Категорії
Наші люди

Надійний захист та енергія позитиву на кінчику голки

Про своє захоплення, людські цінності, роботу та позитивне ставлення до життя розповідає інженерка дільниці релейного захисту та системної автоматики центральної електротехнічної лабораторії Світлана Зарєчна.

«Мій джекпот у житті – це моя родина, професія та вишивання. Коли я беру полотно, голку, нитки та починаю робити стіжок за стіжком, душа співає, усі проблеми та тривоги наче випаровуються і я заспокоююсь, налаштовуюсь на позитив. А інакше не можна, бо під час вишивання ти вплітаєш у роботу свою енергетику. Тож вона має бути тільки позитивною, щоб  несла добро тим людям, які будуть потім користатися цією річчю», – говорить Світлана Зарєчна.

На робочу спеціальність спочатку на коксохімічне виробництво вона влаштувалася у 1991 році після закінчення Криворізького коксохімічного технікуму. Згодом вона закінчила Металургійну академію за спеціальністю «Автоматизація та електропривід». Підприємство стало її другим домом, адже тут вона виросла як професіонал, брала активну участь у громадському та культурному житті колективу. Її вишиті серветки, рушники, доріжки, скатертини, вишиванки багато разів прикрашали різноманітні виставки – і у цеху, на підприємстві, у конкурсі «Золоті руки Криворіжсталі», роботи виставлялися й на міських виставках, в яких брали участь працівники підприємства.

Але життя склалося так, що через сімейні обставини Світлана була вимушена змінити роботу.

Працювати на підприємство Світлана повернулася вже за часів війни в Україні. Першим її враженням було нове обладнання, нові агрегати, сучасні підходи до їх обслуговування. Звичайно, щоб працювати з ними Світлані потрібно було опанувати нові знання. Зараз головне завдання професійної групи, до якої входить Світлана, обслуговувати прилади релейного захисту, які забезпечують безпечне вимкнення промислового електрообладнання при аварійних ситуаціях. Фахівці проводять налагодження та випробовування мікропроцесорних пристроїв релейного захисту, здійснюють технічне обслуговування електрообладнання, перевіряють його працездатність, можливість спрацювання тощо. Ця робота потребує чималих знань, вмінь, дотримання усіх вимог безпеки, а ще вимагає максимум уваги.

«Саме увага дуже потрібна й у вишиванні, адже треба слідувати заданому візерунку, ретельно добираючи кольори», – говорить Світлана Зарєчна. Вишиванням вона захопилася ще в дитинстві, її першою роботою був вишитий гладдю коричневий горобчик. Свою першу вишиванку, вже хрестиком, Світлана зробила у 18 років.

Мистецтву вишивання Світлану навчила її матуся Марія Василівна. Вона була родом із Західної України, яка славиться різноманітними народними ремеслами. Вони часто їздили у гості до її родичів, і завжди зі Львова Світлана привозила нитки для вишивання.

«Це різноколірні домоткані шерстяні нитки, які не линяють та не вигоряють на сонці. Вони дуже красиво виглядають вже у готовому виробі, – продовжує Світлана Зарєчна. – Мені подобається створювати різноколірні композиції, наприклад, вишивати квіти. Люблю й геометричні фігури. Техніка вишивання – класичний хрестик. До речі, я вже так приловчилася вишивати, що вже точно, без схеми, можу визначити куди втикати голку та звідки вона має вийти, знаю, як краще зробити перехід від одного кольору в інший. Сюжети для вишивання спочатку підглядала у різних журналах, дивилася, як працюють інші майстрині. Зараз допомагає інтернет та вже власний досвід. Насправді сучасним майстриням набагато простіше – у магазинах можна купити вже готові схеми того чи іншого малюнку. Кольори там теж продумані, тільки бери та вишивай. Мені цей спосіб теж до душі. Особливо подобаються малюнки: квітів, соняхів, дубових листочків. Саме ці листочки характерні у вишиванках для чоловіків. Їх ще з давнини майстрині вишивали на воротах сорочок та планках. Це вважається сильним оберегом, особливо для чоловіків-воїнів. Свого часу я з уважно вивчала історію, традиції, тематику орнаментів, фасони, кольори у вишиванках. У кожного регіону України вони свої, особливі. Насправді це ціла наука – наш код нації. Від початку повномасштабної війни я виготовляла багато різних корисних дрібничок для наших захисників, плела маскувальні сітки.

Я  із задоволенням дарую свої роботи рідним, друзям, щоб вони теж підживлювалися нашою національною енергетикою – вона у нас єдина. А ще я хочу, щоб у наш непростий час кожен знайшов собі справу до душі. Це дозволить нам захиститися від стресів та негараздів. Це теж наша своєрідна зброя – надійний спосіб захисту та сила виживання. А ще у творчості я бачу наш розвиток і процвітання, адже в українських ремеслах все спрямоване на позитив!».

Категорії
Разом з Україною

Захищене навчання

Учні Криворізької гімназії № 98 одними з перших у місті почали навчатися офлайн завдяки друзям з гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Влітку 2022 року керівництво дев’яносто восьмої гімназії звернулися до гірничого департаменту нашого підприємства з проханням відремонтувати бомбосховище для того, щоб бути готовими стати до офлайн-навчання. Гірники відгукнулися на прохання і вже у вересні гімназисти мали відремонтоване сховище. Ремонт зробили працівники ремонтного цеху ГД. Директорка гімназії Ірина Салащенко відзначила, що ремонтні роботи були зроблені швидко і якісно.

«Наша дружба з гірничим департаментом триває вже не один рік. Гірники приїздять до нас, вітають з Новорічними святами, привозять солодкі подаруночки. Наші дітки завжди чекають гостей, готують для них художні номери. І саме завдяки нашим друзям ми серед перших у місті сіли за парти, бо отримали відремонтоване сховище. Ми провели туди інтернет і можемо проводити уроки безпосередньо там, у безпеці. Тож щиро дякуємо нашим друзям за це. Їхній керівник Володимир Теслюк завжди готовий організувати нам допомогу. Одна частина наших вихованців (сироти та діти, позбавлені батьківського піклування) зараз перебуває в евакуації на Закарпатті, а інші, як ми їх називаємо «домашні» діти, навчаються в гімназії саме завдяки відремонтованому сховищу».

Руками гірників були відремонтовані приміщення загальною площею близько 400 квадратних метрів. Ремонтники перемогли вологість та плісняву, почистивши стіни й стелю та покривши їх  новими шарами шпаклівки, побілки та фарби. Також було встановлено дев’ять дверних блоків. Тож гімназисти отримали кілька затишних та безпечних класів. А до навчального 2024-25 року працівники гірничого департаменту укріпили фундамент та цоколь будівлі гімназії. «Ваш гірничий департамент – це наші друзі та надійні помічники. Відремонтоване сховище – це захист не лише для учнів, а й для мешканців району, – сказала Ірина Салащенко. – А ще у ньому діє пункт незламності. Добре, коли є такі надійні друзі. Ми завжди раді вітати їх у себе в гімназії».  

Категорії
Новини

Червоні лінії не переступати!

У конвертерному цеху на двох кранах встановили світлові проєктори, які окреслюють небезпечну зону під час роботи вантажопідйомних механізмів.

У розливальному відділенні конвертерного цеху працюють ливарні крани. Вони передають ковші з рідкою сталлю до відділення безперервного розливання сталі та розливають сталь у виливниці. Зона роботи кранів є надзвичайно небезпечною. Сама по собі робота з вантажами несе небезпеку для людей, які знаходяться внизу, під кранами. А якщо цей вантаж ще й ківш зі сталлю з температурою до 1650 градусів за Цельсієм, то небезпека зростає. У відділенні визначили два крани, які найбільш залучені, і виконали їх модернізацію, встановивши світлові вказівники. В.о. майстра з ремонту устаткування конвертерного цеху Денис Долматов вказав на дві червоні лінії на підлозі, хоча їх і без вказування добре видно. Кран поїхав, і лінії також поїхали за ним – одна попереду крана, а інша позаду.

«Взагалі то машиніст кранів під час роботи з вантажем подає звукові сигнали, попереджаючи про небезпеку. А світлові лінії – це ще один потужний інструмент безпеки. Лінії показують межі небезпечної зони, – пояснює Денис Долматов. – Ніхто не має права заходити у цю зону, крім розливальника, який саме й керує роботою ливарного крана. Зараз кожен бачить ці лінії. І навіть якщо працівник не з цього відділення і вперше бачить світлові лінії від лазерного вказівника, то він зацікавиться, підніме голову, побачить кран і обійде небезпечну ділянку. Машиніст крана чітко бачить небезпечні межі. Якщо ж стороння людина таки зайде до зони, переступивши червоні лінії, то машиніст має зупинити кран, а розливальник, який супроводжує вантаж, має пояснити колезі, що той повинен залишити небезпечний простір. Товщина ліній може змінюватися, її можна задавати. Зараз вона становить 300 міліметрів. Межі кордонів також задаються. Ми їх вирахували за формулою». 

Якщо працівник йде цехом і бачить лінію, то він має можливість обійти небезпечне місце через інший проліт, де крани не працюють. О! А хто зараз знаходиться у самісінькому центрі небезпечної зони? Це Андрій Бєлов. Він розливальник сталі і саме зараз керує процесом передачі ковшів зі сталлю до ВБРС. Таких працівників ще називають підкрановими. Зараз процес завершиться, і ми з ним поговоримо.

«Я не порушник, саме на найвиднішому для машиніста крана місці я й маю бути, – усміхається Андрій Бєлов. – Він мене чудово бачить та бачить мої команди. Але якщо я не виконую ці операції, то і я не маю права тут бути. Якщо ж у напрямку роботи крана рухається інший працівник, то я попереджаю його, що сюди заходити не можна. Майже всі розуміють і обходять. Але мушу сказати, що траплялися і особливо впевнені у собі, аж занадто. Тоді я повторюю кілька разів. Бувало, що й неприємні приклади доводилося розповідати. Приклади діють безвідмовно, бо вмикається режим самозбереження. Мій же режим вмикається, коли я переступаю через червону лінію, бо коли знаходишся у зоні роботи кранів, то гостро усвідомлюєш, що тут треба бути максимально сконцентрованим».

У кабіні в машиніста є пульт, яким він може вимкнути лазерні вказівники, якщо кран не виконує роботи. Але проєктор миттєво ввімкнеться, щойно машиніст вставить ключ-бирку, щоб увімкнути кран. Бо людям властиво забувати, а безпека не може від того залежати.

Категорії
Наші люди

Котельнику треба, щоб «котел» варив добре

Цю професію не здобути в навчальних закладах, а от на нашому підприємстві можна вивчитися на котельника. І стати, як то кажуть,  фахівцем «на расхват». Такі специ на вагу золота на підприємствах та заводах, де збираються і виготовляються металоконструкції. Наразі на Ливарно-механічному заводі у цеху металоконструкцій працює на робочих виходах 41 котельник, до повномасштабного вторгнення їх було набагато більше. Тож тут готові прийняти до своєї команди тих, хто хоче опанувати цю затребувану і творчу професію.

Саме так говорить про справу, якій віддав понад 30 років професійного життя бригадир бригади котельників складально-зварної дільниці Руслан Бєляк.

«Я у професію потрапив, можна сказати випадково, – розповідає Руслан. – По закінченню Гірничого технікуму за фахом мав би працювати у «Кривбасруді», але то був 1993 рік, коли була біда з роботою та оплатою праці, тому молодого фахівця не брали, а приятель порадив звернутися на завод, бо там, де в цеху «залізяччя» гнуть, були потрібні працівники. Коли прийшов до ЦМК, то почав опановувати професію котельника. Я одразу відчув – це моє, це для мене. Я дуже поважаю свою професію, бо це не конвеєр, а справжня творча майстерня. І тут потрібно, щоб «котел» варив добре, тобто головою думати, мати аналітичний склад розуму, вміти читати креслення, знати металоведення, бути кмітливим. Уявіть собі, що ви збирайте з конструктора якусь складну фігуру. Ось і у нас так, тільки конструктор в рази більший за іграшковий, кожен рух має бути вивіреним, кожна операція продумана, бо перекроїти, переставити не вийде. Робота складна фізично, але, що найголовніше, відповідальна. А мене приваблює в ній її творчий компонент. Замовлень безліч, кожне з них особливе, без нас точно жоден гірничий чи металургійний агрегат не працюватиме».

Начальник цеху металоконструкцій Микола Грицан розповідає, що котельник – це одна з основних професій в цеху. Котельників можна поділити на дві групи­ – це котельники заготівельної дільниці та складально-зварювальної. Перші працюють, використовуючи листоправильну машину, вальці, ножиці для різання металопрокату та профілю. До цих котельників надходить порізана заготовка – лист металу, оброблений на машині термічного різання. Цей напівфабрикат обробляється: його правлять, чистять, обробляють крайки тощо. А ось котельники складально-зварювальної дільниці за допомогою кранів та ручного інструменту фактично збирають замовлення, наче величезний конструктор, наживляють його частини, щоб потім з цією «конструкцією» вже мали змогу працювати зварники та інший персонал цеху.

«Я вважаю, що професійним котельником можна стати за 2-3 роки, але треба мати бажання працювати за цією професією, – говорить Микола Грицан, начальник ЦМК. – Це вузькоспеціалізована професія, а у нас її можна опанувати. Крім того, вона дає змогу подальшого розвитку виробничої кар’єри. Це можливість здобути цінний досвід, багато чому навчитися. Ми ремонтуємо совки конвертерного цеху, вагони, грейфери, виконуємо наплавлення обладнання для гірничого департаменту, грейферів, ремонтуємо підкранові та кранові балки тощо. На місяць це може бути понад 100 найменувань!».

Важко не погодитися, професія неординарна. Цікаво, що коли наші працівники говорять, що працюють котельниками, часто чують у відповідь: «О, тепла професія, десь біля котлів грієтеся?». Котельник дільниці обробки (бригадир) ЦМК Юрій Патрашков, який працює котельником понад 40 років, має свою версію чому його професія має назву котельник: «Ця назва пішла від того, що ми працювали з котельною сталлю. Вона використовується для виготовлення деталей устаткування, яке працює при підвищених температурах (до 650 градусів) у контакті з водяним та паровим середовищем. Але зараз у моїй професії номенклатура виробів набагато ширша. Ми працюємо на листоправильних, листозгинальних машинах, гільйотинних ножицях. Моя праця непроста, але вона мені до душі».

Професіоналів завжди небагато, а у таких вузькоспеціалізованих професіях їх взагалі – дефіцит. Додаткових складнощів у роботі, говорять в ЦМК, додалося з початком повномасштабного вторгнення. Чимало хлопців пішли захищати країну, тож у цеху завжди раді новому поповненню. Отже, якщо ти хочеш стати професіоналом у цікавій дефіцитній професії, якщо хочеш розвиватися і рухатися вперед, то спробуй стати котельником, а раптом це саме твоя справа?  

Категорії
Новини

Про Пафос без пафосу, або Про «Тойоту» та неуважного кіпріота

Про свою давню подорож до Кіпру розповідає інженер кущового цеху Денис Куцевол. І хай вас не лякає така величезна кількість літер. Почніть читати і впевніться: «смакота» така, що й за вуха не відтягнеш.


«Було то в минулому житті, коли моя голова тільки-но почала набувати такої кошлатості, як зараз. Якось тренер мого сина Іллі, запропонував поїхати на Кіпр малою командою для тренувань і відпочинку, але поїздку скасували . А я подумав: чом би нам самим не рвонути? І ми почали моніторити дешеві квитки. Нарешті квитки куплені, команда з семи хоробрих зібрана. Мета: максимум вражень за мінімум грошей. Вирішили основну їжу брати з дому, а там купляти щось смачненьке місцеве.

Одразу хотіли піший похід, а потім з’явилася ідея взяти машини напрокат, але, як личить справжнім туристам, ночувати в наметах, готувати на газових пальниках і не залежати від когось, ще й встигнути погуляти віддаленими місцями. Майже всі летіли вперше, але у долоні після приземлення не плескали (як на мене, дивно виглядають такі пасажири).

От ми і в Ларнаці. Пішли на пошуки автівок до прокатних контор. Натрапили на те, що нам підходить. Ми з Олегом Хомухою стали водіями наших «янголяток»: в мене «Тойота», а в нього «Ніссан». Досі дивуюся як по четверо здоровезних хлопаків залізли в оту малечу. Домовились за тачки лише завдяки Олежці, який чудово розмовляє на «інгліші». Бо інакше навіть не уявляю, як би ото все обговорювали мовою жестів і корявими фразами. Повкидали рюкзаки до багажників і «гоу» за пригодами! Виїхали з магазину, де купили газ для пальника, коли дивлюся, жіночка назустріч якась перелякана рулить. Коли чую своїх по рації: «А нічого що ти по зустрічній  пхнеш?». «Врубаюся», що це ж острів! Рух лівосторонній, сиджу ж праворуч за кермом, а звичка спрацювала. Далі вже памʼятав.

Спочатку ми поїхали в гори і на гірському серпантині нас накрив сильний туман, ще й почався дощ. З +22 градусів внизу ми опинилися в трохи вище за 0. Поставили намети і почали варити вечерю. Навколо ще був сніг, і ми з Жекою Шидловським грілися, жбурляючи сніжки. На жаль, Женьки з нами вже немає. Він загинув рік тому на клятій війні захищаючи нас. Сніжками не дуже зігрілися і пішли шукати місцевий самогон з витонченою назвою «Зиванія». А зранку ми як античні боги піднялися на вершину Олімпу (Олімбос, 1952 м над рівнем моря). Фотографувалися, споглядали захопливі краєвиди, спустилися і гайда за новими враженнями!

Відвідали монастир Кіккос, помилувалися водоспадами Калідонією і Меломерісом. Вже як спустилися до моря, то зупинилися біля якихось будинків, де ще ніхто не заселився. Був квітень і сезон ще не почався. Біля дороги нас манили дерева з апельсинами, які падали і мусили б згнити, якби ми їх не врятували. Смачніших апельсинів я ніколи не їв. Я вийшов з того саду з двома пакетами АТБ з апельсинами, і пошкодував, що не напхав ще й у пазуху.

Далі ми оглянули залишки стародавнього міста. Я ж дуже хотів завітати до якогось старого автентичного села, і ось по рації з іншої машини Макс Мусієнко підказує, що на карті незабаром поворот у саму автентичність. Заїхали. Вузькі вулички, невеличкі будиночки. Опана! Вай-фай! І поки всі «зависли» в телефонах, ми з Лєною пішли побродити. Мешканці одного з будиночків запросили нас зайти. Виявилось, що там живе художник, в нього удома навіть галерея є. Журнали показував, де про нього писали. Подивилися, як живуть місцеві, трохи побалакали, якщо це можна так назвати, зважаючи на мовний бар’єр. Виявилося що господарі навіть знають, хто у нас президент.

Потім ми побували у мальовничому каньйоні Авакас, відвідали мечеть Хала Султан Текке (четверта з найголовніших святинь Ісламу). Щоб бути красивими і молодими, вмивалися в купальні Афродіти, прогулялися шикарною стежкою тієї ж таки Афродіти. Море надзвичайно красиве, але, трясця, холодне ще. Першим пішов у воду самий хоробрий Сєрік Моргун. Просто пірнув з каменюки в бурхливі хвилі. Далі ми всі залізли і плескалися, як діти. Ну як це – не скупатися в Середземному морі? Я навіть зловив маленьку колючу рибку, яка роздулася. Зафоткали і випустили, навіть забувши про три бажання.

Кожна ночівля на острові якась особлива, в надзвичайно красивих місцях: Пафос, Троодос, Лімасол. Одна з них була прямо на пляжі. Ми купили мʼяса та зробили шашлик. Дуже атмосферним був вечір. Але купатися в тому місці заборонено, бо присутня внутрішня течія, і це дуже небезпечно. Ми таки прислухалися до тієї таблички. Гуляючи Нікосією, побували у північній, окупованій частині Кіпру. Далеко не заходили, трохи прогулялися, і пішли звідти. Така собі атмосферка. Щось розтрощене. Багато людей, які не викликають довіри. Відчуття, що прямо на вулиці можуть пограбувати. Трохи солдат… Повертаємося. Далі на нас знов чекають чудові краєвиди, гарні світанки і заходи сонця, смачні фрукти, цікаві стежки й траси.

Гуляючи квітучим узбережжям, чудово просто сісти біля узбіччя, заварити чаю і смакувати його в компанії друзів, розуміючи, що ти ж на Кіпрі! А потім, натрапивши на великий кактус, наважитися скуштувати його плодів, до речі, смачних. Одну квітку-сукулент я, взявши гріх на душу, провіз в Україну дівчині Анюті. Бачили багато рожевих фламінго на озері, але здалека. Котів там дуже багато, навіть у віддалених місцях. Для них обладнанні годівнички та поїлки, де завжди є сухий корм і вода.

Проїхавши понад 800 км і протоптавши багато стежок, вже коли поверталися, і до вильоту лишалось півтори години, в мою «Тойотку», холера, влетів неуважний кіпріот на своїй «колимазі», помʼявши мені бампер. А сам відскочив як каскадер і перекинувся на своєму «тарантасі». Все це бачили наші хлопці в дзеркало на іншій нашій машині, і повернулися мені на допомогу. Бо одразу підскочили їхні «братки» і почали «наїзди». Але ми зателефонували в нашу контору з аренди авто, вони приїхали із страхувальником, і сказали, що все «гуд», ми не винні. Але завдаток за машину не повернули, обіцяли віддати після суду. Ви, кажуть, летіть з Богом, а там спишемось. Писав, відповідали, але так і не відали наші гроші. Ми розбили суму на всіх і додатково «полиняли» кожен на 60 євро.

Виявилося, що маю лишню вагу рюкзака (під час перельоту є обмеження), тож довелося зʼїсти помело, яке я купив додому. Зваживши кожен рюкзак, ми «добили» наплічники гостинцями до дозволеної ваги і полетіли додому. Жалкую лише про те, що це одна з двох моїх подорожей, в яких зі мною разом не було сина Іллі. Він не захотів саме летіти, а я не наполіг, думав, що наступного разу разом ще там побуваємо. Тому треба памʼятати, що наступного разу може не бути – ковід, хвороба, війна. Когось вже нема з нами, хтось далеко, тож не варто відкладати життя на потім. Я вдячний своїм друзям за компанію і пригоди в цій подорожі. А Женька Шидловський… Друже, тебе ми завжди памʼятимемо.

P.S. Згадав про мову! Гуляючи пляжем Айя-Напи, біля камʼяної природної арки (міст кохання) ми зустріли жіночку. Вона щось розповідала, і в нас запитувала. Вона зі Скандинавії приїхала. Ми ж, як песики, все розуміли, а сказати щось путнє не спромоглися (Олежика поруч не було). Тоді вона сказала, що якщо любите подорожувати, вчіть англійську».

Друзі, нагадуємо, що ми продовжуємо рубрику «МММ» («Мрій та мандруй з «Металургом»!») І якщо  ви хочете поділитися розповідями та фото з подорожей, туристичними лайфхаками, телефонуйте нам:

098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA та https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua  Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів. Це може бути  гірський похід, поїздка Україною чи за кордон, відпочинок на морі або у селі, оздоровлення на курорті чи екскурсія Кривим Рогом, мандрували ви вчора чи багато років тому. Пам’ятаймо, що з часом цінність вражень не зменшується, а навпаки. Тож подорожуймо разом!

Категорії
Наші люди

Сталевар тримає марку

Сталь – це сплав, базовим елементом якого є залізо. А залежно від того, чого і скільки додати до заліза, різні сталі можуть суттєво відрізнятися одна від одної своїми властивостями. Це робить сталь універсальним матеріалом, з якого можна зробити будь-що, наприклад, гнучкі й міцні канати та не менш міцні, але надзвичайно пружні ресори. А та міцність сталевої арматури, яка задовільнить будівельників на територіях, де землетруси нечасті й незначні за амплітудою, виявиться замалою для будівництва у сейсмонебезпечних зонах. Як же зварити таку сталь, яка б задовільнила  клієнта? Про це знає досвідчений сталевар Владислав Кубілюнас. І не лише знає, а власноруч виготовляє широченний спектр сталей з найрізноманітнішими властивостями.

Металургом був Владів батько. Підручним сталевара він прийшов у мартенівський цех, став сталеваром, потім майстром, начальником зміни, начальником цеху. «Саме тато вплинув на мій вибір професії, – почав свою розповідь Владислав. – Після школи я пішов вчитися на металознавця. А далі – кохання, народилася студентська родина, дружина Катя народила доньку Вікторію, і треба було йти працювати, заробляти гроші. Я перевівся на заочне і пішов у мартен підручним сталевара, як і тато свого часу».

Металознавство та виплавка сталі – це доволі віддалені напрямки, тому професію Влад опановував безпосередньо у цеху. З вдячністю згадує він своїх наставників Юрія Товстуху, Валерія Шинкарьова та Віталія Авраменка. Саме завдяки їм, а ще власним вмотивованості та цілеспрямованості молодий металург швидко став хорошим підручним, стажувався на сталевара і навіть кілька разів виконував обов’язки начальника зміни.

«Підручний в основному виконує фізичну роботу – заготовку матеріалів та подачу їх у піч, підготовку устаткування, відбір проб тощо. Тоді як сталевар розраховує параметри і веде процес виплавки сталі, – пояснює Владислав. – А начальник зміни координує дії всіх працівників і тягне неабияку ношу відповідальності за все і всіх. Щоб ви розуміли, під час перших кількох підмін начальника зміни я втратив 10 кілограмів на нервах. На підприємстві запускали нове для нас виробництво – відділення безперервного розливання сталі (ВБРС), і я вирішив спробувати себе там сталеваром».

Різноманіття сталей, або марок сталей, як кажуть металурги, базується, здебільшого, на різниці їхніх хімічних складів. Для того, щоб отримати сталь зі строго заданими властивостями, вона, крім заліза, має містити точну кількість вуглецю, марганцю, кремнію та інших елементів. До деяких марок додають нікель, титан, молібден, бор і навіть ванадій. Саме у ВБРС можна отримати сталь з якомога точнішим хімічним складом, а відповідно, з майже ідеальними властивостями, які вимагає замовник. Це можливо завдяки доведенню сталі до потрібних параметрів за допомогою установки позапічної обробки сталі, роботою якої й керує сталевар Кубілюнас. Використання установки дозволяє отримувати сталі з високою доданою вартістю, вимоги до точності хімскладу яких надзвичайно високі.

«З конвертерного відділення до нас привозять сталь, яку можна вважати напівфабрикатом, – говорить Владислав. – Як правило, у ній є надлишок сірки та недостатня кількість необхідних складових. Проводиться хімічний аналіз цієї сталі, і коли я отримаю результати і буду знати хімсклад, то маю максимально швидко розрахувати, скільки й чого додати, щоб отримати потрібну марку. У порівнянні з мартенівським цехом, де на розрахунки, за необхідності, можна було витратити більше часу, у ВБРС додаткових хвилин немає, бо розливання триває безперервно. І не довести сталь до необхідного складу та температури своєчасно – це перервати серію плавок, що значно підвищить витрати, а, відповідно, собівартість сталі та може вплинути негативно на її якість».

Разом з Владиславом, який є сталеваром сьомого розряду, на установці працює сталевар шостого розряду, який заготовляє необхідні для доведення матеріали, а також три сталевари з п’ятим розрядом, що виконують безліч операцій. І якщо їх основне робоче місце – виробничий майданчик, то Влад більшість часу проводить за монітором комп’ютера у приміщенні поста керування установкою позапічної обробки. Крім швидкого розрахування матеріалів, які додаються до сталі у сипучому вигляді, грудками, у вигляді спеціального дроту тощо, він також зі свого командирського комп’ютера керує параметрами доведення сталі, такими як температура, а також у потрібний момент вмикає продувку за допомогою аргону, яка дозволяє отримати сталь з однаковими параметрами по всьому об’єму внаслідок перемішування.

«Моя робота дуже цікава, творча, можна сказати, – усміхається сталевар. – Не нудна – це точно. Бо немає жодної однакової пари плавок. Тож заздалегідь нічого розрахувати не вийде, лише у процесі. А коли у роботі устаткування трапляються збої, то доводиться приймати рішення по ходу і миттєво. Тут дуже важлива командна взаємодія. Поруч зі мною завжди сталевар 6 розряду Євгеній Карпов, надзвичайно відповідальний, розумний, працьовитий. Добре працюють сталевари 5 розряду, такі як Вова Котенко і Максим Скориченко, та й інші задніх не пасуть. Приходьте до нас працювати. Звичайно ж, якщо немає досвіду у цій сфері, то починають з п’ятого розряду. Головне, щоб людина була працьовита та мала бажання, а ми навчимо, як мене колись навчили. Завзяті, допитливі, ініціативні  й цілеспрямовані підвищують розряди, а, відповідно, й отримують більше. А якщо ж хто вже мав досвід роботи сталеваром чи підручним, хай не на установці позапічної обробки, а. наприклад, на конвертері чи у мартені, звісно, їх розвиток буде швидшим. Але головне – бажання».

Крім знань та досвіду, металург має бути у відповідній фізичній формі. Влад раніше займався боксом, а зараз підтримує форму плаванням та заняттями на турніках-брусах. А ще він власноруч збудував будинок, у якому мешкає зі своєю родиною. Побажаємо ж одному з найкращих наших сталеварів здоров’я, достатку, успішної роботи, а всім нам – перемоги.