Це фото вірша, написаного на аркуші паперу від звичайного зошита, «Металургу» передав наш колега, працівник підприємства із позивним Лєший, який зараз боронить Україну.
На початку війни Лєший (за зрозумілих причин справжнє ім’я ми не публікуємо) добровольцем записався до Тероборони, тому що вважає, якщо маєш військові навички, то вони обов’язково мають стати в нагоді там, де це зараз дуже потрібно.
«Саме тому і пішов захищати рідну землю. До речі, там, де я зараз воюю, багато працівників нашого підприємства. Ми усі передаємо привіт нашім колегам. Ви стоїте на передовій трудового фронту. А ми налаштовані на те, щоб якнайскоріше вигнати окупантів – подалі від нашого міста і з України загалом», – говорить Лєший.
Вірші він пише давно. В них – емоції від побаченого, пережитого. Зараз рядки складати доводиться між бойовими діями, записує їх ручкою, на аркуші учнівського паперу. З початку війни віршів вже назбиралося багато, але зошит з ними, на жаль, згорів. Втім, Лєший каже, що не сумує над цим. «Все можна відновити, головне зараз визволити нашу країну, – каже він. – А потім буде і творчість і звичайна робота – налагоджувати та відбудовувати зруйноване. Слава Україні!»
Готували нас доцільно, Щоб стріляли ми прицільно, Щоб ішла про Кривбас слава І до ворога дістала.
І щоб ворог нас боявся І над нами не сміявся, Щоб тікав звідсіль і всюди, Криворіжці – сильні люди!
Так говорить дозувальниця агломераційного цеху № 3 Наталія Олекса. У своєму підрозділі вона створює патріотичні мурали, щоб підтримати бойовий дух колег, а ще – в пам’ять про свого чоловіка, який теж працював в цьому цеху. Захищаючи країну він загинув у перші дні війни.
Дівчина, що уособлює Україну, захищає покровом Кривий Ріг та наше підприємство від ворожих атак. Вона, хоч і намальована, першою зустрічає усіх, хто заходить до операторської корпусу шихтових бункерів агломераційного цеху № 3. Раніше це була звичайнісінька непримітна промислова стіна. За тиждень Наталія перетворила її на великий яскравий мурал.
Наталія Олекса
«Мені це було вкрай потрібно: втілити в малюнку все, що я відчуваю, що пережила, події сьогодення та віру в наш народ, в наші сили, перемогу», – говорить Наталія Олекса. – В нашій країні триває кривава та жорстока війна. Але ми, кожен на своєму місці, робимо все можливе, щоб війна найскоріше закінчилася. Тому і фарби у мене яскраві, і сюжети говорять, що все у нас обов’язково буде добре».
Наталія відвертається і плаче. Цей мурал вона присвятила своєму чоловіку Анатолію Прідьмі. До війни він працював у агломераційному цеху № 3 змінним майстром, а 24 лютого добровольцем приєднався до військових лав, щоб виганяти ворога. І загинув, захищаючи країну. Анатолій Прідьма став одним із перших працівників, яких наше підприємство втратило на цій війні. Колеги по цеху в пам’ять про нього встановили пам’ятну дошку на адміністративній будівлі АЦ-3. Тепер там завжди живі квіти.
На честь Анатолія Прідьми і взагалі усіх, хто загинув на цій війні, Наталія Олекса і малює. Сюжети різні. Один Бойовий Їжачок чого вартий! Його майстриня намалювала у побутовій кімнаті цеху. Цей Їжачок уособлює український бойовий дух. І справді, дивлячись на його суворі очі, «наїжачені» голки, зброю на плечі, одразу стає зрозуміло: жодних шансів у ворога немає!
«За допомоги цих муралів я хочу збільшити нашу життєву енергію, наповнити її позитивом. Щоб колеги дивились і заряджались впевненістю в Перемозі. Зараз нам це дуже потрібно, – говорить Наталія. – У нас з Анатолієм зростає чотирирічна донечка, і я буду їй розповідати про тата і заради чого він віддав своє життя. А ще я продовжую справу свого чоловіка. Він любив бджолярництво, отже тепер цим займаюся і я. Знаєте, планую намалювати Янгола в образі військового-рятівника, який тримає на руках жінку. Ця жінка – це наша Україна. Завдяки військовим, волонтерам і взагалі усім нашим людям незабаром наша рідна Україна буде звільнена від ворога. Я в це щиро вірю».
Восьмого жовтня свій 80-й день народження відзначив, без перебільшення, легенда нашого підприємства, повний кавалер ордену Трудової Слави Олександр Ляшенко. Рівно половину свого життя – 40 років – він пропрацював у мартенівському цеху.
«Зростав я у Верхньодніпровську, – почав свою розповідь Олександр Іванович. – І якось так воно було, що навіть у старших класах не замислювався, ким хочу стати. До того моменту, поки класна керівниця Віра Петрівна не повезла нас на екскурсію на металургійний завод у Дніпро. Нам показали спочатку доменний цех, а потім мартен. Це було таке приголомшливе видовище, що я більше не вагався. Тільки в металурги!»
Сашко закінчив технічне училище у Дніпрі та разом з однокурсниками приїхав до Кривого Рогу, де якраз запускали новенький мартен. Разом з молоддю у цех запросили справжніх мартенівських метрів з багатьох металургійних міст.
«Склалась ефективна команда, – продовжив іменинник. – Досвідчені сталевари стали мізками процесу, а молоді їх підручні – руками і ногами. Ми багато працювали фізично: прибирали, чистили обладнання, підносили матеріали, відбирали проби тощо. Відверто кажучи, не всі старші колеги охоче ділилися з нами своїм мистецтвом. Але було б бажання. Я придивлявся дуже уважно і все на вус мотав. Мене запримітив майстер Вадим Гуров, знаменитий Гуров, який через багато років стане депутатом Верховної Ради трьох скликань. Він почав мене підтягувати, і згодом я вже став підміняти сталеварів».
Спочатку у наших мартенівських печах варили сталь без продування киснем, на так званому тихому ходу. Але потім провели модернізацію, додали кисневі фурми. Пізніше ввели в роботу двохванні сталеплавильні агрегати. Тож цех модернізувався, а разом з ним зростав як фахівець Олександр Ляшенко. Він міцно закріпив за собою місце сталевара, став одним з найкращих у цеху, та мабуть і в країні, отримував державні нагороди.
«Не буду лукавити, – усміхнувся Олександр. – Державні ордени отримувати дуже приємно. Особливо, коли відчуваєш, що то по справедливості, що ти й твої колеги дійсно тяжко та продуктивно працюють, створюють добробут для міста й країни. Молоді були, завзяті. Після важких змін вистачало сил ще бігати у футбол за цехову команду. А після футболу – на турбазу у Мар’янівку. Рибалили, юшку варили, спілкувалися, та просто купалися, відпочивали. Всією бригадою».
Не дуже хотів Ляшенко зі сталевара йти у майстри. Але все-таки його вмовили. «Можна сказати, що став я майстром добровільно-примусово, – згадує Олександр Іванович. – Тоді майстрів не балували. Сталевар й навіть підручний заробляв більше за майстра. Це було дивним, адже майстер організовував процеси і мав набагато більшу відповідальність. Але у середині вісімдесятих це виправили, і «майстерувати» стало веселіше. Так я майстром і пішов на пенсію у 2001 році. І за ці сорок років жодного разу не мав бажання піти з цеху, з заводу».
У 2020 наше підприємство виконало свої зобов’язання і вивело з експлуатації улюблений Ляшенковий мартен, адже цех мав значний негативний вплив на навколишнє середовище. Олександр Іванович був присутнім на останній мартенівській плавці як гість. «Якогось особливого смутку не було, – поділився враженнями ветеран. – Звичайно ж, я люблю свій мартен. Він і зараз мені сниться ночами; метал, плавки, навіть емоції. Але прогрес не зупинити. І якщо конвертерний спосіб показав себе більш прогресивним та екологічним, то так тому й бути. Знаю, що багато хлопців перейшло у конвертерний цех. Впевнений, вони швидко опанують нові процеси, нові елементи. Мартенівці – народ кмітливий, ми все зможемо!»
Більш ніж 20 років Олександр Іванович на заслуженому відпочинку, і його зв’язок з рідним підприємством не перервався. Він неодноразово був у журі конкурсів професійної майстерності, регулярно бере участь у заходах, присвячених Дню металурга та гірника, Дню народження підприємства та інших. Ветеран зустрічається з молодими працівниками, ділиться професійним та життєвим досвідом, та й все його виробниче життя є прикладом відданості професії, підприємству, металургії.
На економічному фронті все повинно бути, як треба. Рідне підприємство має витримати всі випробування. Таку ціль поставив собі в роботі один з найкращих зварників цеху металоконструкцій ливарно-механічного заводу Олександр Тинок.
«Я патріот, бо я тут народився і це моя земля,– говорить Олександр Тинок, електрозварник (бригадир) ЦМК. – А ще я патріот підприємства, де почав працювати одразу після училища і жодного разу не змінював роботу. Це моє рідне. Для мене зварювальний апарат – це наче пензель художника, коли кожен твій рух має бути вивіреним до дрібниць. Від моєї роботи залежить життя інших, адже я зварюю ротори для аглофабрик, повітропроводи доменних печей, підкранові балки та інше. І я не маю права схибити, бо якщо це все зруйнується, впаде, то можуть постраждати люди».
24 лютого Олександр саме був у зміні. Тоді нікому не хотілося вірити, що війна може ось так безпосередньо увірватися до рідної країни. Але на передову почали уходити хлопці з цеху, постійні сирени стали частиною робочих змін. Тинок вирішив одразу, що хоч і не зі зброєю в руках, але і у рідному цеху знайдеться чимало важливих і корисних справ. Гріло душу, що його робота потрібна не лише йому, а й країні, яка має бути захищеною і на економічному фронті.
В цеху кажуть, що професія зварника справді ювелірна, а ще схожа з професією кравця, який створює найвишуканіший одяг. Коли ти не просто «строчиш» на машинці, а майстерно кладеш стібок за стібком, маєш свій власний почерк. Ось такий почерк є і в Олександра Тинка. Висока якість роботи відрізняє і бригаду, яку він очолює: Віктора Сімчука, Владислава Кебала, Євгенія Обжилянського, Андрія Яловських та Василя Рубляка. Їхній почерк пізнають одразу.
Жоден з ремонтів на заводі не обходиться без зварників ЦМК, тому робота в хлопців є й зараз. Вони беруть участь у ремонтах локомотивного парку заводу, шлакових чаш та спецкоробів, продовжують виготовляти металоконструкції для інших ремонтних робіт, які проходять навіть за умов зниження темпів виробництва. Але Олександр все ж сумує за «робочими» авралами, коли могли працювати і без обіду, аби лише встигнути виконати замовлення, які забиралися майже «з коліс». Як з’ясувалося тепер, то були щасливі миті, зазначає Олександр.
«Треба жити тут і зараз, цьому навчила мене війна. Не відкладати на потім хвилини спілкування з рідними, добре слово дружині, дітям, зустрічі з друзями. Одного собі не можу зараз дозволити – десь безтурботно відпочити. Бо наші хлопці зараз в окопах, то ж і мені не до відпочинку. Треба працювати за себе і за хлопців на передовій, бо в нас у кожного свій фронт. Найперше, що я зроблю в день проголошення нашої перемоги – це вийду і вигукну «Слава Україні!» так голосно, щоб почув увесь світ. А потім ми сядемо за стіл, де обов’язково буде моя улюблена страва – смажена качка, яку так майстерно готує моя дружина. Це буде качка-«переможниця», – усміхається Олександр Тинок.
Дмитро Щуко працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» на коксохімі змінним майстром основної виробничої дільниці коксових батарей №№ 3-4. Наше підприємство з найперших робочих днів вразило його охайністю, сучасним коксохімічним обладнанням та ставленням до своєї роботи кожного з працівників.
Щуко відповідає за належну експлуатацію обладнання 3-ї та 4-ї батарей. Каже, що непросто було влаштуватися на наш завод, адже бажаючих завжди вистачає, тому дуже зрадів, що йому це вдалося. Рівень обладнання та підхід до організації роботи тут – один з найкращих, навіть за мірками довоєнної України, зазначає майстер, який попрацював на різних коксохімах. Чого вартує хоча б комплекс коксових батарей №№ 5-6! І хоча сьогодні деякі коксові батареї на консервації, але обладнання тим більше потребує догляду. Помітно, що працює професійна команда, тому Щуко був радий до неї приєднатися.
Дмитро приїхав до Кривого Рогу з палаючої та майже вщент зруйнованої окупантами Авдіївки.
«Взагалі-то я з Донецька, у мене там квартира, гараж, машина. Все було «як у людей», доки не прийшли «визволителі». Спочатку я залишався у тимчасово окупованому Донецьку, намагався займатися улюбленою коксохімічною справою, – розповідає Дмитро. – Працював майстром на Донецькому коксохімі. Та жити декілька років у комендантському часі, с затримками і так невисоких зарплат, то не мед, звісно. До того ж, мене вже надто часто почала викликати економічна безпека підприємства через мої проукраїнські погляди. Будь-який мій вислів навіть у лазні після зміни доходив до «безпечників» майже миттєво. Чи то все прослуховувалося, чи то такі колеги поряд були, не знаю. Але я зрозумів, що треба виїжджати. Тим більше, що син і дружина вже тоді були у Кривому Розі».
У Дмитра в родині усі працювали на Донецькому коксохімі: два його діди – в цеху вловлювання, батько був залізничником, а мати – медсестрою. Тому навіть коли доля змусила залишити рідне місто, Дмитро виїхав до Авдіївки і там влаштувався на роботу знову ж на коксохімічний комбінат. Тут він пережив чи не найжахливіші дні в своєму житті. Дмитро з колегами до останнього залишались на заводі, який намагалися підтримувати під обстрілами та постійними бомбардуваннями. Печі законсервували. Люди і працювали, і жили на заводі. В кабінетах поставили розкладачки, там і спали. Здавалося, що там безпечніше, розраховували на міцні заводські стіни. Та й обладнання треба було підтримувати у такому стані, щоб згодом можна було поновити його роботу. На це щиро сподівався і Дмитро. Біля заводу було велике бомбосховище, туди перебралося чимало місцевих з дітьми, тваринами. Усі рятувалися, хто як міг.
«Пам’ятаю свій фактично другий день народження, – продовжує майстер. – Тоді ми мали встановити анкераж коксової батареї, щоб кладка не розсипалася. Пішли робити це з черговим слюсарем, а він мені каже: «Почекай, пішли покуримо, не поспішай». Послухався тоді його. Тільки-но ми спустилися з коксовиштовхувача – і прилетіло. Воронка від снаряда була величезна. Нашим бронежилетом тоді виступила вугільна башта, вона нас прикрила.
Ані електрики, ані води, ані газу – такою залишав Авдіївку Дмитро. Зруйноване ворогом місто – це жахливе видовище. І це болить, говорить майстер. Непростим виявився для Щуко і шлях до Кривого Рогу. Але наше місто гостинно прийняло його, як і понад 70 000 внутрішньо переміщених осіб з різних регіонів України.
«На жаль, мирне життя починаєш цінити по-справжньому лише під вибухами, коли твого колегу поранено, коли у твій дім прийшли незвані «асвабадітєлі», – говорить Дмитро. – Я вдячний Кривому Рогу за прихисток. Але точно повернуся до рідного українського Донецька. То ж моя батьківщина, там моя Україна. Все відбудуємо, все запрацює. Я впевнений у цьому. Так, буде нелегко, але ми, українці, незламні, і зараз ми захищаємо своє. Тому нам і наша земля, і Бог допомагає!»
У цьому впевнений бригадир прохідників шахтоуправління з підземного видобутку руди «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр Сьомік.
І справа зовсім не у фізичних параметрах. «Приходили до нас працювати хлопці з м’язами, як у Вірастюка, але ненадовго. А є худі, слабкі на перший погляд, але завзяті та сильні духом, які залишаються. Шахтар – то не м’язи, а внутрішня міць», – каже Олександр.
У 2022-му виповнився 21 рік з дня утворення шахтоуправління підприємства. Майже 20 з них тут працює Олександр Сьомік. Він та його колеги пробивають кілометри скелі, тобто гірських порід, щоб добратися до великих покладів залізної руди та прокласти туди шляхи-тунелі для своїх колег.
«Буває страшно, – зізнається Сьомік. – Адже ми першими входимо до тунелів, де ще не закріплений звід. Над нами – відкрита порода з безліччю небезпек. Щомиті може відколотись і впасти шматок розміром з автомобіль. Ми виконуємо безліч небезпечних операцій: пробурюємо й підриваємо величезні маси порід, вигортаємо їх та кріпимо залізними дугами та дошками, робимо шурфи та орти. І лише після цього починається видобуток руди».
Декілька днів тому найкращі працівники шахтоуправління були нагороджені почесними грамотами міського виконкому. Серед них і Олександр Сьомік. «У шахтарі я йшов за великими грошима, – посміхається бригадир. – Тоді, на початку 2000-х, було небагато варіантів заробити. Хлопці з комерційною жилкою займались бізнесом, хтось зі спортсменів пішов у бандити. Для інших – завод, шахта, кар’єр. Я був спортсменом теж, але у бандити не пішов. Спробував на заводі, потім у рудоуправлінні – не моє. А на шахті сподобалось».
З вдячністю згадує Олександр свого наставника Володимира Логінова, який зробив таки з нього справжнього прохідника. «Я закінчив відповідне училище, – згадує Сьомік. – Але отримати свідоцтво – не означає стати прохідником. Ще років зо три ти повинен вчитися всьому у наставника, поки зможеш працювати самостійно. Професія дійсно складна. Цього року мій син Олег вступив до КНУ на гірничу спеціальність. Якщо відверто, то я його відмовляв. Шахтарі, вони ж світу білого не бачать. Але хлопець впертий, наполіг на своєму. А якщо чесно, взагалі я задоволений, бо, можливо, це початок нової династії. Є в нашій роботі багато й позитивного».
З неймовірною теплотою Олександр розповідає про свою бригаду. Тут найголовніше правило: тримати дане слово. Все ґрунтується на цілковитій довірі. «Взяти хоча б Василя Копінця, – продовжує бригадир. – Ми з ним майже 20 років працюємо поруч. Довіряю, як собі. Майже всі хлопці віком 40+. Надійні, перевірені. Є й стажер Максим. Намагаюсь вчити його, як мене колись навчав мій наставник. Як у нас кажуть, бригада – це не один на одного, а один за одного. Так і живемо. Чого не вистачає? Автоматизації. Багато років шахтарі важко фізично працюють. Добре, ми вже загартовані, але якщо не буде переоснащення, то за кілька років молодь і палицею в шахту не загониш. У них зараз такий вибір! За останні роки з’явилось кілька машин, але хочеться більше. Постійно дискутуємо про це з начальством. А що робити? Треба рухатись вперед».
