжди прийти на допомогу та чуйність. Навіть з початком повномасштабного вторгнення Максим з родиною ухвалили рішення залишатися у Кривому Розі та працювати тут, на своєму фронті. Спочатку разом з колегами з цеху майстрували лавки для бомбосховищ заводу, будували, копали, носили, возили, донатили. А по вихідним він їздив (та продовжує це робити зараз) до Миколаївської області до рідних та їхніх сусідів, аби допомогти, привезти продукти та дефіцитні ліки.
«Мене дуже радує, що сьогодні все більше лунає української мови навіть у цехах нашого заводу, – розповідає Максим Шелест. – Ми, може, й говоримо суржиком, але українським суржиком, поступово таки освоюємо рідну мову. Це – наша зброя, наша самоідентифікація. Мені хочеться, щоб вже дуже скоро українською заговорив наш Крим. Я люблю цей куточок України. Одразу після Перемоги планую похід на Ай-Петрі, адже Говерлу підкорив позаминулого року, тепер на черзі Кримські гори. Вірю в нашу Перемогу і чекаю на повернення наших героїчних хлопців, тому що спеку біля гарячої печі легше витримувати у добрій компанії».
11 червня свій 85-й день народження відзначатиме цех металоконструкцій Ливарно-механічного заводу.
Це унікальний цех за багатьма параметрами. Як говорять у самому цеху, то немає нічого, щоб тут не могли б зробити і немає жодного цеху в «АрселорМіттал Кривий Ріг», де б не було «слідів» майстрів з ЦМК. Адже саме їхніми руками ремонтується та відновлюється складне промислове обладнання та виготовляються запчастини для металургійних та гірничих агрегатів.
Точкою відліку історії цеху вважається червень 1938 року, коли на Криворізькому металургійному заводі була створена дільниця з виготовлення металоконструкцій, яка згодом виросла до повноцінного промислового підрозділу. Крім виготовлення нових конструкцій, на цій дільниці почали ремонтувати кесони конвертерного цеху, грейфери, виконувалися наплавку малих конусів засипних апаратів доменних печей, ножів грейферів, виготовляли деталі для обладнання аглофабрик. За 85 років портфоліо цеху збільшилося в рази. Сьогодні це цех-експериментатор. А працюють тут люди, які мають сміливі мрії і здатні творити дива власноруч.
«Більше ніж на рік я був змушений залишити цех, адже вступив до лав ЗСУ, але не було жодного дня, коли б я не сумував за ним, – говорить начальник ЦМК Микола Грицан. – Повернувся і зрадів, що все працює, все живе, що колеги тримаються і тримають звання найкращих, що ми й надалі оновлюємося, розвиваємося, вдосконалюємося, експериментуємо. Реалії такі, що зараз ми не можемо купувати нове обладнання, але можемо створити його власними руками, як, наприклад, листоправильну машину. Ми готові до нових викликів, адже у нас є колектив професіоналів, консерваторів-експериментаторів. Консерваторів – тому що ми за славні традиції, за об’єднаний колектив і за вірність цеху. А експериментатори – тому що готові працювати над будь-яким замовленням. Ми можемо усе! От взяти хоча б вітряки. За ними майбутнє зеленої енергетики, а ми готові (вже все продумали та прорахували) виготовляти металеві стійки для лопатей цих вітряних велетнів. І мрій та задумів ще багато. Чекаємо лише на нашу Перемогу, от тоді ми розвернемося!».
Микола Грицан, начальник ЦМК
Наразі у цеху майже 198 працівників. 24 – боронять незалежність та свободу нашої країни на передовій. На жаль, троє героїв загинули, але назавжди залишаться в пам’яті колег та рідних. Відвага, впевненість у власних силах та бажання бути серед перших – це те, що притаманне кожному з ЦМК.
Щасливчик
«Я щаслива людина, бо мені в житті пощастило і з сім’єю, і з цехом, – говорить старший електрик ЦМК Олександр Дзюбас. – Мені завжди хотілося зростати у професійному плані, розвиватися, а у ЦМК для цього створені всі можливості. А ще я пишаюся тим, що без нашого цеху підприємству точно не обійтися. Адже виробниче обладнання постійно треба оновлювати, ремонтувати та відновлювати, і з цим всі звертаються до нас. Моя зона відповідальності у цеху – це його електрична частина. Як електрики ми слідкуємо, щоб обладнання цеху працювало, щоб живилося, не простоювало, щоб «стан здоров’я» у нього був відмінний. Ми відповідаємо й за те, щоб було комфортно та безпечно працювати усім. Тому освітлення цеху, яке теж під нашим патронатом, завжди якісне, лампи замінені вчасно. Електрика у нас в надійних руках! А колектив згуртований, наче родина. Я поза роботою люблю порибалити, посидіти собі так тихесенько і подумати про життя-буття. Але надовго мене на відпочинку не вистачає, просто якимось магнітом тягне до цеху. Бо мені з ним точно пощастило!»
Старший електрик ЦМК Олександр Дзюбас
Це моя доля
«41 рік тому я прийшов сюди працювати котельником, – розповідає котельник дільниці обробки (бригадир) ЦМК Юрій Патрашков. – Працюю на дільниці обробки, ми заготовляємо деталі, з яких потім збираються металоконструкції. Всі дивуються, чому професія так називається котельник? Жартуючи кажу, що ми тут біля котлів сидимо та гріємося. А якщо серйозно, то ця назва пішла від того, що працювали з котельною сталлю. Вона використовується для виготовлення деталей устаткування, яке працює при підвищених температурах (до 650 градусів) у контакті з водяним та паровим середовищем. Але зараз у моїй професії номенклатура виробів набагато ширша. Ми працюємо на листоправильних, листозгинальних машинах, гільйотинних ножицях. Важка праця, але вона мені до душі. Цей цех для мене доленосний, тут я зустрів свою дружину. Ми з нею вже разом 38 років. Я – за сталість. Прикипів душею і все! От відзначає цех ювілей, а все ж він молодий, бо під його дахом живуть енергія та натхнення. Тож бажаю всім ще не один ювілей відсвяткувати, а почати хотілося б з нашої Перемоги. Ото вже буде свято так свято!»
Котельник дільниці обробки Юрій Патрашков
У мене все на гачку
«Прийшла я до цеху молодим дівчиськом, після училища, бо дуже хотіла працювати на крані, на висоті, – ділиться своєю історією машиністка крану ЦМК Алла Панфілова. – Як би ви тільки бачили, який красивий наш цех згори! Мені все-все звідти видно! За ці роки довелося працювати на різних кранах від 5-ти до 50-тонних.. Треба працювати безпечно, уважно до дрібниць, адже знизу працюють колеги, а на гачку в тебе вантаж ще той! Дуже важливо спіймати качку – зафіксувати та заспокоїти вантаж і обережно його доставити на потрібне місце. Мої хлопчики (так називаю крани) завжди мені у цьому допомагають. До них потрібен підхід: кого приголубити, а кого й насварити (усміхається). Мене завжди рятує робота. От зараз війна, неспокійно, всі ми переживаємо, нервуємо… А на роботі я заспокоююся, колеги поряд, з’являються нові замовлення, життя вирує. У нас тут теж у всіх свій фронт. Ми маємо так працювати, щоб хлопцям на передовій за це було спокійно. Незважаючи на 85 років, наш цех молодий. Бо поступово обладнання замінялося на нове, з’являлися нові види продукції та послуг, які надає наш цех, тобто ми весь час омолоджуємося. І ось це дає надію на майбутнє. всіх колег вітаю і від щирого серця бажаю миру, здоров’я та руху вперед до нових перемог на виробничому фронті!»
Машиністка крану Алла Панфілова
Я тут виріс
«З цехом я познайомився, здається, ще в п’ятирічному віці. У мене тут газорізальницею працювала мати, – розповідає бригадир котельників ЦМК Олександр Заболотній. – Тому питання куди піти працювати взагалі не виникало, адже я знав тут кожний куточок. З дитинства любив щось збирати, поєднувати, скріпляти, тому професія котельник дійсно для мене. Мені до душі те, що я роблю, адже завжди бере гордість, коли бачиш, як з окремих шматочків фактично у твоїх руках народжується щось велике та важливе, наприклад, кесон. Ми його люблячи називаємо їжачком, бо по боках наче колючки стирчать, така в нього конструкція. Поряд працюють колеги – аси ремонтної справи. Відчуваєш себе в цеху, наче в родині. Тому й завжди душа болить за все, що ми виготовляємо. Хочеться, щоб клеймо «виготовлено в ЦМК» було свідченням якості та надійності. Всіх колег вітаю зі святом! Бажаю всім нам миру, успіху та позитиву. Щоб наступний день народження цеху ми відзначали у більш широкому колі, коли всі наші захисники повернуться і в Україні запанує мир та злагода!»
Роботи на висоті містять смертельну загрозу, якщо ставитися до безпеки абияк.
Більш ніж півтори тисячі наших працівників – це ремонтники. Без їхньої важкої праці робота підприємства була б неможливою. Ще більше ремонтників працюють у складі підрядних організацій. Всі вони практично щозміни зустрічаються з такою смертельною небезпекою, як робота на висоті. За словами провідного інженера з охорони праці Олександра Кірєєва, висота – це підступна штука.
«Монтажники, слюсарі-ремонтники, зварники, газорізальники, електромонтери – це мужні люди, – говорить Олександр. – І мабуть, саме через те, що висота з ними щодня, дехто втрачає пильність. А висота зневажливого ставлення не пробачає. Я хочу ще раз нагадати про цей вкрай небезпечний фактор і поділитися своїм досвідом виявлення ризиків під час роботи на висоті».
А для того, щоб цей майстер-клас від досвідченого фахівця був максимально зрозумілим, Олександр підкріпив розповідь про основні ризики, порушення та їх можливі наслідки реальними фотознімками.
Прихована висота
«Бачите ці два знімки, – продовжує Олександр Кірєєв. – Вони різні, але мають спільну рису. Роботу на майданчику (ліворуч) чи підняття вертикальними сходами (праворуч) багато працівників не вважають перебуванням на висоті. У першому випадку працівник має позаду себе фрагмент технологічного обладнання висотою 0,5 м, за яким перепад у висоті близько 2 м. І цей фрагмент він вважає за огорожу. Але така огорожа не зможе запобігти падінню, якщо людина необачно зробить кроки назад. Тож необхідно або встановити надійну огорожу висотою не менш ніж 1,1 м, або використовувати запобіжний пояс. Його ж, до речі, необхідно використовувати під час руху драбинами (фото праворуч), дугові огородження яких не забезпечать надійного захисту від падіння».
Не створюйте несприятливих обставин
На фото 3 і 4 наче й заходи безпеки є, але безпеки немає. На одному фото працівник виконує ремонтні роботи зі спеціальних підмостів. І наче й огорожа є, і поясом ремонтник забезпечений. Але пів метрова огорожа – що мертвому припарка. А запобіжний пояс на працівникові, мабуть, для краси, бо він не закріплений карабіном за відповідні конструкції, тому від падіння не захищає. А на іншому знімку – ремонтний майданчик, поруч з яким – двохметрова яма. Так, там є саморобна огорожа, але вона занадто низька та ще й хлипка на вигляд, що робить її доволі сумнівним захистом від падіння в яму.
«Є такі ділянки на електромостових кранах, на робочих майданчиках, прохідних галереях, де частково відсутня огорожа, – продовжує Кірєєв. – І декому здається, якщо проскочити кілька кроків – це цілком безпечно, або, наприклад, спуститися з висоти 2 метри – це ж не так вже й високо. Але дуже часто нещасний випадок – це збіг несприятливих обставин. Тож навіщо нам власноруч створювати ті обставини?»
Герої й антигерої
«А на цих двох фото працюють ті, кого я назвав би антигероями, – говорить Олександр Кірєєв. – На фото праворуч загорожа є лише з одного боку. Незважаючи на це, люди працюють без запобіжних поясів. А висота, між іншим, близько 20 метрів. Не треба пояснювати, до чого це може призвести. Праворуч — «колега» тих хлопців. Він ще відчайдушніший. Але заради чого працівник прогулюється технологічним трубопроводом на висоті 8 м без жодної страховки? Коли ти, ризикуючи, рятуєш когось — ти герой. А тут — антигерої. Друзі, не будьмо ж антигероями!»
Ким мала стати дівчинка з геологічної родини, з дитинства закохана у каміння і чия сім’я зберігала чудову колекцію мінералів? Для головногогеолога гірничого департаменту Ірини Хівренко відповідь очевидна – геологом. Бо все це саме про неї.
«Мій батько працював геологом у «Кривбаспроєкті», мати була хіміком-збагачувальником, тому в родині дуже багато говорилося про мінерали, поклади, геологію, – розповідає Ірина. – Я була закохана у професію геолога з дитинства. Та й зараз свого життя без цього не уявляю. Вважаю свою професію творчою, бо вона поєднує декілька дисциплін та наук: природознавство, фізику, хімію, математику, креслення, а зараз і знання комп’ютерних спеціалізованих програм. Колись мій батько казав, що найкращі геологи (всупереч традиційному уявленню) – це жінки. Тільки вони здатні так просторово мислити, вміють проаналізувати великий масив даних та підготувати прогноз щодо, як у моєму випадку, наприклад, рудного тіла та якості корисних копалин, які ми видобуваємо».
У травні Ірина Хівренко відзначила своє 60-річчя. Вже шість років Ірина обіймає посаду головного геолога гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». А от із кар’єрами та шахтними скарбами нашого підприємства знайома набагато раніше, адже прийшла працювати до тоді ще Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату одразу після інституту. Як і 38 років тому в неї й зараз палають очі, коли вона розпочинає розповідати про унікальні родовища корисних копалин, що розробляє наше підприємство, та про те, які люди працюють поряд з нею.
«Наші геологи бувають скрізь: у шахтах та кар’єрах ми відбираємо проби породи і здаємо на аналіз із визначення магнітного та загального заліза, відбираємо проби води та контролюємо хімічний склад підземних вод, – говорить Ірина Хівренко. – До нас надходять безліч даних, на основі яких ми, як гірничі «синоптики», складаємо прогноз щодо форми рудного тіла та якості корисних копалин, з якими потім працюватимуть гірники. Це велика відповідальність, бо ми, наче сапери, не маємо право на помилку. Від наших прогнозів залежить успішність та результативність праці сотень людей у кар’єрах, шахтах, на дробильних та рудозбагачувальних фабриках».
З кожною хвилиною розмови Ірина розкривається не лише як керівник, очільник геологічної служби, а як надзвичайно талановита людина з багатим духовним світом.
«Якби я не стала геологом, то напевне була б мистецтвознавцем, адже в цих професіях дуже багато спільного, – продовжує Ірина. – Обидві потребують вміння аналізувати, обробляти інформацію, обидві творчі та багатогранні. Мене захоплює мистецтво! Тим більше, що моя родина була не лише «геологічною», а ще й творчою. Моя бабуся була майстринею вишивки, шила та вишивала моя мати. Та й я кожну вільну хвилину використовую, щоб взятися за голку та поринути у дивовижний світ фантазії. А бісер (усміхається) мені нагадує камінці, тож і тут без геології не обійшлося. Вишивка мене заспокоює. Коли почалася активна фаза війни, я замовила собі матеріал для морського пейзажу, який вишиваю бісером. Велика картина, щоб на всю війну вистачило цього заспокійливого. І ось вже на три чверті картина вишита, тож сподіваюсь, що Перемога України вже є близькою».
Своє 60-річчя Ірина сприйняла лише як чергову календарну дату, адже від віку, говорить вона, взяла лише мудрість та стала ще більш терплячою та уважною до людей. А от всередині досі живе весела та відважна дівчинка. Тому зараз їй до вподоби мандрувати Карпатськими горами (нещодавно був похід на Говерлу), радіти весняним конваліям та прекрасній музиці.
«Нас всіх дуже змінила ця війна, – говорить Ірина. – Ми навчилися цінувати миттєвості, радіти кожному дню, кожній усмішці близьких людей. Мені в житті завжди щастило на хороших людей. В житті вистачає різних моментів, на жаль, не завжди позитивних. Тож давайте самі станемо джерелом позитиву і тоді нам усім буде світліше і тепліше. Вірте, як би нам важко не було, а Перемога таки буде за нами!»
На початку війни електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування агломераційного цеху № 3 Сергій Залозний добровольцем пішов захищати Україну. Свій перший бойовий досвід він отримав під час захисту рідного міста Кривого Рогу, а згодом брав участь у визволенні міст: Байрак, Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, захищав кордон держави під Бєлгородом, відбивав атаки ворога на Лиманському напрямку під Кремінною.
Зараз Сергій Іванович демобілізувався і повернувся працювати до АЦ № 3. Справа в тому, що йому вже за 60 років, і саме через це на початку війни його не хотіли брати до лав збройних сил. Але Сергій Залозний не здавався і продовжував штурмувати військкомат. І врешті-решт він попав служити до Сил Спеціальних Операцій (ССО) в першу окрему бригаду спеціального призначення імені Івана Богуна в батальйон «Дике поле», де став старшим навідником гранатометного взводу з позивним Дід.
«Дідом мене називали в цеху, тому вирішив нічого не міняти. «Хоча який я дід, я вже прадід! Маю одного правнука, четверо онуків та двійко дітей, – з гордістю говорить Сергій Залозний. – Саме на захист родини, а також звільнення України я й вирішив піти до лав ЗСУ. Не зміг всидіти вдома, коли ворог прийшов до нас. Взагалі я не публічна людина, але хочу, щоб люди знали про військові будні наших українських захисників, серед яких – звичайні українці та патріоти».
Бійся Бога та пацанів з Кривого Рога
Цей крилатий вислів одразу згадався, коли Сергій Залозний почав розповідати про свій перший у житті бій-штурм. Він стався в селі Іванівка біля Кривого Рогу. Саме там засіли росіяни і обстрілювали Ганнівку, Шестерню, Заградівку і дотягувались ракетами до Кривбасу. В батальйоні всі «пацани» були з Кривбасу. В більшості – не обстріляні молоді хлопці, для яких ця серйозна операція була першою в житті.
«У нашому підрозділі тоді були тільки автомати, десять підствольних гранатометів та три ручних гранатомети, – згадує Сергій Іванович. – На той час жоден з нас не мав досвіду штурмових операцій (окрім нашого командира), але ні в кого навіть думки не виникало залишитись і не піти в бій. Ввечері нас вишикував командир та повідомив, що зранку буде розвідка боєм, потрібні 15 добровольців (ризики такої вилазки всі добре розуміли). Я зробив крок вперед і став одним з них. Ще затемно до околиць Іванівки ми під’зжали двома групами. Перша машина попала в ворожу засідку. На щастя в авто не поцілили з гранатомета, граната розірвалась поряд і усі залишилися живими. Але з’явилася така лють! Хлопці швидко покарали ворога. Підтягнулась друга група і почався бій. Для рашистів це було несподіванкою, а хлопці так захопились боєм (був такий вибух адреналіну), що замість розвідки боєм ми зачистили від ворогів половину села. І штурм зупинили тільки тоді, коли патронів майже не залишилось. Наступного дня підійшла інша частина батальйону і ми дочистили Іванівку.
Як потім виявилося, «пацани» з Кривбасу без артпідготовки з одними автоматами вибили з Іванівки бійців якутського підрозділу спеціального призначення «Білий ведмідь» (це було написано на шевронах трупів загарбників). Ми захопили багато ворожої техніки: вісім БМП, дві броньовані машини «Тигр». Першого ж дня за російськими пораненими і командирами, для їх евакуації, прилетів вертоліт МІ-8. Сісти він сів, а от злетіти вже не зміг, ми постаралися – назавжди його приземлили».
Серед трофеїв – російський пайок
Ми – «нє братья»
Наш герой із захопленням говорить про мужність наших хлопців. Але у бою за Іванівку Діду дуже запам’яталася тендітна дівчина-медик із позивним Багіра. Вночі на собі вона витягнула пораненого бійця – міцного великого чоловіка вдвічі більшого за неї, адже наші ніколи не кидають своїх, ні поранених, ні вбитих.
У росіян все навпаки. Коли наші хлопці влаштовують їм черговий гарячий прийом, і вони відступають, залишаючи на полі бою поранених, ті волають про допомогу. Але росіяни не допомагають своїм пораненим, вони добивають їх та залишають тіла лежати напризволяще.
Волохатий друг Мишко
Ця історія сталася із Сергієм Залозним у місті Лиман. Бійці батальйону були виснажені 15-годинним важким переїздом з Бєлгородського кордону до Лиману на Луганщині. Колона зупинилась і бійці розселялися у порожніх покинутих хатах. У двір одного з них з побратимами зайшов і Сергій Іванович. А там їх зустрів велетенський собака розміром з теля. «Обережно, це кавказець. Не простягай до нього руку, відкусить за секунду, бо він слухається лише тільки свого господаря», – сказав один з бійців.
Натомість Сергій Залозний закинув автомат за спину, обережно підійшов до собаки і одразу назвав його Мишком. І справді великий, приблизно 90 кілограмів ваги, волохатий собака дійсно нагадував ведмедя. Пес ретельно обнюхав руку Сергія, а потім, на знак довіри, лизнув її. «Ну, все, тепер він обрав тебе за господаря, забери його, нехай не заважає нам заносити речі до хати», – пожартували побратими. А Мишка Сергій покормив та приголубив. З того часу вона стали друзями.
Сергій Залозний та Мишко
«Того ж дня командир мені дав завдання розшукати командирів рот і передати наказ, щоб підготували людей на наступний день до «бойового чергування на нулю (лінія зіткнення, оборони), – продовжує Сергій Іванович. – Мишко, як завжди, був зі мною. Виконавши завдання я повертався до оселі, де ми зупинилися. Сутеніло, а мені треба було обходити галявину. Вирішив піти навпростець. Зробив кілька кроків, а Мишко як загарчить і став хапати мене за ногу. Така поведінка не була йому притаманна, тож я подумав, тут щось не так. Дістав ліхтарик та спрямував світло собі під ноги. На стежці виявилась міна-розтяжка, яку нам залишили росіяни. Ще крок і вибуху було б не уникнути. Виявляється, собака мене врятував. Про міну я доповів командиру, її знешкодили, а Мишко став улюбленцем бійців. Кожен намагався його підгодувати смачненьким. А він і не відмовлявся».
Наступного дня до підрозділу приїхали волонтери з речами для бійців. Вони теж швидко потоваришували з Мишком, бо його було важко не помітити і не полюбити. Коли бусик розвантажили і четверо волонтерів почали збиратися їхати назад, виявилося, що Мишко заліз до автомобіля, поклав свою велику голову на лапи і не збирався нікуди виходити. «Що ж, мабуть прийшов час прощатися, там, де не стріляють, собаці буде краще. Тепер він вас, волонтерів, буде охороняти», – сказав Сергій Іванович і попрощався з чотирилапим другом.
Згодом ті слова стали пророчими. По дорозі назад автомобіль волонтерів зупинився на узбіччі. А там була міна (росіяни дуже полюбляють мінувати край доріг). Від вибуху бусик відкинуло у канаву та перекинуло. Волонтери отримали травми та втратили свідомість.
Мишка теж поранило, але йому вдалося вилізти із автомобіля. Крім того, він повитягував із машини усіх людей. А бусик відразу вибухнув. Свідки кажуть, що собака потім вийшов на дорогу і кидався під колеса машин – щоб зупинити їх. А коли люди виходили, він тягнув їх до поранених волонтерів. Так він врятував цих людей.
«У цієї історії щасливий кінець, – сказав Сергій Залозний. – Зараз з Мишком все гаразд, його підлікували і в нього є господарі, які його дуже люблять. А я зрозумів, що Мишко не шукав на війні собі нового господаря, він шукав людину, якій знадобиться його допомога. На війні в екстремальних ситуаціях відкриваються надзвичайні риси не лише у людей, а й у тварин. І це тільки одна історія з війни, а скільки є інших, яких треба писати завжди начисто, без чернетки, бо переписати ніколи не вийде».
