Якщо ви бачили пам’ятник Володимиру Великому, заходили в парк Гагаріна або виходили з нього новим мостом, то знайте – встановлювати їх за допомогою унікального крана Liebherrдопомагав водій нашого підприємства Сергій Марченко. За співпрацю з містом та допомогу у ліквідації наслідків ворожих атак він отримав нагрудний знак «За заслуги перед містом» 3 ступеня.
Робочі дні водія автотранспортних засобів Сергія Марченка розписані по годинах, адже послуги підйомного автокрана Liebherr, яким він керує, постійно потрібні як на підприємстві, так і в місті.
Цей автокран – унікальний. Він справжній монстр за своїм «зростом» та вантажопідйомністю. За рахунок своєї основної 50-метрової стріли та додаткової довжиною 19 метрів він може піднімати 90 тонн вантажу на майже 70-метрову висоту. До речі, за допомогою саме цього крану Сергій Марченко колись допомагав монтувати на МБЛЗ (коли та тільки будувалася) ще більший підйомний кран – 600-тонний.
На кранівника Сергій вчився у дев’ятому професійно-технічному училищі. З того часу керує на нашому підприємстві підйомними машинами вже 20 років. Роботу свою любить. Головне, як каже він, знати свою техніку, її можливості, правила роботи, бути спокійним та виваженим, адже працювати доводиться з багатотонними вантажами. А ще під час роботи Сергій із автокраном ніколи не залишаються непоміченими, бо «зріст» машини видно звідусіль.
«Люблю працювати над створенням щось нового – це цікаво і по-справжньому гріє серце. Але з початку війни у мене побільшало «поганої» роботи – доводиться брати участь у ліквідації наслідків ворожих «прильотів», – говорить Сергій Марченко. – Таких об’єктів, на жаль, вистачає, і не лише у нашому місті. Із нещодавнього – допомагав демонтувати пошкоджені плити перекриття в одному із зруйнованих училищ Кривого Рогу. А ліквідацію ворожого влучання по дамбі я взагалі ніколи не забуду».
14 вересня у Сергія Марченка був звичайний робочий день, після якого він ледве встиг переступити поріг домівки, як зателефонували з роботи – треба терміново повертатися для ліквідації надзвичайної ситуації. Через ворожу атаку пошкоджена дамба.
«Найбільше хвилювався не за себе, а за роботу – як поставити кран, бо на місці аварії ґрунт був під нахилом, а кран треба встановлювати тільки на рівну поверхню. Але все вдалося. Втім, час від часу роботу доводилося переривати – треба було відходити на безпечну відстань під час повітряних тривог. В цілому ми там пропрацювали тиждень. Хтось скаже, не так вже і багато, але мені цей час таким довгим показався».
За цю та іншу роботу Сергія Марченка нагородили найвищою нагородою Кривого Рогу нагрудним знаком «За заслуги перед містом» 3 ступеня. Як каже Сергій, її приємно було отримувати, але було б найкраще, коли б вона була за мирні досягнення. Сергій сподівається, що незабаром все так і буде, а поки що кожен з нас на своєму місці і своєю справою буде і надалі наближати цю омріяну і таку бажану Перемогу.
Територія його роботи – весь завод, а найголовніше робоче завдання – щоб людям працювалося комфортно, тепло і спокійною. Так вважає один з найкращих працівників і «Людина року гірничого департаменту 2022» – майстер дільниці з ремонту покрівель та термоізоляції ремонтного цеху гірничого департаменту Олексій Фарзалієв.
Начальник РЦ ГД Ігор Малий говорить, що в нього в цеху працює «золотий фонд» підприємства, адже майже кожен працівник, окрім професійного виконання робочих завдань, від щирого серця турбується про інших. Тому виділити найкращих завжди складно.
Але кандидатура Олексія Фарзалієва була, як то кажуть, поза конкуренцією для визначення одинадцяти найкращих працівників ГД. «За ним не встигнути, хоча фронт робіт у нього чималий: утеплення цехів, ремонт шляхів, побутових та цехових приміщень. Він то на даху, то на шляху – скрізь встигає! Наше підприємство ще влітку починає готуватися до зимових холодів, адже і людям, і обладнанню має бути комфортно. Тому наш цех зараз утеплює трубопроводи опалення, вікна, двері, заміняємо покрівлю там, де потрібно. І це не враховуючи роботи з ремонту певних ділянок шляхів. Але я спокійний, адже наші ремонтні бригади знаходяться під пильним наглядом майстра Олексія Фарзалієва. Дивуюся, як він встигає все обійти, оглянути, перевірити, допомогти. Від щирого серця кажу: таких би працівників усім та побільше», – розповідає Ігор Малий.
Олексій працює на нашому підприємстві вже 17 років, але у ремонтній справі його стаж набагато «солідніший». Раніше він працював у підрядній організації, яка колись займалася ремонтами на ДП-9. Але хотів влаштуватися саме в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Приваблювала офіційна зарплата та гарний соціальний пакет.
«Дуже ціную своє робоче місце, бо для мене воно означає стабільність та можливість робити корисне для людей, – розповідає Олексій Фарзалієв. – Найкраща подяка для мене – це коли після твоєї роботи у людей тепло в цехах, затишно в АПК, фасади будівель пофарбовані, шляхи впорядковані, цехи захищені від холоду та протягів. Все має бути виконано швидко та якісно. А для цього потрібно постійно займатися самоосвітою. Бо ринок ремонтних матеріалів змінюється, треба знатися на нових тенденціях, особливостях промислових будівель та приміщень. Наприклад, фарбу ми використовуємо спеціальну – «три в одному». Ця фарба є і ґрунтовкою, і декоративним, і захисним покриттям. Вона стійкіша до негативного впливу зовнішніх факторів, з успіхом витримує тривалий контакт з ультрафіолетом. Дахи цехів криємо матеріалом «Аквіазол». Його, до речі, рекомендую використовувати і для багатоквартирних будинків з м’якою покрівлею».
Поради майстра: порятунок від холодів
Під час зустрічі з асом ремонтної справи просто неможливо було не запитати, а що можна зробити кожному з нас зараз, аби витримати складну за всіма прогнозами зиму. Олексій говорить, що багато чого реально зробити власноруч.
Аби підвищити тепловіддачу від радіатора, з листа картону та алюмінієвої фольги зробіть відбивач і наклейте його поза батареєю.
Взимку через скло у вікні втрачається 10-14% тепла. А поклейка на вікна пакувальної плівки (з пухирцями) допоможе знизити тепловтрати на 50%. Зберегти тепло дозволить і теплоощадна плівка, яку легко приклеїти до скла самостійно за допомогою фену. Вона прозора і здатна пропускати 85% світла.
Попрацюйте над відкосами вікон. Перевірте наявність щілин не лише у віконній рамі, але й місця стиків з підвіконням. Щілини можна прибрати за допомогою силіконових герметиків. Вони відмінно набувають форми щілин і не випускають тепло. Можна також скористатися звичною замазкою, але вона не стійка до вологи. Увага: як герметики, так і замазки необхідно наносити на абсолютно сухі поверхні!
Відновіть щільність прилягання дверей до дверної коробки. Знову ж, сьогодні є чимало способів це зробити: від забивання великих щілин монтажною піною до використання спеціальних рейок, ущільнювачів, вирівнювання порогу тощо.
І таких порад та «лайфхаків» у Олексія Фарзалієва чимало. Він охоче поділиться ремонтними «премудростями» з усіма. Колеги поважають його за вміння знайти вихід із найскладнішої ситуації та оптимізм.
«Скільки років мені б не було, а моїм улюбленим святом завжди залишався і залишаєтсья Новий рік. Адже це час, коли будуєш плани на майбутнє і віриш лише у найкраще. Сподіваюся, що вже найближчим часом ще одне свято стане моїм улюбленим – Перемога України. Саме так і буде, адже країну захищають найкращі дівчата та хлопці, серед них і 24 мої колеги з цеху. Тож сумніву немає. А потім все відбудуємо – тоді вже мені роботи додасться. Та я і мої колеги з нетерпінням чекаємо на це!», – говорить майстер Олексій Фарзалієв.
Зараз кожен українець може впевнено назвати себе волонтером-аматором, а дехто – навіть волонтером-професіоналом. Волонтерський рух захопив країну в єдиному бажанні допомогти військовим перемогти ворога. Так можна сказати і про працівників нашого підприємства. Сьогодні ми розповідаємо про одного з волонтерів – Арама Галустова.
Інфікований вірусом волонтерства. Саме так можна назвати стан майстра цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами «АрселорМіттал Кривий Ріг» Арама Галустова. Про це свідчать декілька ознак: очі, що постійно «палають», звичка збирати все, що є навколо (адже хлопцям на передовій згодиться) та майже повна відсутність вільного часу.
Друзі й колеги Арама кажуть, що він і раніше був серед перших, хто завжди приходив на допомогу іншим. Каталізатором стало повномасштабне вторгнення агресора на наші землі 24 лютого.
«Перші дні всі відчували себе розгубленими. Та досить швидко виникла непереборна потреба – діяти. А що робити, підказали обставини, – розповідає «Металургу» Арам Галустов. – Додому з роботи я повертався повз один з блокпостів, які тоді почали лише будувати. Запитав у хлопців, чим їм можу допомогти. У відповідь: фізичною силою. З того часу після зміни і по вихідних я, мої колеги та друзі почали працювати на будівництві блокпосту. Ми вантажили пісок, копали, складали, носили колоди. Але я розумів, що можу більше, і що це не єдине, чим хочу і можу допомогти. Згодом виникла потреба у «їжаках»-розтяжках. Почав шукати та збирати скрізь металобрухт, а хлопці – колеги-зварники – варили «їжаків» із зібраного залізяччя. Під час таких трудових вахт знайомився з іншими людьми, хто теж допомагав хлопцям із ЗСУ. Отак непомітно і підхопив «вірус» волонтерства».
Про багатонаціональну допомогу
Цю історію Арам згадує з усмішкою. Розповідає її як відповідь тим, хто говорить, що українці є «нациками», які не визнають інших національностей, й інші народи їх не дуже вітають.
Ще на самому початку своєї волонтерської практики майстру для допомоги одному з блокпостів необхідно було за два дні знайти три тонни піску та цементу. А де їх взяти? Купити? Де взяти кошти? Ось тоді Арам почав продивлятися волонтерські групи і кинув «кліч» по допомогу.
Відгукнулися волонтери з групи з району «кільце Косіора», підказали, у кого є пісок. Арам поїхав до чоловіка на ім’я Олександр, бо він обіцяв безкоштовно допомогти з піском для наших військових. Він згодом й цементу підкинув. А як доставити оці цінні тонни?
«Я знайшов в інтернеті оголошення з перевезення вантажів – 25 грн за кілометр. Порахував відстань і зрозумів: таких коштів у мене немає. Але Рустам – водій машини – почувши, для кого це потрібно, погодився відвезти безплатно, – розповідає Арам Галустов. – От й вийшла така багатонаціональна допомога, бо я – вірмен, Рустам – азербайджанець, а допомагали ми українським військовим».
Про поширення вірусу
Сьогодні в цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами майже немає тих, хто не залучений до волонтерської допомоги. Тут вірять, що у кожного є можливість бути корисним. І для цього, говорить майстер, потрібні не стільки кошти, а щире бажання.
З часом завдяки «сарафанному радіо» до Арама почали звертатися військові з різних частин. Одного разу хлопці попросили обереги. Їм на першій лінії оборони хотілося мати щось душевне, рідне. Тож майстер купив стрічок і приніс до цеху дівчатам-електромонтерам. «Нумо свій обід з користю проведемо – сплетемо стрічки-обереги!» І справа пішла. А потім електромонтери Наталя Сіркова та Олена Чудновська почали в’язати теплі шкарпетки.
«Хоча в мене коштів небагато, але кожну вільну хвилину використовую, щоб хлопцям теплі шкарпетки в’язати, – розповідає електромонтерка Олена Чудновська. – Хай вони бережуть здоров’я наших захисників, адже до теплих ниток я ще вплітаю кохання, тепло душі та молитви. В мене брат мобілізований, тож знаю, що хлопцям складно. Але речі з дому зігрівають та радують їх. Це наша допомога та підтримка, які кожному до снаги».
Про магічні перетворення речей
Сьогодні дім та подвір’я Арама нагадують склад. Старі холодильники, ліжка, металобрухт, матраци… Ці всі речі можна перетворити на корисні та такі, що оберігатимуть та захищатимуть наших воїнів. Старий килим захистить у бліндажі від протягів, холодильник можна відремонтувати і запаси харчів не псуватимуться, каркасні матраци нададуть змогу не так відчувати холод та захистять від вологи в укритті, а зі старих газових балонів та бойлерів можна зробити «буржуйки». Волонтерська діяльність Арама Галустова вже так розширилася, що в його телефоні тепер десятки номерів військових. «Телефонують з багатьох частин, у хлопців різні потреби. Всім хочеться допомогти, тому все, що зноситься на моє подвір’я, в умілих руках волонтерів перетворюються на надзвичайно корисні речі. Я кажу хлопцям: озвучуйте, що вам треба. Потрібен буде Байрактар, то почнемо збирати кошти й на нього, а якщо не зберемо, то зробимо власноруч», – усміхається майстер.
Про помічників
Галустов розуміє, що гуртом робити будь-яку справу краще, тож збирає навколо себе однодумців, співпрацює з іншими волонтерами.
Сьогодні серед його компаньйонів у плетінні захисних сіток є колективи навчальних закладів міста, майстерня «Кікімора» . Результат – вже понад 3000 сіток на фронті!
У У одному з ліцеїв шиють подушки, а ще роблять окопні свічки. Завжди допоможе з транспортом і фізично колега з цеху Дмитро Останній. Сергій Хоміч допоможе у збиранні електронних сигарет для виготовлення світлових шашок. Колеги з цеху завжди відгукуються, коли потрібно зібрати їжу, одяг, смаколики для військових. Серед помічників є чимало інших працівників заводу.
«Був випадок, коли до мене звернулися військові по харчі та тепле взуття, то за добу ми все необхідне зібрали. Колеги несли своє з дому, адже розуміли, наскільки це життєво необхідно для хлопців. В нас на заводі чудові люди. З ними до снаги зробити все, такий тил – надійне плече для своїх захисників. Саме своїх, бо кожен з них наш, рідний. Хоча це навіть не тил – це справжній волонтерський фронт! Он тільки з нашого невеличкого цеху вже четверо хлопців воюють на передовій. Разом ми все витримаємо! А от !епідемію! волонтерства хіба що Перемога може зупинити, – усміхається Арам Галустов. – Та й то не впевнений, адже завжди комусь буде потрібна допомога, і ми її надаватимемо безвідмовно!»
За посадою інженера-конструктора Ливарно-механічного заводу Ірину Буртову з перших хвилин знайомства хочеться назвати саме дизайнером. Адже вона так поетично та захоплено говорить про складні виробничі завдання, про креслення далеко не «художніх» промислових деталей.
Так говорити може лише людина, яка закохана у свою справу. 14 років Ірина працює інженером-конструктором. А з підприємством її пов’язала доля набагато раніше, коли дівчина одразу після школи прийшла на завод і почала працювати верстатником.
«Моя мати працювала на комбінаті в управлінні головного механіка, тому коли постало питання про пошук мого першого робочого міста, варіантів не було – завод. І я ніколи про це не пожалкувала, – говорить Ірина Буртова. – Хоча побачена вперше дев’ята доменна піч (а саме звідти я починала) мене просто приголомшила! Потім працювала технологом, а коли з’явилася можливість перейти на посаду інженера-конструктора, то не вагалася, бо відчувала та розуміла, що це моє. Тим більше, що в дитинстві я мріяла стати дизайнером одягу, а тут стала «дизайнером» деталей».
Микола Нікіфоров, головний конструктор ЛМЗ розповідає, що вперше зустрівся з Іриною на конкурсі профмайстерності молодих конструкторів. Дівчина посіла друге місце, але вже тоді можна було помітити її потенціал. «Сьогодні в нашій конструкторській команді – це провідний гравець. Ірина – універсал, вона здатна швидко та якісно впоратися з найскладнішим завданням. І це людина, яка не підведе у найскрутніші часи. Ось і зараз вона залишилися єдиною з трьох наших конструкторів з лиття, бо її колеги не повернулися з вимушеної еміграції. Я розумію, зараз війна, їй як жінці непросто. Але вона тримається гідно, ще й для інших є прикладом».
Сьогодні в професійному портфоліо конструкторки є не одна сотня виконаних завдань. Креслення найпростішої деталі може зайняти 20 хвилин, а інколи доводиться витратити на найскладніші завдання й тиждень. Адже бути конструктором – це не просто сидіти за столом та за допомогою комп’ютерних програм креслити. Все набагато складніше, хоча, на жаль, «залаштунки» професії залишаються «за кадром». Все починається з цеху, який замовив деталь, бо потрібно на власні очі побачити, що це і як воно працює, що конкретно бажає замовник. Варто перевірити та виміряти відповідні параметри, потім створити 3D модель, потім креслення – і все це з ювелірною точністю. Адже похибка конструктора у долі міліметру може вартувати годин праці декількох спеціалістів та затримки роботи цеху.
«Народження» деталі – це справжнє диво і велика відповідальність. І воно починається з чистого аркушу та рук конструктора, – говорить головний конструктор ЛМЗ Микола Нікіфоров. – Саме від якості креслення залежить уся подальша доля деталі, праця інших людей. Погане креслення, наче погане тісто – нічого з нього не зліпиш потім. Тому так цінуються на заводі професіонали, як Ірина Буртова».
«Я звичайна людина. Звісно, мені зараз страшно і важко, але робота та колеги поруч допомагають забути про війну. Тим більше розумію, що завод живе, є замовлення і потрібно їх виконувати. Ще мене надихають квіти – фіалки та орхідеї, – говорить Ірина Буртова. – Радію також, коли бачу, що деталь, яку я накреслила, вже працює і приносить конкретний результат. Я її пізнаю навіть за звуком, коли потрапляю до цеху. І є в мене мрія, яку я дуже хочу здійснити обов’язково: здійснити подорож до Мексики. Обов’язково зроблю після нашої Перемоги! Сподіваюсь, що це буде скоро».
Увага іноземних журналістів до роботи «АрселорМіттал Кривий Ріг» під час війни привела їх і до будинку ветерана нашого підприємства, колишньої прокатниці Раїси Рудчик, яка їх дуже здивувала.
Одного звичайного дня (наскільки він може бути звичайним за умов війни) Раїса Олексіївна Рудчик разом із сусідками сиділа на лавочці біля свого будинку. Двір жінки розташований посеред стареньких двоповерхових житлових будинків у районі зупинки «15 школа». Гомоніли про сьогоднішнє життя-буття, війну, нещодавні «прильоти» в місто, ціни на продукти.
В середині минулого століття будинки на цій ділянці міста будувалися переважно для робітників нашого підприємства. Тоді кімнату площею 13 квадратних метрів в одній із квартир отримала тут і Раїса Рудчик зі своїм чоловіком, теж прокатником Миколою Васильовичем. На роботу ходити їм було дуже зручно – перейшли міст в районі зупинки Першої дільниці – і вже у цеху. З роками квартира повністю стала власністю подружжя. Чоловік Раїси, на жаль, вже помер.
Життєва історія жінки перегукується з історіями багатьох її сусідок, які теж свого часу працювали у різних цехах металургійного заводу. Можливо, саме цей факт і привів до старого району іноземних журналістів. Протягом війни вони частіше стали з’являтися у Кривому Розі, щоб знайомитися з життям прифронтового міста та, зокрема, роботою найбільшого підприємства «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«Сидимо собі на лавочці, а вони йдуть по дворах із відеокамерою, «по-ненашому» розмовляють. З ними перекладачка. Вона і стала розпитувати, хто з нас і коли працював на підприємстві, що пам’ятає, про які цікаві факти з його історії може розповісти, – розповідає Раїса Рудчик. – Дівчата одразу на мене вказали, бо я пропрацювала на підприємстві 37 років. Вісімнадцятирічною дівчиною приїхала сюди з Петриківки Черкаської області. Дуже хотілося Кривий Ріг подивитися, особливо, як працює завод – його сталеве серце. Так і залишилася працювати у середині цього самого «серця». Була сортувальником-здавальником металу, потім пішла на блюмінг. Підприємство мені і родину подарувало, бо саме тут я познайомилася зі своїм чоловіком».
Цю історію Раїса Рудчик розказала і журналістам.
«А ти їм ще свої роботи покажи», сказала сусідка, коли журналісти вже збиралися йти. Ті спочатку не второпали, про що йдеться. Та коли зайшли додому до Раїси Олексіївни і побачили її вироби, зрозуміли, що на них чекав справжній бонус.
Справа в тому, що Раїса Рудчик захоплюється модульними оригамі – робить різноманітні фігурки із паперу. Звичайний лист формату А4 вона розрізає на невеличкі квадратики, згинає кожен по декілька разів і отримує трикутник. З них, як із конструктора, робить чудернацьких звіряток, вази, скриньки, квіти, серветки і безліч іншої краси.
«Це допомагає мені зосередитись, заспокоїтись, особливо зараз, коли йде війна і нерви у всіх не на місці, – продовжує Раїса Олексіївна. – Раніше мої вироби були просто для краси, а зараз – ще й з особливим сенсом. На моїх вазах яскравіше засяяв український орнамент, соняхи стали більшими, а поряд з гордівливими павичами на моєму столі з’явилися казкові Лисичка-сестричка та Зайчик-Побігайчик».
Зараз Раїса Рудчик працює над створенням фігурки дівчини-україночки, а ще читає… підручник із металургії. Тому що хоче скласти із оригамі металургійний агрегат. Можливо, то буде сталеплавильний ківш, або щось із прокатних агрегатів. Головне, щоб фігурка була впізнаваною і асоціювалася саме з нашим підприємством. «Про це я теж розповіла закордонним журналістам, нехай знають про нас, які ми, – говорить Раїса Рудчик. – Мої сусідки теж залюбки поділилися своїми історіями. Розмовляли довго, усім було цікаво. Правда, з якої країни були ті журналісти, ми забули запитали. Та мабуть неважливо. Головне, що в Європі люди побачать, як ми живемо, дізнаються більше про наш завод та його незвичайних працівників, навіть тих, хто вже на пенсії».
Вікторія Толстоп’ятова, машиністка компресорних установок кисневого виробництва
У кисневому виробництві триває заміна системи опалення на сучаснішу та більш ефективну.
За словами начальника кисневого виробництва Володимира Черногорова, минулої зими у цеху постала задача покращити систему опалення у деяких побутових та виробничих приміщеннях. «Люди скаржилися на недостатній обігрів у банях та на виробництві, наприклад, у цеху компресії № 2 або у машинному залі другого блоку розділення повітря, – розповідає Володимир. – Та й на сходових маршах адміністративно-побутового комплексу було прохолодно. Навіть кімнатні квіти відмовлялись рости. А ще й ці небезпечні для здоров’я протяги! Ми спробували теплові гармати – прилади з обігріву приміщень – але ті споживали забагато енергії, а за дві години після їх вимикання холод повертався. Та й дроти на підлозі – це додаткові ризики. Тож вирішили спробувати теплові завіси».
Ідею з завісами підгледіли в супермаркетах. Визначили найкритичніші щодо опалення приміщення, і в них над кількома дверними отворами встановили завіси. Це такі електрообігрівальні прилади, що мають нагрівальний елемент та вентилятор, який спрямовує повітря донизу, на підлогу. Принцип роботи простий: холодне повітря заходить крізь двері, в цей момент воно прогрівається і замість охолоджувати приміщення – прогріває його.
«Завіси показали себе якнайкраще, – продовжує начальник цеху. – У банях та диспетчерських стало тепло, у АПК квіти ожили. Навіть у машзалі другого блоку, де виробниче обладнання не працювало і не нагрівало повітря, температура у п’ятнадцятиградусні морози минулої зими не знижувалась за позначку +5. Тож старі недостатньо ефективні парові системи обігріву ми демонтували. Загалом минулої зими ми встановили 16 завіс. Замовили ще близько 20-ти. Встановимо їх у жовтні-листопаді – і холодів можна не боятися. Рекомендуємо всім – перевірено на собі».
– Ми дуже задоволені новим способом опалення. По-перше, стало тепліше у бані – це факт. А ще завісу встановили у щитовій, і там також потеплішало. Це дуже важливо, адже у приміщенні щитової ми проводимо багато часу – контролюємо параметри виробничих процесів. Наша майстриня – Олена Сергієнко – працює у нас не дуже довго, але ми її дуже поважаємо. Вона дослухається до наших побажань, та й ми не зловживаємо: просто хочемо, щоб нам тепло було, затишно та світло. Олена озвучує це начальству цеху, а те йде назустріч. Разом з завісами нам замінили освітлення, і у приміщеннях посвітлішало. Якщо про нас турбуються, то й ми у боргу не залишимось».
