Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

«Намагаємося з’єднати те, що не з’єднується»

Так стисло охарактеризував роботу під час повномасштабного вторгнення старший майстер основної виробничої дільниці дрібносортного стану ДС 250-4 Павло Житникович. І додав кілька слів на адресу нашого північного сусіда, який і сам не хоче нормально жити й іншим не дає. Зараз без відповідних емоцій він не може згадувати той момент, коли довелося в авральному порядку зупиняти нагрівальну піч під час блекауту 2022 року.

«То була задача із зірочкою, як то кажуть, — пригадує Павло Житникович. — Температура у печі, де розігріваються заготовки для прокатки, — 1200-1300 за Цельсієм. І якщо не охолоджувати піч, то можуть виникнути серйозні проблеми з устаткуванням. А без струму неможливо подавати воду на охолодження. Як ми тоді впоралися, я навіть не знаю. Скажу лише, що роботи тривали до першої години ночі. А коли вже стало зрозуміло, що все нормально, то розійшлися до кабінетів, щоб стулити око, бо на шосту знову на роботу».

У Павла Житниковича дуже серйозна робота і неперевершене почуття гумору. Його стан катає прокат у прутках та у шпулерних мотках, так звану «шпулю». І завдання старшого майстра — повністю організувати роботу такого складного організму, як прокатний стан. Для цього йому довелося пройти нелегкий шлях від студента металургійного технікуму та посадчика металу до вальцювальника, майстра-технолога, а згодом і старшого майстра стану. Він каже, що у нього були гарні вчителі. І перший урок прокатного виробництва він отримав у шість років».

«Мій тато — прокатник, — розповідає Павло. — Він працював на третьому дротовому стані. І от він мене малого взяв з собою. Треба було викупити путівку на відпочинок, і Олександр Павлович привів мене у цех, а сам пішов за путівкою. І уявляєте, що відчув шестирічний хлопчик, коли побачив чотири вогняні нитки прокату? Так, це була любов з першого погляду! Далі ніким іншим я себе не уявляв. Після технікуму я прийшов посадчиком металу. Непроста робота. Адже під кожний вид продукції, для кожного замовника — своя марка сталі. А інколи ті марки виписуються ледь не всіма літерами алфавіту. І якщо переплутаєш, то підприємство матиме великі збитки. То хіба ж я міг поставити під сумнів батькове ім’я? А також авторитет брата, і хрещеного батька, які також прокатники?»

Але Павло хотів бути вальцювальником. Це саме ті люди, які готують стан і ведуть разом з операторами процес прокатки. Через пів року його мрія здійснилася. Він перейшов на четвертий дрібносортний стан вальцювальником. А далі талановитого та вмотивованого парубка примітили і запропонували спробувати себе на керівній посаді майстра. Потім Павло Житникович став старшим майстром-технологом.

«Технолог розробляє і веде технологічний процес, — пояснює Павло. — Але мені хотілося зростати далі і стати старшим майстром стану. Він організовує всю роботу на стані. Це головний керівник. І така нагода мені випала. Який я керівник? Демократичний чи авторитарний? Сподіваюся, що демократичний. Але коли треба брати ініціативу і, вислухавши всіх, ухвалювати рішення, то я це роблю. Найбільше мені хочеться бути керівником справедливим. Бо коли ухвалюєш важке рішення позбавити працівника частини премії за його помилки, а цього інколи не уникнути, то людина не повинна піти від тебе з думкою, що покарана нізащо. І поки таких випадків наче не було».

Кілька років тому стан ДС 250-4 був серйозно реконструйований. Зараз крім арматури і круга у прутках він може виробляти «шпулю», яка користується попитом на ринку. Павло також доклав чимало зусиль до реконструкції стану. А вже у часи повномасштабної війни сортамент стану значно розширився. Якщо раніше на четвертому катали арматуру до діаметра 16 міліметрів, то зараз вже опанували арматурний профіль 40 мм і круг 38 мм. Це результат роботи сильної виробничої команди на чолі з начальником СПЦ-2 Олександром Макаренком та його заступником Геннадієм Кузнєцовим. У команді також працює чудовий старший майстер стану з технології Максим Кривошеєв. Також Павло з вдячністю згадує начальника СПЦ-2 Сергія Комлєва, якого також вважає своїм наставником.

Що ж, робота керівника непроста, особливо психологічно. І у Павла є свої методи зняття стресу у вільний час. Він дуже полюбляє риболовлю. А ще Павло радіє кожному успіху своєї доньки. І хай Анастасії вже 18, але для тата вона все одно улюблена донечка. Павло також любить подорожувати, і кожної відпустки намагається вирватися до улюблених Карпат. Від роботи він також отримує задоволення, але життя на цьому не обмежується. Побажаємо ж сину прокатника, брату прокатника і хрещенику прокатника нових виробничих досягнень. Родинна справа має продовжуватися.

Категорії
Наші люди

Об’єктивний погляд

У Палаці культури металургів відкрилася виставка фоторобіт нашого колеги, робітника з благоустрою ПП «Стіл Сервіс» Станіслава Рушкіса.

Робота Станіслава Рушкіса — благоустрій території «АрселорМіттал Кривий Ріг». А у вільний від роботи час він з головою поринає у фотомистецтво, тож ми також маємо змогу побачити світ у об’єктив його фотокамери. Його виставка «Єднаймося заради перемоги!» стала ще одним кроком на його творчому шляху. Вона присвячена людям, яких війна змусила покинути рідні домівки, та волонтерам, які плетуть  сітки, виготовляють окопні ліхтарі, килимки та інші речі для захисників, які боронять Україну від окупантів.

На відкриття виставки завітали герої його фоторобіт, колеги, товариші Станіслава, криворізькі фотографи. Саме їхніми привітаннями і відкрилася ця фотовиставка.

Віталій Круліковський, начальник дільниці ПП «Стіл Сервіс»: «Будь-яке мистецтво — це перш за все натхнення. І фотомистецтво також. Від щирого серця я підтримую Станіслава. Радий за нього. Радий, що у нього все виходить. Готовий сприяти і допомагати. Твори, Стасе!»

Євген Пантело, начальник зміни ТЕЦ «АрселорМіттал Кривий Ріг»: “Вітаю Станіслава з цією виставкою. Я вважаю, що майбутнє у нього велике. Він розвивається у багатьох сферах, і фотографія — це можливість висловлюватися. Він бачить світ, яким він є, і передає у світлинах історію України. Наш погляд на історію суб’єктивний, а у фотознімках вона об’єктивна на сто відсотків».

Станіслав Рушкіс, автор фоторобіт: «Цю виставку я присвятив колегам, які допомагають нашим захисникам, і мене підтримують у складні часи. На цих світлинах зображені жінки, які ріжуть тканину для «кікімор», сітки плетуть для наших воїнів. Я за Україну! Я завжди кажу, що Україна вистоїть. Ось ця пані у вінку — це Олена Романенко. Вона не лише виготовляє потрібні речі, а й відвозить їх воїнам та біженцям. А ось Вікторія Іванівна. У неї волонтерська душа, Вона показує нам, якими сильними ми маємо бути.»

Вікторія Полєщук, майстер «Стіл Сервісу»: “Стас також працює разом з людьми, які зображені на цих фотороботах. Він ріже тканину для виготовлення  «кікімор», також в’яже килимки, і у нього це добре виходить. Тож наші воїни, які мерзнуть там, на передовій, також з вдячністю згадують нашого Станіслава. Дякую, Стасе, що ти не залишився осторонь і допомагаєш після роботи та у вихідні».

Олександр Водолазський, голова спільноти творчих фотографів: «Ця виставка — маленький крок до великої перемоги. Вона показує, як люди мають об’єднуватися. Лише спільними зусиллями ми можемо перемогти. Станіслав дуже чуйна людина. Він багато робить для нашої фотоспільноти і для волонтерів. Ми вдячні, що він несе фотографію в світ і показує, як треба єднатися заради спільної мети».

Ірина Футрук, директорка з соціального розвитку ПП «Стіл Сервіс»: “Дякую вам, колеги, за те, що надихаєте автора цих фотографій. Перемога над собою і перемога взагалі можлива лише тоді, коли ми вкладаємо частинку себе. Ми живемо у буремні часи. І дуже добре, що ви знаходите час, натхнення і внутрішню опору робити гарні речі; допомагати нашим захисникам, бачити красу і зображати її. Дякую нашому автору, який іде до своєї мети. Ми готові підтримувати ідеї наших працівників. Найбільша цінність у світі — це люди».

Вітаємо Станіслава Рушкіса з цією чудовою творчою подією у його житті. Запрошуємо на виставку до Палацу культури металургів. Виставка триватиме до 14 березня.

Категорії
Наші люди

«Люблю, чекаю, бережи себе!»

Олена та Віктор працювали разом в ремонтно-механічному цеху № 1 кілька років. Кожен мав свою життєву історію. Але одного дня дві їхні долі сплелися в одну. Їх поєднало кохання, яке народилося в цеху. Сьогодні Олена Шапоренко продовжує працювати машиністкою на молотах, пресах та маніпуляторах і чекає на повернення свого героя, а Віктор, який раніше працював формувальником у ФСЛЦ, зараз зі зброєю в руках боронить своє щастя, свою родину та країну.

З початком повномасштабного вторгнення Віктор Шапоренко за власним бажанням намагався долучитися до захисників, але спочатку йому відмовили. Втім вже наприкінці березня його мобілізували. Тоді він сказав Олені: «Я йду тебе захищати».

«Я за ним, як за кам’яною стіною, – говорить Олена. – В мене був перший шлюб, але там не склалося, бо не було найголовнішого в родині – довіри. А от з Віктором все по-іншому. Я відчуваю, що кохана, що мені довіряють, що ми одне ціле. Тому мені в радість постійно бути поряд з коханим. Ми й працювали разом, й відпочивали, кожну хвилину намагалися бути поряд. Пам’ятаю, як вперше відчула, що народжується нове почуття. Віктор після зміни простягнув шоколадку, потім почав запрошувати на каву». Навіть зараз на передовій Віктор турбується про кохану. В нього є справжній дар, як говорить Олена, він вміє дарувати кохання. Захисник ніколи не забуває навіть у коротких повідомленнях нагадати Олені, що він її любить. А чого тільки варті його сюрпризи та подарунки, які він примудряється робити навіть коли не поряд. Романтик, він не шукає приводу, щоб зробити приємно коханій жінці.

«Пам’ятаю, як ми ще не одружені були і приїхали на Соцмісто у справах, – згадує Олена. – Стою я біля машини, а до мене підходить дівчина, дарує квітку і говорить компліменти, потім за пару хвилин з квіткою підійшов якийсь чоловік, потім ще вже з коробкою цукерок. Я у захваті, і ось бачу йде мій Віктор з величезним букетом троянд. Взагалі-то, для мого чоловіка не потрібен привід, щоб подарувати мені квіти, або ще якийсь сюрприз зробити. А ось сам він не любить подарунки. Тому мені завжди непросто його побалувати, але я й з цим вправляюся».

У Віктора день народження наприкінці січня. Олена вирішила зробити йому подарунок. Поїхала до Сум, де на той час перебував Віктор, і замовила йому солодкий подарунок у кафе, в яке буквально затягнула чоловіка, і вже там він приймав привітання.

«Я завжди дуже хвилююся за Віктора, він вже був неодноразово поранений, був на Херсонському, Донецькому, Курському напрямках. Було й таке, що він випав зі зв’язку на два тижні, я місце собі не знаходила, – говорить Олена. – З’ясувалося, що він тоді був на завданні й отримав поранення. Зателефонував вже з госпіталю, й то не признавався мені. Він у цьому весь – ніколи не жаліється, не скаржиться, а от про мене завжди дбає. Я вірю, що моє кохання є його надійним оберегом».

Треба бути дуже сильним і мужнім чоловіком, щоб під кулями, під вибухами думати не лише про себе, свою безпеку, а й турбуватися про комфорт та безпеку інших. У Віктора родина завжди на першому місці. Він не втомлюється радувати свою кохану. Тому може з’явитися у відпустку, не попередивши, і приїхати до дружини з багажником повним хризантем.

У Віктора була мрія, яку він здійснив до війни – купив мотоцикл. Але «мрія» постраждала від обстрілів на передовій. І зараз Олена збирає кошти, щоб купити йому новий. У цій родині, здається, немає Я і Я, а є Ми. За цими двома літерами потужна сила кохання, коли знайдено свою людину, коли дихаєш в унісон, коли ментально-фізично відчуваєш, що зараз з твоєю людиною там, на відстані у сотні кілометрів.

«Так хотілося б відсвяткувати День Святого Валентина разом, – говорить Олена. – Але я вірю, мій коханий, ми це неодмінно зробимо і будемо щасливі, як ніхто. А поки хочу тобі сказати, що люблю, чекаю, бережи себе!»

Фото з архіву родини Шапоренків
Категорії
Наші люди

Троянди, які не в’януть

У десятикласниці Іри сьогодні день народження. Скромне свято у родинному колі. Раптом у двері подзвонили. Когось ще чекали? Та наче нікого. Іменинниця побігла відчиняти двері. На порозі стояв він. Сором’язливо усміхнувся, промовив кілька вітальних слів, простягнув букет троянд і пішов. Іра з щасливим обличчям і квітами у руках зайшла до кімнати. «Хто?» – питали зацікавлені погляди рідних. «Це був він!», – видихнула дівчина. Всі коректно промовчали. Прийде час – з’ясується.

Вони обоє із Зарічного. На одній з молодіжних, як зараз кажуть, тусовок їх познайомила подруга Іри, а водночас Вітіна однокласниця Оксана. «Певно це таки було кохання з першого погляду, – згадує маркшейдерка рудоуправління ГД Ірина Попова. – Наче звичайний хлопець, але щось у середині тьохнуло! Дуже він мені сподобався». З Вітею сталося приблизно те ж саме. «Яка симпатична дівчина! Чому я раніше її не бачив? – згадує машиніст бурового верстата РУ ГД Віктор Попов своє перше враження. – Чорнява, кароока, а усмішка сяє! А коли почалася розмова, то щось мені підказало, що це рідна мені людина, хоча й бачу її вперше».

З тої зустрічі минуло вже чотири десятиліття. А для наших закоханих вони промайнули наче мить. Але багато що сталося за ці роки. Після кількох зустрічей у компанії друзів Віктор вирішив, що час виходити на новий рівень. Він запропонував Ірі дружбу і запросив її у кіно до кінотеатру «Жовтень». «Не пам’ятаю вже, що був за фільм і навіть про що, але це й не важливо. Головне – нам разом було добре. Побачення продовжилися. А коли настав час обирати куди вступати після десятого, ми з подругою вирішили, що підемо у гірничий, на маркшейдерів. Чому саме на них? Не знаю. Вітя тоді був на морі з батьками, а як приїхав, то рішуче мовив: «Я з вами!»

Шкільна закоханість органічно перетворилася на студентське кохання. Зустрічі, сесії, дискотеки з «мєдляками» на 44-му. Через рік Віктор пішов служити, тож коли повернувся, Іра вже була на два курси вище, а кохання на два роки міцнішим. Мріяли про спільне життя. І одного разу Віктор попросив руку й серце. Ірина чекала цього кроку й з відповіддю не забарилася. Щаслива пара подала заяву. Весілля святкували у великому наметі, напнутому в дворі у Вікторових батьків. Було все: короваї з рушниками, дивні, холодець, викрадений черевичок та веселі переодягання з катанням батьків на возику другого дня. Почалося подружнє життя.

«Я народила донечку Марійку, – продовжила Ірина. – Три роки була у декреті. Вітя продовжив навчання. Величезна дяка нашим батькам, які підтримали студентську родину у фінансово непростий час. Вивчившись, коханий пішов працювати до гірничотранспортного цеху слюсарем з ремонту автомобілів. А через пів року перевівся за спеціальністю – маркшейдером. Маркшейдери багато часу працюють безпосередньо у кар’єрі: позначають місця для буріння свердловин, заміряють об’єми гірничої маси тощо. Машиністи бурових верстатів бурять. У свердловини підривники закладають вибухівку, а вже після вибухів екскаватори вантажать руду у самоскиди. Тож маркшейдери відіграють важливу роль у ланцюгу процесів добування залізної руди».

Пізніше Віктор Попов перевівся майстром на бурову дільницю третього кар’єру, а на його місце прийшла молода перспективна маркшейдерка Ірина Попова. 12 років Віктор працював начальником дільниці, а як заробив пенсію, перевівся машиністом бурового верстата. Вже багато років у Віктора й Ірини спільна справа: вони разом з іншими працівниками рудоуправління працюють над видобутком залізної руди, хоча і в різних кар’єрах: Ірина в другому, Віктор у третьому. «І це, як на мене, не мінус, а скоріше плюс, – усміхається Ірина. – Кохання коханням, а робота роботою. За те ми з більшою палкістю проводимо час разом. І з кожним роком наше кохання стає ще міцнішим, як вино. Нам завжди цікаво разом. Відпочиваємо на базі відпочинку, їздимо у Карпати, допомагаємо на дачі Вітіному татові. Вітя завжди допомагає мені вдома. А яку ж яєшню він для нас готує! І хай це лише яєшня, але для мене це, певно, найсмачніша страва у світі, бо приготована з любов’ю».

А вісім років тому у житті Ірини з’явився ще один мужчина. Точніше, у їхньому спільному житті. Це улюблений онук Нікіта. Його беруть з собою на турбазу, на дачу. А дідусь, коли не на зміні, ще й разом з Нікітою навчається в онлайні. Бо донька з зятем на роботі, і лячно залишати малого самого під час тривог. Безумовно, онучок вносить додаткове різноманіття у подружнє життя Попових. А що ж романтика? А вона нікуди не поділася. Віктор і зараз дарує Ірі її улюблені троянди. А щоб це було сюрпризом, у коханого є свій секрет. «Головне, придбати квіти напередодні, непомітно занести до квартири і сховати так, щоб кохана не знайшла випадково. І от з першими сонячними промінчиками сюрприз готовий». Відверто кажучи, Віктор розповів мені, куди саме він ховає троянди. Ніколи б не здогадався. Але з-за чоловічої солідарності я не буду «палити хату» і виказувати таємницю. Хай романтика не згасає, а кохання буде вічним!

Категорії
Наші люди

Кохання переможе

Цю фразу часто повторюють Олена та Сергій Лосі, адже вірять, що дійсно щаслива людина – це та, яка знайшла своє справжнє кохання та пронесе його через роки, відстані та обставини.

 «Головне, щоб у чоловіка на фронті було все гаразд. Ми з донечками дуже чекаємо на татка, віримо, що війна скоро закінчиться, наші чоловіки повернуться додому і ми, як завжди, будемо радити звичайним повсякденним речам. Насправді це і є справжнє щастя, щоб улюблені люди завжди були поруч. Війна чітко дала нам це зрозуміти», – говорить Олена Лось.

У цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу подружжя працює разом. Олена – машиністкою крана, а Сергій електрогазозварником. «Я й на роботі хотіла бути ближче до чоловіка, тому і перейшла з СПЦ № 1, де раніше працювала, до ЦМК. Але в наше життя увірвалася повномасштабна війна. У 2023 році Сергій став на захист України. Він майстер на всі руки, тож служить у складі бригади, які прокладає понтонні мости на різних ділянках фронту», – розповідає Олена.     

Олена та Сергій познайомилися ще студентами. Вони навчалися у тоді ще професійно-технічному училищі № 45. До того ж Олена набувала там навичок кухаря, і спочатку працювала за цією професією. Вона жартує, що вміння смачно готувати дуже стало у пригоді їй саме у сімейному житті, а от професію вона згодом змінила.

«Спочатку ми заглядалися одне на одного у транспорті, адже чомусь часто їздили разом. Вже потім зрозуміли чого так. Це я інтригу зберігаю, – усміхаючись, розповідає Олена. – А познайомилися ми на новорічному вечорі в училищі. Після дискотеки Сергій запропонував провести мене додому. Ось тут і виявилося, що ми мешкаємо в одному будинку. Уявляєте, ми, навіть і не знали, що увесь час знаходилися поруч, нехай і у величезному багатоквартирному будинку. Відтоді стало зрозуміло, чому ми часто зустрічалися у транспорті. Ще на початку 1990-х родина Сергія переїхала до Кривого Рогу з Криму, бо тут жили батьки його батьків. Ми з Сергієм почали зустрічатися. Я дочекалася його з армії і ми продовжили зустрічі. Так тривало довго, поки його матуся врешті-решт не тупнула ногою: «Скільки можна, нумо, до РАЦСу!» Ось так і народилася наша родина».

А далі було звичайне повсякденне життя: турботи одне про одного, робота, домашні справи. А ще часто були квіти та цукерки, Сергій знав, як порадувати Олену.

Яскравим спогадами довоєнного життя стали поїздки на море за путівками від підприємства – відпочинок на пляжі, романтичні вечори біля моря. От тільки діточок у пари довго не було.

«Перша донечка у нас народилася після 10 років нашого спільного з Сергієм життя, – продовжує Олена. – Коли я дізналася, що вагітна, це така радість була, що ніякими словами не передати! Сергій саме прийшов з нічної зміни, а тут така новина! Першу донечку так і назвали, Вікторією, тобто Перемогою. А згодом у нас народилася і друга донечка Даринка. Зараз старшій 15, а молодшій 13 років. Дівчата зростають гарними, розумними та дуже самостійними. Молодь зараз така (усміхається). Ми з чоловіком їх дуже любимо. Зараз з дівчатами ми особливо тримаємося разом, адже переживаємо за нашого татка та усіляко підтримуємо його».

Родина дуже зраділа, коли Сергій прийшов у відпустку. Це був лише тиждень, але він був надзвичайно насичений емоціями. Родина поїхала відпочивати до Одеси, ближче до моря, якого давно не бачила, до яскравого сонечка, приємних подій, яких за останній час їм усім дуже бракувало.

«Чомусь приємне так швидко минає, – підкреслює Олена. – Тепер ми знову далеко одне від одного і спілкуємося телефоном. 14 лютого, у День закоханих у нас обов’язково буде дзвінок і привітання – це вже наша традиція. Головне, щоб зв’язок був, коли його немає, а на фронті таке трапляється, я дуже нервуюся з цього приводу. На свята ми завжди бажаємо чогось хорошого. Сьогодні у мене, і я впевнена, що і в інших українців також, одне бажання – скоріший мир. Нехай ця війна закінчиться, а чоловіки, жінки повернуться додому, до своїх рідних, до мирних справ. Говорять, якщо чогось дуже бажати, то це неодмінно здійснюється. Я в це вірю, а ще вірю в те, що кохання переможе!»  

Категорії
Наші люди

Родинна концепція

Ольга вивчилася на швачку, але вирішила працювати на рудозбагачувальній фабрці.
«Професія швачки якось не вписувалася в нашу родинну концепцію, — усміхається сепараторниця Ольга Аврахова. – Батько, Іван Іванович, працював у мартені, а мама, Ніна Олександрівна, — у прокатному цеху. Тож з дитинства я чула розповіді про роботу на заводі.
Мені дуже подобалося слухати історії про людей залізної волі, людей зі сталі, які не бояться труднощів і важкої роботи».

Саме такі приклади надихнули її на вибір професії. На рудозбагачувальну фабрику №1 Ольгу привів її чоловік Сергій. Ольга запам’ятала 6 травня 2000 року на все життя. Це був її перший робочий день. «Спочатку був справжній шок, – згадує наша героїня.. – Все таке величезне! Крутиться, стукає, грюкає! Мабуть, якби того дня я самотужки знайшла вихід, то більше б у цех не повернулася. Але, якщо серйозно, колеги допомогли мені швидко подолати страхи. Професію сепараторника я опановувала з нуля, як то кажуть. Вчила мене досвідчена Оксана Юріївна Біньковська. Найважче було запам’ятати назви устаткування та його елементів. Наприклад, ванна у мене завжди асоціювалася з домашньою, а на дільниці сепарації є свої виробничі ванни. Або от барабан – не той, що паличками ритм вистукувати, а барабан сепаратора.Та вже за тиждень я впевнено називала все своїми іменами».
   

Ольга Аврахова керує устаткуванням для збагачення залізної руди. Вона стежить за якісною та безаварійною роботою сепараторів, які саме й збагачують залізну руду. На запитання, чи є ця робота фізично важкою, Ольга відповіла: «Мабуть, що так, але я звикла й майже не помічаю. Працювати мені комфортно, колектив чудовий. Збагачення руди – це командна робота. Машиніст млинів подрібнює руду, я займаюся її збагаченням, фільтрувальник фільтрує пульпу, оператор координує роботу всієї фабрики, начальник зміни організовує й керує процесами, а ремонтники обслуговують і ремонтують устаткування. Лише злагоджена взаємодія дає змогу отримати якісний концентрат».
   

Разом з Ольгою працює операторка пульта керування Оксана Макарова. Вона впевнена, що Ольга, як ніхто інший, заслужила найвищу нагороду підприємства – «Честь і гордість АрселорМіттал Кривий Ріг», яку їй вручили минулого року. «Оля сумлінна працівниця, – говорить Оксана Макарова. – Вона ідеально знає своє устаткування та технологічний процес і майстерно його веде. Але на цьому не зупиняється. Опанувала професію фільтрувальника й підміняє його, якщо виникає потреба. А ще вона може замінити операторів, тобто вміло координує роботу всіх дільниць. Ольга доброзичлива, завжди готова допомогти. З нею приємно працювати разом».
   

Вдома Ольга Аврахова полюбляє в’язати й шити – цьому її навчила мама. «Воно якось само собою вийшло, – згадує Ольга. – Мама займалася рукоділлям, а я завжди була поруч. Тоді вибір одягу в магазинах був небагатим, усе здавалося однаковим. А я завжди була вдягнена витончено та ексклюзивно завдяки маминим рукам. А ще мені подобається готувати для своїх хлопців. Вони у мене справжні гурмани й полюбляють різні смаколики. Родина моя золота! Сергій став для мене не лише чоловіком, а й наставником, коли я прийшла працювати на рудозбагачувальну фабрику. Старший син, Влад, працює на одній із криворізьких шахт, а молодшому, Максимові, вже чотирнадцять, він навчається в восьмому класі. Вони втрьох надихають мене, заряджають позитивом і дають сенс життю. Отримувати нагороди дуже приємно, і я впевнена, що саме підтримка родини багато в чому сприяла цьому. А ще хочу подякувати своїй бригаді. Я працювала на підміні й в інших змінах, тому знаю, що у нас усі бригади хороші. Але своя – найрідніша».