Категорії
Наші люди

Смачна юшка від водія

Життя водія автотранспортного управління «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександра Чекалкіна – це постійний рух. На роботі він за кермом свого автомобіля. А далі пересідає у власне авто і прямує на риболовлю. Та й риболовлі він надає перевагу не тій, що сидиш у кріслі і спостерігаєш за поплавками, а активній, полюванню на хижу рибу.

Олександр згадує, що тато Іван Опанасович брав його на риболовлю ще зовсім малим, років шість йому тоді було, може сім. І не треба було далеко ходити. Рибалили на ставках неподалік нашого підприємства, там де зараз острів, а родина мешкала на колишній вулиці Постишева (нині ця вулиця має ім’я нашого ветерана-мартенівця Вадима Гурова). Тож кілька хвилин, і тато з сином вже на ставках. А з другом Мишком Саня їздив рибалити на Саксагань.

«Вона тоді текла іншим руслом, – говорить Олександр. – Виходили на кільцевій тролейбуса, спускалися стрімкими стежками серед прибережних скель, і закидали вудки. То був екстрим!  Доводилося однією рукою триматися за скелю, на якій стояв, а іншою рибалити. Але ж нагорода за незручності була шикарною. Краснопірка та окуні, які шалено клювали, були гігантськими! Принаймні, нам так тоді здавалося. З нашу дитячу долоню, а деякі й більші! Неймовірно, але зі скелі у воду я жодного разу тоді не впав. Але одного разу мені «допоміг» Мишко. Він вирішив, що не годиться лише йому вміти плавати, і вирішив навчити й мене. Спосіб вибрав креативний – зіштовхнув мене під зад у воду. Я вигріб! А заодно й плавати навчився». Завтра завершується сезонна заборона на риболовлю з човна (інтерв’ю записувалося 9 червня), і Олександр не може дочекатися, коли вийде на воду Карачунівського водосховища, де він колись зловив… . Ото був трофей! А першу свою рибину, яку можна було сміливо назвати трофеєм, Чекалкін здобув у п’ятому класі, на вище згаданому ставку з островом.

«Ми з батьком тоді ловили на закидачки, – продовжив рибалка. – Позакидали ми їх, я причепив на волосінь шматок багнюки і підставив палицю, щоб було видно, коли взяло. Бачу, багнюка захиталася, волосінь натяглася, згодом попустилася, а потім як смикнеться! Багнюка розлетілася, я підсік і відчув на гачку неймовірно важку та сильну рибину. Татко не кинувся допомагати, і то був мудрий вчинок. Кілька хвилин я боровся зі здобиччю, і вони здалися вічністю. А коли на березі опинився карась вагою кіло триста, то була одна з найсолодших миттєвостей у моєму житті!»

Для когось риболовля – це гонитва за великою рибою та рекордними виловами, а для когось сама риба другорядна, головне – вирватися з міста, подихати свіжим повітрям серед мальовничої природи. А треті вважають, що найважливіше – це спілкування з братами-рибалками. Для Олександра ж важливе все.

«Тато навчив мене ловити так звану мирну рибу – карася, краснопірку, плотву, коропа тощо. А пізніше друзі залучили мене до активної ловлі. І відтоді саме хижі щуки та судаки є моєю головною здобиччю, – каже Олександр. – Щоб мати добрі улови, треба постійно вивчати риб’ячі тренди та оновлювати снасті й приманки. Як виявилося, поділ на хижих та мирних є умовним, адже взимку та ранньої весни коропи, карасі й товстолоби залюбки поїдають дрібнішу рибку, тому часто попадаються на воблера чи «силікон». Колись я зловив на воблера 13-кілограмового коропа! А ще більший, напевно, кілограмів до 20 у мене зірвався. Близько години я з ним боровся, і лише на останніх метрах той гігант вирвався. Чесно, кілограмів до 20. Бо всі ж знають, що рибалки вміють прикрасити свої розповіді-байки. У нашій компанії відвертих брехунів немає, але рибацькі байки травити полюбляємо».

Не менш за сам процес та трофеї, Олександр полюбляє рибальські вечірки біля вогнища. Це коли затишний вечір, вірні друзі, угукання сови та червоні язики полум’я на трохи зморених, задоволених обличчях. І всі чекають, коли довариться смачнюча юшка. У кожного рибалки є свій рецепт. Олександр охоче поділився своїми рекомендаціями:

«Ідеальна юшка вариться з різнориб’я. Спочатку дрібну рибку замотують в марлю, і кладуть в окріп. Вона дає навар. А шматки великої риби (коропа, судака, сома, товстолоба) кидають в юшку наприкінці, щоб не розварилися. Кладуть цілу цибулину, а от часник дрібно ріжуть. Ну і як годиться – картопелька, морква п’ятаками, петрушка, кріп, перці чорний та червоний… Юшку я не зажарюю, легеньку зажарочку з моркви й цибулі роблю лише якщо варю вдома, на плиті. Але то вже не юшка, а риб’ячий суп. Юшка – це лише коли на вогнищі. Щоб з димком. А на плиті – то не юшка, а риб’ячий суп. І на завершення я завжди гасю у казані з юшкою палаючу палицю».

Крім юшки Олександр Чекалкін варить надзвичайно смачну солянку. Зазвичай десятилітрового відра замало, тож Олександр готує солянку у 22 літровому казані, і на ранок поснідати не завжди всім вистачає. А нещодавно він навчився варити ще й бограч. Дві перших спроби були вдалими.

«А ще я люблю смажити карасі, і потім їх їсти, – усміхається Чекалкін. З дрібними простіше. Їх готувати мене навчила мама Надія Михайлівна. Вони солоденькі, добре просмажуються, і їдяться, як насіння, важко відірватися. А на великому карасі робиться багато надрізів, щоб кістки просмажилися. Мені не подобається, коли риба смажиться половинками. Якщо вміщується у сковорідку, то готую цілою. Це естетичніше. А ще риболовля – це чудова можливість познайомитися з чудовими людьми, подихати свіжим повітрям та підтримати здоров’я. Я ж не сиджу на місці, на кріслі, як короп’ятники. Закинув спінінг, дві-три проводки, і йду на інше місце. Це називається активною рибалкою. Так можу три й більше кілометри пройти берегом водойми в один бік і стільки ж назад, безліч разів закинути та витягти спінінг».

На питання, чи вважає він рибалку своїм другим життям, він відповів, що воно скоріш перше паралельне. Він не раз запрошував на рибалку й дружину Валентину. Але поки що вона відмовляється.

«Здається, Валя мене ревнує…до риболовлі, – усміхнувся Олександр. – Хоче, щоб я був завжди поруч, і це зрозуміло. Але я не можу без свого улюбленого хобі, і синів Ігоря та Максима привчив з малечку. Привезу додому щук, прошу дружину сфотографувати. А вона питає: «Нащо їх знімати? Вони ж всі однакові? «Та придивися, люба, вони ж по-різному усміхаються», – відповідаю.  – А якщо серйозно, то минулого року на мій спінінг причепилося щось величезне. Понад годину я намагався його витягти, і мені було не до сміху. Підтяг майже до човна. На поверхні з’явився величезний «крокодил», тобто щука кілограмів на 15! І в останню мить їй все ж вдалося перекусити волосінь. Кілька хвилин вона знесилена дивилася на мене, а я на неї. А потім розвернулася і повільно пішла під воду. Ну нічого. Значить, найбільшу свою рибину я ще не зловив».

Друзі, нагадуємо, що ми продовжуємо рубрику «Мрій та мандруй з «Металургом»!» І якщо  ви хочете поділитися розповідями та фото з подорожей, туристичними лайфгаками, телефонуйте нам: 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA та https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua .

Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів. Це може бути гірський похід, поїздка Україною чи за кордон, відпочинок на морі або у селі, оздоровлення на курорті чи екскурсія Кривим Рогом, мандрували ви вчора чи багато років тому. Пам’ятаймо, що з часом цінність вражень не зменшується, а навпаки. Тож подорожуймо разом!

Категорії
Наші люди

Не випускає кокс за поріг

Хто такий дверевий, та які двері він зачиняє-відчиняє в «АрселорМіттал Кривий Ріг»?

«Тату, а хто такий дверевий? Це хтось із казки, чи той, хто відчиняє двері?». Таке запитання у транспорті поставив хлопчина своєму батьку. Випадково почута фраза стала приводом завітати до фахівців, які добре знають, хто такий дверевий. Рубрика «Серце професії» у гостях у працівників коксового цеху № 1 коксохімічного виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Розпечена піч, лопата, двері, пиріг – ці атрибути з деяких казок є і у моїй професії, – усміхаючись, говорить дверевий  КЦ № 1 Дмитро Нікельбургський. – Але дверевий, це не казковий персонаж, а цілком реальна професія, до того ж дуже затребувана у коксохімічному виробництві. Яким би сучасним не було обладнання, як би чітко не працювала техніка, все одно процес випікання коксу потребує пильного ока людини та її вправних рук».

У сріблястому довгому плащі поверх вогнетривкого костюма, в окулярах, касці, респіраторі та рукавицях Дмитровправно порається біля відкритих коксових печей коксових батарей №№ 5, 6. Надійний захист йому дуже необхідний, адже температура в печі сягає понад тисячу градусів за Цельсієм, а дверевий працює у декількох метрах від неї. Його задача – прибрати шматки коксу, а також вугля, смоли, графіту, які випали за поріг камери коксування після того, як там попрацював коксовиштовхувач. Це саме той механізм, який виштовхує у гасильний вагон свіжоспечений кокс із камер коксування коксових батарей. А ще він має змазувати ригельні гвинти, прибирати ділянку, яку він обслуговує, виявляти та за можливості усувати несправності в роботі обладнання, яке він обслуговує, брати участь в його ремонті. За зміну Дмитро обслуговує 28 дверей та рам камер коксування, їх багато, наче сот у вулику, вони високі та вузькі. І все це сфера відповідальності дверевого.

Біля кожної камери коксування  дверевий довго не затримується, вміння та досвід допомагають йому швидко, буквально за 5 хвилин прибрати все, що випало за раму двері. Важливо, щоб двері камери коксової печі щільно прилягали до рами камери коксування , і їм нічого фізично не заважало, а також, щоб сирий коксовий газ, що виділяється під час спікання, не виходив назовні. Для цього виконується герметизація дверей по периметру, а у місцях нещільностей дверей наноситься спеціальний розчин, який запобігає потраплянню коксового газу до атмосфери.

Кожен рух Дмитра чіткий та впевнений, йому допомагають набутий стаж та знання своєї справи. До речі, історія приходу Дмитра на КХВ є життєво-повчальною, таке може трапитися з будь-ким.

Раніше Дмитро працював у підрядній організації, яка проводила ремонтні роботи на ДП № 9. Невиплата грошей змусила його звільнитися. Згодом він працевлаштувався на наше підприємство. Ось така не дуже приємна, але реальна історія з життя.

Натомість в «АрселорМіттал Кривий Ріг» зарплата у дверевих стабільна, та й зараховується «гарячий» стаж, який дає можливість раніше заробити пенсію. І це є однією з мотиваційних причин для тих, хто захоче прийти працювати на КХВ.

До речі, професія дверевого може бути стартом кар’єрного шляху на нашому підприємстві. Дев’яносто відсотків машиністів, які керують коксовими машинами на КХВ, починали свій шлях з дверевого. Є реальна можливість дійти і до керівних посад. Наприклад, заступник начальника КЦ № 1 з експлуатації Владислав Кравченко теж колись працював дверевим.

«Під час стажування перші зміни були важкими, стажування проходило на старих коксових батареях №№ 3, 4, – продовжує Дмитро Нікельбургський.– Зараз я працюю на сучасних КБ №№ 5, 6, де все автоматизовано, всі агрегати розумні, наче самі знають що робити. На нових батареях працюють скребкові конвеєри, які прибирають просипи. Я лише допомагаю процесу, адже без людини у нашій справі все одно не обійтися. Щоб працювати тут треба мати сильний характер, знати технологію, приділяти особливу увагу питанням охорони праці, мати витривалість, слідкувати за станом здоров’я. Мені у цьому допомагає спортивна загартованість, адже колись я серйозно займався легкою атлетикою, виборював чемпіонати Кривого Рогу, Дніпропетровської області, Всеукраїнських турнірів. Пройшов і бойове хрещення, захищаючи Україну. Від початку повномасштабного вторгнення росіян я воював на Херсонському та Запорізькому напрямках. За станом здоров’я воювати вже не можу, тепер мій фронт – трудовий».

Більше про наявні вакансії на КХВ, зокрема й дверевого, за телефоном: 068 870 11 15, або за  електронною адресою: karyna.velychko@arcelormittal.com

Також можна звернутися до каб. 205 в Університет АрселорМіттал, що на Третій дільниці.

Категорії
Наші люди

Метал ріжуть, програми пишуть, а якщо треба – місто рятують

У цеху металоконструкцій нашого «Ливарно-механічного заводу» газорізальник – одна з найважливіших професій. Цех виготовляє безліч виробів, без яких неможливий ремонт устаткування в жодному з виробництв «АрселорМіттал Кривий Ріг» та для сторонніх замовників. Є й замовлення від іноземних підприємств. Багато з цих металевих виробів мають складну конфігурацію і складаються з багатьох різноманітних елементів. А заготовки для тих елементів і вирізають газорізальники.

Професія складна, вимагає кваліфікації, але – О, диво! – на газорізальників навчальні заклади нашого міста не навчають.

«Особисто я вчився на електрогазозварника, і лише небагато часу нашої навчальної програми було присвячено основам професії газорізальника, – говорить газорізальник ЦМК Дмитро Бугаєв. Тож нову професію опановував безпосередньо в цеху. Спочатку це було ручне різання. Доволі складна робота в умовах підвищеної небезпеки. Але мене більше вабили великі різальні машини, які працювали поруч і вирізали з листового металу різної товщини. То були автоматичні машини плазмового та газового різання. Вони мене дуже зацікавили, тож навчитися на них працювати було моєю власною ініціативою. Піддивлявся, розпитував і поступово навчився».

Ручне різання, як вважає Дмитро, важче фізично та небезпечніше. Воно часто використовується під час збирання деталей у конструкцію, де треба підрізати, підігнати за розмірами, формою. А ще вручну часто ріжуть швелери, кутники та інший прокат, який використовується для виготовлення устаткування чи металоконструкцій працівниками ЦМК. Дмитро вправно володіє як цим видом різання, так і автоматичними машинами.

«Як ручне, так і машинне різання у нас є кисневим або плазмовим, – пояснює Дмитро Бугаєв. – Те й інше мають свої переваги. Наприклад, машина плазмового різання може різати не лише чорні, але й кольорові метали, на відміну від своєї кисневої «колеги» і робить це швидше. Але ж машина кисневого різання може впоратися з листовим металом товщиною до 240 міліметрів, тоді як плазмовій до снаги лише листи до 30 мм. Різання на обох машинах надзвичайно точне, і можна вирізати навіть складної форми фігури, була б програма».

Так, саме програма, адже роботою машини керує її комп’ютер. Тож газорізальники ЦМК – це ще й «айтішники». Програми для різання простих заготовок вони складають самі, користуючись ескізами та шаблонами. А от вже складні фігури вирізаються за програмами, що створюють профільні фахівці «ЛМЗ».

«Такі програми завантажуються до наших машин через мережу, і ми контролюємо їх виконання машиною. Професія у нас дуже цікава, але, на жаль, нас можна вже заносити до Червоної книги, – посміхається Дмитро. – У цеху нас залишилося шестеро. Тож хто хоче мати цікаву професію, то навчимо, було б у людини бажання. Робота не проста, скажу відверто, вона варта достойної зарплати. За два тижні навчимо так, що людина вже зможе самостійно виконувати прості виробничі завдання, але щоб здобути майстерність – це вже набагато довше. В мене за ці роки було немало учнів, можна сказати, три покоління. Робота дійсно цікава. Потужна техніка. Наші машини можуть робити як тонку, практично ювелірну роботу, так і вирізати великі заготовки довжиною 12 метрів і навіть більше».

Мало хто знає, але Дмитро Бугаєв зробив багато для порятунку Кривого Рогу, коли Карачунівську дамбу розбили російські ракети. Саме він вирізав заготовки для деталей шлюзів, які стали на заваді водної стихії, що загрожувала місту. Тоді рахунок йшов на години, і Дмитро був одним з ключових гравців тієї команди. За чверть століття роботи в ЦМК було багато цікавих подій та моментів. Один з них запам’ятався на все життя. Це коли він поєднав своє життя з колегою Оксаною.

«Ми з нею мешкали в одному районі, – згадує Дмитро Бугаєв. – А ближче познайомилися, вже коли почали працювати в одному цеху. Бачилися на роботі, разом їздили додому. І так воно все закрутилося-завертілося… Вже більш як 20 років разом. Вона працює майстринею у нас на дільниці. Синові Кирилу вже 16 років. Він вчиться у тому ж училищі, де навчався я, але воно вже зветься ліцеєм. Як і я, вчиться на зварника, а ще на автослюсаря. Гарні професії, цікаві й дуже потрібні, як і газорізальник. І це чудово!»  

Категорії
Наші люди

Мій рідний, я чекаю на тебе

Станом на травень 2025 за різними даними на окупованих територіях та у зоні бойових дій безвісти зникли понад 70 тисяч військових та цивільних. Серед них і наш колега машиніст крана блюмінга «АрселорМіттал Кривий Ріг» Павло Світанько, який захищав Україну на харківському напрямку.  

Кожні вихідні за будь-якої погоди дружина Павла Ірина Світанько разом з іншими родинами полонених та зниклих безвісти бійців виходить на акції нагадування суспільству про наших Героїв. Вона пише в усі інстанції, намагаючись хоч що-небудь дізнатися про Павла. А ще Ірина майже не випускає з рук телефон – раптом пролунає найочікуваніший дзвінок і вона нарешті почує: «Ми розшукали вашого чоловіка. Зустрічайте, він повертається додому!»

У такому напруженні Ірина знаходиться вже рік. Останній раз телефоном вони розмовляли напередодні 25 травня – дня народження їхнього сина Дана. Так сталося, що саме цього дня після сутички з росіянами «в лоб», а потім масованого обстрілу бойової позиції у сірій зоні Павла не знайшли. Серед мертвих побратими його не бачили. Відтоді про долю чоловіка Ірина нічого не знає. Пройшов важкий рік. Без батька Дан зустрів вже своє десятиріччя. Але і він, і Ірина дуже чекають на нього – вони вірять – Павло живий, він може бути у полоні.

«Хоча світ і матеріальний, шосте відчуття є в кожного з нас, – говорить Ірина. – Я відчуваю, що Павло живий, тільки повідомити про це не може. За весь рік він мені наснився один раз, я його бачила у кайданках в колонії, там було багато й інших таких самих людей. Снився Павло і багатьом нашим друзям – дуже худий він повертається додому. Я впевнена, що Павло думає про нас і таким чином повідомляє, що з ним. Скажете, містичні речі? А ви запитайте про це людей, рідні яких були в полоні і часто знаходилися без зв’язку. Я розпитувала їх, з ними теж відбувалося щось подібне. А вже на матеріальному рівні ми, такі ж жінки, як і я, активно стукаємо в усі двері до різних організацій, намагаємося дізнатися, що з нашими чоловіками, синами, братами».  

Ірина та Павло разом 12 років. Вони познайомилися на дні народження подруги, землячки Павла, вони з одного села. А Ірина разом з цією дівчиною винаймала квартиру у Кривому Розі. До речі, коли вони одружилася, то придбали квартиру у будинку поряд з тим місцем, де раніше жили.  

«Вранці 24 лютого нас розбудив дзвінок. Знайома з Карачунів майже кричала в трубку, що на нас полетіли ракети, у місті лунають вибухи. «Яка війна? Навіщо? Нам же треба на роботу, а Дану до школи!» Це були мої перші думки на ранок дня початку повномасштабної війни. Вже потім прийшло повне усвідомлення всього жаху, в якому ми опинилися, – розповідає Ірина. – Чоловік одразу сказав, що навіть за наявності білого квитка (у нього проблеми зі здоров’ям) він готовий захищати країну. Повістку він отримував декілька разів, і кожного разу його повертали додому. Та чоловік не сидів на місці. Після роботи Павло з братом допомагали облаштовувати блокпости навколо міста, активно волонтерили. До речі, мій брат з початку повномасштабної війни захищає нас у лавах ЗСУ на харківському напрямку, часто буває на першій лінії фронту. Ми ж з сином два з половиною місяці від початку війни були за кордоном. Як же ми не хотіли туди їхати! Але чоловік наполягав. Знаєте, коли ти знаходишся далеко від дома, здається, що тут все так страшно. Та коли ми повернулися, зрозуміли, що Кривий Ріг, Україна продовжують жити повноцінним життям, навіть за жорстких обстрілів, руйнувань, смертей військових та цивільних».

У лютому 2024 року Павла Світанька призвали на військову службу. Під час проходження медкомісії він прийняв рішення приєднатися до лав Національній гвардії України. Згодом Павло пройшов навчання та продовжив бойову службу на Харківщині, на нулі. У ніч на 24 травня 2024 року,  вирушаючи на позиції на три дні, він зателефонував Ірині та сказав, щоб вона 25 травня привітала їхнього сина з днем народження, а коли він повернеться з позиції, то сам йому зателефонує. Але дзвінок пролунав не від нього, а від чужих людей. Ірині повідомили, що її чоловік зник безвісти.

«Перших днів я взагалі не пам’ятаю, я сильно плакала, дуже схудла, почалися проблеми зі здоров’ям, – продовжує Ірина. – Та потім – «стоп», прийшло розуміння, що все це неправильно. Зусиллям волі взяла себе до рук, адже маю виховувати нашого сина, тому я просто зобов’язана бути сильною та здоровою. Я розпочала власне розслідування подій дня, коли він зник. Я говорила з командирами, з побратимами, які були з Павлом під обстрілом. Я підняла усіх, хто може щось знати та прояснити ситуацію. Після багатьох розмов з ними, ще раз впевнилася, що мій чоловік живий. Для мене також було важливим реалізувати усе, що ми разом з Павлом планували за мирних часів, наприклад, навчитися керувати автомобілем, пройти інші навчання. І я це зробила.

Щонеділі я ходжу на мітинги на підтримку наших полонений та зниклих безвісти. Туди ж приходять демобілізовані бійці. Ми підтримуємо одне одного і боремося разом за наших найрідніших людей. Ми тримаємо тісний зв’язок з координаційним штабом у Києві. Там формуються та оновлюються списки наших полонених на обміни. Тому я завжди дбаю, щоб ім’я – Павло Світанько – було у цьому списку. Я пишу багато листів у різні організації, в тому числі міжнародні, роблю запити і в офіс президента, в організацію з прав людини. Я знаю, що там активно ведеться робота з пошуку наших героїв. На жаль, російська сторона поки не підтверджує, чи є серед полонених мій чоловік. Зазвичай про полонених, які знаходяться на окупованій частині України, росіяни не дуже часто повідомляють. Та я сподіваюся, що все зміниться, мій чоловік потрапить до списків на обмін і, нарешті, повернеться додому. Нехай це станеться найскоріше! Мій рідний, я чекаю на тебе!»

На кінець травня 2025 року безвісти зниклими вважаються понад 70 працівників наших підприємств.

Категорії
Наші люди

Старший майстер – майже Лобановський

35 років керує технологічною бригадою рудозбагачувальної фабрики № 2 гірничого департаменту старший майстер технологічної дільниці Валерій Загородній. Його бригада – одна з найкращих на РЗФ-2. Взаємодія у бригаді ґрунтується на взаємній повазі, звідси й результати. Спокійний, врівноважений, дає чіткі, адекватні завдання, може налаштувати на роботу, справедливий. Так говорять про нього колеги. Вони ж і попросили розповісти про свого майстра.

До операторної цеху зайшов високий дядько, привітався, представився Валерієм Миколайовичем. У очах та рухах – впевненість. Видно, його важко вже чимось вивести з рівноваги. 40 років тому прийшов він у цех після гірничорудного технікуму. Перші враження пам’ятає так, наче вчора то було.

«Зразу мені якось не дуже сподобалося. Ну, думаю, все одно через два місяці в армію, якось перебуду. А далі життя покаже. А взагалі-то на вибір професії вплинула мама. Вона працювала на одному з криворізьких гірничо-збагачувальних комбінатів. А головним аргументом було: «Синку, рано на пенсію підеш», –  усміхнувся Валерій. – Згодом «перший список» прибрали, але на комбінаті я залишився. Та все по черзі. З війська повернувся на РЗФ-2. Спочатку працював машиністом насосних установок. Без них процес збагачення неможливий, тому я зразу усвідомив важливість своєї роботи. А ще те, що таке виробництво можливе лише за налагодженої взаємодії між дільницями та їх працівниками».

Не довго Валерій попрацював на насосних установках. Його бажання зростати, цілеспрямованість та вміння ладити з людьми одразу помітили. І у 23 роки Загородній став майстром.

«Підійшов начальник і сказав: «Будеш майстром», – згадує Валерій. – А майстер – це вже зовсім інша робота, вища відповідальність. Тоді не дуже багато було у мене лідерських якостей та вміння керувати. Але за бажання все можна поправити. Майстерувати вчив мене досвідчений Володимир Добровольський, за що я йому дуже вдячний. Відтоді я не був прикріплений до певної дільниці. Зоною відповідальності став увесь цех».

Ненадовго Валерій залишався і в майстрах. Згодом він став старшим майстром. А старший майстер – це головний всієї технологічної бригади. Він відповідає за результат всього цеху протягом своєї зміни. В цехах жартують, що у нічні зміни та на вихідні саме старший майстер – керівник цеху. Зараз у Валерієвій бригаді близько 25 працівників. Більшість з них – машиністи: насосних установок, млинів, автостели, ексгаустерів, а також фільтрувальники, сепараторники, оператор і навіть черговий електромонтер, хоча він і не технолог. І результат можливий лише тоді, коли всі працюватимуть сумлінно, єдиною командою.

«Сачкувати у нас не вийде, – каже старший майстер. – На такому виробництві це неможливо. Особливо зараз, коли декілька працівників захищають країну. Щоб організувати колектив, налаштувати людей, треба повага до кожного. На змінно-зустрічних зборах ми якомога повніше доводимо до людей інформацію: виробничу, щодо охорони праці тощо. Ставимо завдання та намічаємо шляхи виконання. А вже у ході роботи корегуємо дії, якщо це потрібно. Місце старшого майстра – у цеху, поруч з людьми».

Майстер з гордістю заявив, що у нього хороший колектив, фахівці високого рівня. А йому просто залишається об’єднати його у команду і координувати роботу. «Це майже як у футболі. Відчуваю себе тренером, наприклад, легендарним Валерієм Лобановським, – пояснює Валерій Миколайович. – У бригаді кожен на своїй позиції, можна сказати. Але яким би професійним не був кожен окремо, лише команда досягає успіхів. Над цим і працюємо».

Побажаємо ж майстру-тренерові Валерію та його колективу нових перемог. Бо якісний залізорудний  концентрат, який виробляє РЗФ-2, нам зараз потрібен як ніколи. І потреба у ньому велика.

Категорії
Наші люди

Справа для богатирів

Вони вміють «пришивати» костилі, не давати ґрунту вставати на дибки, тримати баласт, вправно «жонглюють» стальними коліями та важкими шпалами. Здогадалися про кого йдеться? Сьогодні у рубриці «Серце професії» про монтерів колії – сильних людей з міцним характером. 

«Працювати на підприємство монтером колій я прийшов 20 років тому. За цей час багато дізнався про професію. Додалося і чимало залізничних знань, адже наша справа тільки на перший погляд здається простою, насправді є дуже багато різноманітних нюансів, які треба знати та враховувати. Наша робота вчить не пасувати перед труднощами, формує не лише силу, витривалість, а й міцний характер», – говорить Микола Шевченко, монтер колій (бригадир) сталеплавильного району № 1 залізничного цеху № 3 «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Микола Шевченко

Залізничний рух у сталеплавильному районі, де працює Микола Шевченко, дуже жвавий. Цілодобово у металургійних справах тут проходять состави з сировиною, транспортуються злитки гарячого металу, їде інша продукція. Зрозуміло, що навантаження на залізничні колії значне. Миколі та його колегам-монтерам колій треба щодня працювати над тим, щоб залізничне полотно завжди було у робочому, проїзному стані. Це дуже важливо, адже від цього залежить безпека людей та цінного вантажу.

«Наша головна задача – щоб залізнична артерія була живою та безпечною, – продовжує Микола. – Основний акцент у роботі ставиться на поточне утримання колій. Для цього важливо вчасно виявляти пошкодження та здійснювати ремонти. Ми замінюємо колії, шпали, болти та інші складові залізничного полотна. Я впевнений, що цей процес хоча б один раз у своєму житті бачила кожна людина».

Микола Шевченко влаштувався на підприємство у 2005 році після закінчення Криворізького автотранспортного технікуму за спеціальністю технік-механік автомобілів. Ці навички стали йому в пригоді, коли він вирішив круто змінити свою професію. Важкої роботи Микола не боявся. Професія монтера колії на металургійному підприємстві вабила хлопця гарним соціальним пакетом, заробітною платою та можливістю професійного росту.

Професії його навчав на той час бригадир Андрій Голубев (зараз начальник дільниці), який розповідав про усі нюанси процесу, про складові колії, її ширину, радіус кривих при впровадженні руху. А також про інструменти, наприклад, шаблон для вимірювання колії, техніку, яка залучена у процесі та, навіть, з якого боку треба підходити до свого робочого місця. «Це залізниця, тут діють свої правила роботи та безпеки. Навіть якщо чергові по станції знають, що на коліях відбувається ремонт, крути головою на всі боки, бо власна безпека та безпека колег – це пріоритет на залізниці», – повторював наставник Миколи. До речі, навчання Миколи проходило теж на «гарячій гілці» – мартенівських коліях.

Під час укладки колії на дрезині доставляється необхідне обладнання, залучається трактор для земляних робіт, використовуються щипці для транспортування шпал та інші численні інструменти. До речі, вони теж мають значну вагу – у буквальному розумінні слова. Наприклад, молотки можуть важити як до, так і понад п’ять кілограмів. Як правило, ними забивають костилі – це великі спеціальні залізничні цвяхи для прикріплення рейок до дерев’яних шпал у залізничному полотні. Дехто, як говорить Микола, любить вгатити по них найважчим молотком, щоб забити костиль за декілька ударів.

Дмитро Саврацький, Олександр Шуба, Микола Шевченко

«Робота монтера колії важка та складна, але вона дуже потрібна та відповідальна. Це я зрозумів ще під час навчання. Хибити у роботі нам не можна, адже від нас залежить безпека залізничних перевезень, які задіяні у технологічному процесі виробництва. Ніколи не забувати про це я раджу й тим, хто готовий приєднатися до нашої команди. Якщо ще не опанували цю професію, навчимо, все покажемо та розкажемо, допоможемо. Головне – це бажання працювати та націленість на позитивний результат», – акцентує Микола Шевченко.