Категорії
Наші люди

Він скрізь на своєму місці

Вперше за кермо великовантажного самоскида  вагою понад 100 тонн Олександр Деркач сів менш ніж вісім років тому. І їх йому вистачило, щоб досконало опанувати цю складну та специфічну техніку й стати одним з найкращих водіїв гірничотранспортного цеху. Та ще й отримати найвищу нагороду «АрселорМіттал Кривий Ріг» за сумлінну працю.

«Олександра я знаю давно. За роки роботи в цеху він змінив кілька робочих місць, і скрізь працював добре, скрізь намагався бути максимально корисним, – розповідає начальник ГТЦ Руслан Новицький. – Я так впевнено про це кажу, бо кілька років працював разом з ним в автоколоні № 2. Він цілеспрямована людина, чесна і працьовита. Тож безумовно вартий звання «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Сашко виріс у селі, тож у тому, що він пішов вчитися до аграрного вишу, не було нічого дивного. А от напрямок обрав універсальний – інженер-механік. А механіки потрібні не лише для того, щоб ремонтувати сільськогосподарську техніку. Це дозволило йому швидко «в’їхати» у професію слюсаря з ремонту автомобілів у гірничотранспортному цеху.

«Так, важкі 40-тонні самоскиди, які мені доводилося ремонтувати, суттєво відрізняються від тракторів чи комбайнів, але принципи устрою та роботи вузлів скрізь схожі. Тож чогось дуже важкого та геть незрозумілого під час опанування професією не пам’ятаю. Добре вчили, показували, ну і я старався зразу все уловити й застосувати на практиці. Ремонтували коробки передач, мости та інші вузли. Виходило непогано. Важко було хіба що фізично, бо у великих автомобілів і деталі нелегкі», – говорить Олександр Деркач.

А от на наступній своїй роботі – старшого механіка автоколони № 2 ГТЦ – Олександр Деркач таких фізичних навантажень не мав. Зате він зізнається, що часто «закипала» саме голова. Скільки яких деталей замовити? Як не вибитися з графіка ремонтів? Що робити, щоб вся техніка колони працювала й не ламалася? І головне – як зробити кожен ремонт максимально безпечним? Ці та інші запитання постійно роїлися в голові, часто не давали спати. На керівній посаді Олександр показав себе не гірше, ніж слюсарем. Але обставини змусили його ще раз перекваліфікуватися.

«Сам я виріс у селі Інгулець біля Кривого Рогу, але у багатоповерхівці, тож особливого господарства у нас не було, – пояснює Олександр. – А от коли одружився і переїхав у село до дружини, і ми зажили у хаті, то з’явилася всіляка живність. А ще й дитинка народилася. Тож для мене дуже підходив графік «день-ніч-48». Спочатку я перевівся механіком з випуску машин на лінію. Дуже відповідальна робота, адже недогледіти якусь несправність під час огляду – це наразити водія та тих, хто працює поруч з авто, на смертельну небезпеку. Пізніше я вирішив перекваліфікуватися на водія наших найпотужніших самоскидів вантажністю 136 тонн».

Олександр зізнався, що це було непросто, перш за все, психологічно. Адже до цього крім власного легковика він ніяким транспортом не керував. Але ціль обрано, і наш герой більше не вагався. Для опанування кар’єрного велетня йому знадобилося кілька тижнів. Поступово тривога минула, і він впевнено відчув себе на новому місці.

«Мені подобається працювати у кар’єрі, – усміхається Олександр. – Я вже маю чималий досвід, тож знаю, що робити в різних ситуаціях і відчуваю задоволення від того, що така гігантська техніка мене слухається. Але від будь-якої, навіть улюбленої роботи треба відпочивати. Тому ми з родиною інколи беремо намет та їдемо у мальовничі місця. Раніше відпочивали на Каховці, але після підриву ГЕС водосховища більше не існує. Тож зараз наше улюблене місце – Білі Камені на Карачунах. Спілкування з природою допомагає скинути навантаження та з новими силами стати до роботи».         

Категорії
Новини

Німецький підхід до якості й безпеки

У нашому тренінгцентрі протягом трьох днів тривало навчання працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг» та дочірніх підприємств, на якому вчили користуватися риштуваннями під час робіт на висоті.

Загалом навчалися близько 170 працівників. Навчали представники компанії PERI Ukraine, яка забезпечує наші цехи риштуваннями німецької компанії PERI, що є одним зі світових лідерів виробництва устаткування для безпечної роботи. Ці риштування, які в народі називають «лісами», використовуються для безпечного виконання робіт на висоті. Вони є зручними, міцними та безпечними, а ще мають німецьку якість, що говорить само за себе. Але яким би ідеальним не було устаткування, з ним треба вміти працювати. Для цього й було організоване навчання.

Кожна навчальна група спочатку опановувала теоретичну частину. А потім працівникам показали, як збираються риштування і які безпечні способи роботи треба застосовувати як під час їх складання, так і при використанні. Старший інженер PERI Ukraine Богдан Жигалюк за допомоги колег зібрав просте риштування, пояснюючи свої дії, наголошуючи на тому, як це робити правильно, а чого не варто. А потів ще й показав, як підніматися на робочі настили, де і як правильно кріпитися страхувальними ременями. Учасники тренінгів поставили йому питання та мали змогу власноруч виконати деякі операції.

«Показувати, навчати це частина моєї роботи, – говорить Богдан Жигалюк. – Якщо вірно все зібрати-розібрати, правильно користуватися, то безпека для людей гарантована. Та й довговічність риштувань також. Устаткування дійсно світового рівня. Його експортують до США, Канади, Австралії, країн Євросоюзу та ще багатьох держав, всього їх близько 70. Запорука тому – якість, зручність, простота монтажу, і я б ще раз наголосив на безпеці».

Олександр Цибок працюєслюсарем-ремонтником в ремонтно-механічному цеху № 2 «ЛМЗ». Значну частину виробничих операцій вони з колегами виконують на чималій висоті.

«Ми ремонтуємо верхнє освітлення у цеху, міняємо вікна, обслуговуємо електромостові крани, та ще багато що робимо, – каже Олександр Цибок. – І все це на висоті, падіння з якої може мати непоправні наслідки. В нашому цеху вже є такі риштування, але ми їх поки що не використовували. Є у нас тур-вишка, але мені здається, що це устаткування буде для нас дуже корисним. Мене вразило, що ми зможемо створювати з цього набору елементів саме ті конструкції, з яких нам буде найзручніше виконувати роботи. Наприклад, ми зможемо конструювати робочі майданчики по обидва боки від трубопроводу і навіть над ним. Нам це було б дуже доречним для швидких зручних і безпечних ремонтів».   

Тренери заохочували учасників навчання задавати якомога більше питань. «Ми на все намагалися відповісти, щоб людям все було зрозуміло, – розповідає старший менеджер компанії-постачальниці риштувань Іван Власюк. – Основне, про що запитували: які навантаження витримують конструкції? Що можна складати, а що ні? Як користуватися паспортом устаткування? Як треба і як не треба робити? Наприклад, наші хлопці акцентували, що для складання конструкцій достатньо півкілограмового молотка, тоді як багато хто з ремонтників любить взяти щось важче, щоб влупити сильніше. Не треба, від цього конструкції міцнішими не будуть. Як показує досвід, якщо все робити поступово і правильно, це устаткування надійно виконує свої функції 20-25 років і навіть більше».

Як повідомив менеджер департаменту з охорони праці Ігор Міхєєв, протягом 2023-24 років для цехів вже придбано 11 комплектів риштувань. «Працівниками таких підрозділів, як електроремонтний, вуглепідготовчий, технологічний, коксовий  цехи, спеціалізований ремонтний цех КХВ, ремонтний цех ГД, цех ремонту металургійного устаткування № 2, цех уловлювання, цехи «ЛМЗ» воно вже використовується, – говорить Ігор Міхєєв. – Ми отримуємо схвальні відгуки. Устаткування виробляється у Німеччині, і це багато про що каже. Навчання також на високому рівні. Впевнений, що обізнаність працівників  допоможе їм та їхнім колегам безпечно працювати на небезпечній висоті».

Категорії
Новини

Пам’яті героїв-шахтарів

В шахтоуправлінні гірничого департаменту встановлений стенд пам’яті на честь загиблих шахтарів працівників підприємства, які стали на захист незалежності України.

Стенд розташували практично біля прохідної ШУ. Дев’ять портретів дев’ятьох героїв. Вони ніби зустрічають та проводжають шахтарів на зміну. Ці фото щоразу нагадують нам завдяки кому ми живемо в Україні, працюємо, мріємо, маємо плани і рухаємося вперед.

«Таке пам’ятне місце мало бути, – говорить гірничий майстер (підземний) дільниці № 10 ШУ ГД Костянтин Пікалов. – Це наша шана, наша вдячність, ми схиляємо голову перед загиблими героями. Це наші колеги, майже кожного з цих хлопців я знав, працював поряд з ними. Першим з початку повномасштабного вторгнення ми втратили на поле бою Олександра Петухова. Він майже 15 років відпрацював кріпильником, був бригадиром дільниці № 10. Чесний, принциповий, відкритий. Олександр був готовий взятися за найскладніше завдання, охоче опановував нові технології підземної справи, а за свою бригаду стояв горою. З ним завжди радилися, адже він мав величезний досвід. Фахівець найвищого класу, спеціаліст незамінний. Ми, на жаль, втрачаємо найкращих, адже вони завжди попереду».

 Наступне фото – зовсім юне обличчя – це Владислав Велесик. На наше підприємство він прийшов працювати в шахтоуправління перекидальником (підземним) на дільницю внутрішньошахтного транспорту. Юнак пройшов всі необхідні інструктажі та мав вже виходити на роботу, але його мобілізували до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року Владислав Велесик загинув в боях у Харківській області. 

Серед загиблих героїв – Микола Мазурик. Захисник багато років працював на нашому підприємстві. Останнє його місце роботи – шахтоуправління гірничого департаменту. Він був досвідченим прохідником. Про нього колеги кажуть – справжній козак. Для чоловіка дуже важливим було питання незалежності України, тому прохідник з готовністю долучився до лав ЗСУ. Він віддав своє життя за свою родину, місто та Україну.

Владислав Кучма приєднався до лав ЗСУ у травні 2022 року. З 2 квітня 2023 року захисник вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання поблизу міста Бахмут. Але, на жаль, герой-гірник загинув у бою.

Добре пам’ятають в шахтарській родині й Дмитра Кобешова. Він прийшов працювати на шахту одразу після інституту. Шахтарській праці він віддав понад 20 років. Колеги цінували його за знання та досвід, здобуті нелегкою працею під землею. А ще він умів знайти особливий підхід, свого роду ключик до кожної людини.

«Дмитро працював гірничим майстром, а це той шматок роботи, коли на тобі відповідальність за інших колег, – розповідає заступник головного інженера ШУ з підземного виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр Петровський. – Він завжди міг знайти вихід з найскладніших ситуацій. Коли надійшла звістка про його зникнення безвісти, ми до останнього вірили та сподівалися, що Дмитро живий. На жаль, не справдилося. Герой загинув, але завжди житиме в наших серцях.

Колеги згадують загиблого захисника Михайла Дурандіна, як людину-«запальничку». Він завжди випромінював позитив, активний, веселий оптиміст. Герой працював майстром в шахтоуправлінні гірничого департаменту. Починав 17 років тому зі стажера, потім працював помічником майстра, згодом став професіоналом шахтарської справи. Михайло легко сходився з людьми, адже мав позитивну вдачу. Він завжди був готовий рухатися вперед і вести за собою інших.

Євген Гуцало доєднався до лав ЗСУ України на другий день повномасштабного вторгнення. Чоловік добре знав, з яким ворогом доведеться мати справу, адже вперше на захист країни став ще у 2014 році та відбивав агресію росіян до 2016 року. Євген Гуцало працював у шахтоуправлінні прохідником (підземним). Він загинув поблизу населеного  пункту Серебрянка Бахмутського району Донецької області.

В біографії прохідника Олександра Максимовича – участь в АТО у 2016 році та понад 20 років шахтарського стажу. «Олександр мав справжній гірницький характер, – розповідає начальник прохідницької дільниці ШУ ГД Андрій Климов. – Міцний духом, майстер шахтарської справи із золотими руками та світлою головою. Прохідник був настільки щирою та світлою людиною, що без усмішки, без гарного настрою його й не згадаєш. І при цьому це була надзвичайно скромна людина. Про його бойові численні нагороди ми дізналися, на жаль, вже коли він повернувся додому на щиті».

Серед  загиблих героїв – Андрій Білоткач, який працював гірником очисного забою. Андрій став на захист України на другий день повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року. Він мужньо виконував свій військовий обов’язок. У свій останній бій Андрій Білоткач вступив 12 жовтня 2024 року. Він загинув поблизу міста Часів Яр Бахмутського району Донецької області.

Наразі найбільша мрія шахтарів, аби на цьому стенді ніколи більше не з’являлося нових фото їхніх колег – загиблих героїв. Але про загиблих колег пам’ятатимуть завжди. Тому, поспішаючи на чи зі зміни, вклоняються з вдячністю тим шахтарям, які стали небесними янголами-охоронцями рідної землі.

Вічна шана загиблим героям-шахтарям
Категорії
Новини

«Як раніше, але розміняла сьомий десяток»

Кажуть про вулицю Збагачувальну її мешканці та ті, хто вже багато років їздить нею на роботу до підрозділів гірничого департаменту. Вулиця Збагачувальна – головний проспект селища гірників та будівельників, почала будуватися ще до початку будівництва НКГЗК, потім розвивалася разом із ним.

Через роки їй вдалося зберегти свій зовнішній вигляд таким, який був у 1950-х роках. Але, звичайно, зараз будинки на вулиці вже постарішали, а деякі цікаві інфраструктурні об’єкти селища залишилися лише у спогадах.

Ґрунтова дорога з рудуватою землею, яку активно накатують вантажні машини. Вони везуть цеглу та інші будматеріали. Обабіч дороги поважні фахівці здійснюють розмітку, визначаючи, де будуть бараки, житловий сектор, дитячий садочок, магазин. Так на початку 1950-х років народжувалося селище для будівельників, а згодом і працівників Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату. Тоді ж формувалася й головна вулиця селища, яку сьогодні ми знаємо, як вулицю Збагачувальну.

«У післявоєнні роки в країні активно будувалися промислові підприємства. А де виробництво, там створювалися і робітничі селища для його працівників. Це було зручно. У період дефіциту пасажирського транспорту, людям до роботи було «рукою сягнути», – розповідає Євгенія Кубанова, дослідниця цих місць, контролер управління технічного контролю ПП «Стіл Сервіс». – Про якісь там санітарні зони «в орбіті» виробництва взагалі не йшлося. А усі види покращення життя відкладалися на потім. Вважалося, що усе житло з інфраструктурою біля промислових майданчиків – тимчасове. Але, як бачимо, селище не знесли, хоча декілька разів і намагалися це зробити. Попри все цей мікрорайон продовжує жити. Звичайно, не вся інфраструктура зберіглася, але зараз вулиця Збагачувальна виглядає майже так, як при своєму народженні. От тільки постарішала. Втім, історію цієї вулиці не можна відокремлювати від історії інших вулиць селища. Їх поєднують одна доля та історії життя людей, які працювали й працюють на гірничозбагачувальних комбінатах міста – Південному та Новокриворізькому».

Про спартанські умови, або Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове

Невеличкі будиночки із цегли стояли по два боки шляху, який вів на будівництво комбінату. Дорогу розділяла трамвайна колія. Трамвайчик на НКГЗК запустили у 1958 році. Спочатку трамваї дерев’яними. Потім вагони замінили на більш сучасні, металеві. Але охочих проїхатися, а не йти пішки, в усі часи було вдосталь. У години-пік люди стояли на сходах, гронами висіли на підніжках та, навіть вилазили на дахи вагонів.

Такою побачив вулицю Збагачувальну Михайло Жежер, який приїхав на будівництво ГЗК у 1959 році.

«Усі ці двоповерхові будиночки, в яких зараз живуть люди, раніше були чоловічими та жіночими гуртожитками. Сюди заселяли молодь, яка приїжджала на будівництво з різних куточків країни. До них у 1959-х році поселили і мене, – згадує Михайло Жежер. – Умови в гуртожитку були спартанськими – загальний коридор, 10-12 кімнат на поверсі, кожна з яких розрахована на чотири людини. З одного боку гуртожитку були умивальник та кухня, з іншого – туалет. І це вже були облаштовані будинки, адже у деяких туалет ще був на вулиці. Та на це тоді мало хто звертав уваги, говорили, що ці будиночки мають існувати лише п’ять років, потім, коли збудують НКГЗК та другу чергу Південного ГЗК, їх знесуть, а людей переселять у комунальні квартири. Плани щодо цих будинків постійно змінювалися, а молодь тим часом одружувалася, народжувалися діти, тож згодом гуртожитки були переобладнані на квартири».

Свій трудовий шлях На ГЗК Михайло Жежер розпочинав як землекоп. Звичайно, на будівництві працювали екскаватори, але після них залишалися ямки-бугорки, які треба було розрівнювати, а також рівняти траншеї під різноманітні комунікації тощо. Потім Михайло Семенович був учнем слюсаря-сантехніка силопарового цеху. У ті часи він мав лише 7 класів освіти, тож хлопцю довелося працювати та здобувати середню освіту у вечірній школі. Згодом Михайло Жежер закінчив гірничорудний інститут, став інженером-технологом. На НКГЗК він відпрацював понад 47 років, на пенсію пішов з посади заступника начальника шламового цеху.

Дві половинки одного цілого

Мікрорайон будівельників ГЗК та гірників поділений на дві половинки, по обидва боки дороги. Там нараховується 99 двоповерхових будинків з 800-ми квартирами.

Сотий будинок згорів при пожежі у 2010 році.

За будиночками ліворуч (якщо їхати до ГЗК) колись стояли бараки. Вони були збудовані ще до появи гуртожитків. В них жили будівники ГЗК. Цих бараків вже немає, вони знесені, але три з них добре збереглися. Вони розташовані вздовж трамвайної лінії. Зараз там крамниці та офіси різних фірм.

Були тут і бараки для ув’язнених, праця яких також застосовувалася при будівництві комбінату. З травня 1953 року ув’язнені будували ці бараки самі для себе. А з 1956 року їх звідси виселили. Тут залишилися лише ті, кому дозволялося вільне поселення. Цих людей (переважно «політичних») ніде не прописували, а працювати вони могли лише на важких роботах.

Зі спогадів Надії Ботвинко, яка 18-річною приїхала на будівництво НКГЗК:

«З Чернігівщини до Кривого Рогу ми приїхали 8 березня 1956 року, нас було майже 300 хлопців та дівчат. На станції Червона нас зустрічали з духовим оркестром. Та потім почалися нелегкі будні. Поселили нас у цегляних бараках на території колишньої колонії. Вона була обнесена великим парканом з колючим дротом. У бараках не було жодних побутових умов, крім умивальника та туалету. Ми й чаю не могли закип’ятити. На території були асфальтовані доріжки, але жодного тобі кущику або деревця. Тож ми влаштували тут клумби з квітами, посадили дерева. Молодість брала своє. Згодом збудували тут літню естраду, і до нас почали приїжджати артисти різних жанрів. Пам’ятаю танці під баян та радіолу».

Залишки одного із таких бараків збереглися і до наших днів, він знаходиться за банею.

Про баню, культурне життя вулиці Збагачувальної, про цікавинки та людей цього селища читайте у наступних номерах «Металурга». Ми побуваємо в гостях у місцевих мешканців приватного сектору, разом із Євгенією Кубановою пройдемося до місця колишнього сітрозаводу та дізнаємося про радонову перлину цих місць.

Читайте нас, буде цікаво!

Категорії
Новини

Зелений щит на шість гектарів

За кілька років на бортах нашого хвостосховища «Третя карта» виросте потужний зелений щит у вигляді акацієвої лісосмуги.

У цьому впевнені співробітники Криворізького ботанічного саду Національної академії наук України. Їх впевненість базується на експертних дослідженнях та багаторічному практичному досвіді озеленення техногенних зон Криворіжжя.

«Саме співробітників ботанічного саду залучило ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» для створення зеленого бар’єра, який мінімізує вплив нової карти для складування відходів збагачення залізної руди на навколишні території, – пояснив начальник служби реалізації проєктів гірничого департаменту Андрій Попик. – Ми фахівці у видобутку та збагаченні залізної руди, а вони є професіоналами в озелененні. Створення лісосмуги та інші екологічні заходи входять до окремого розділу технічної документації будівництва хвостосховища».  

Як розповів Андрій Попик, ця акацієва лісосмуга простягнеться на майже шість кілометрів у довжину та на 10 метрів завширшки. Саме такі параметри забезпечать надійний захист від шуму, пилу та вітрів, які зносять ґрунт. Для цього треба висадити 3300 саджанців. І це не якась магічна цифра. Її визначили природоохоронні фахівці у ході експертного оцінювання. Наразі вже висаджено близько двох тисяч майбутніх дерев. Що це за саджанці, і чому обрано саме їх, нам пояснила наукова співробітниця ботанічного саду, кандидатка біологічних наук Юлія Юхименко.

«Наш чималий досвід заліснення техногенних зон доводить, що саме акація біла є ідеальним варіантом для нашої степової зони, – говорить Юлія Юхименко. – Вона стійка до зимових морозів та літньої спеки, пізно скидає листя. І саме її однорічні саджанці найкраще приживаються, майже у ста відсотках, бо їх невеличка ще коренева система не потребує обов’язкового додаткового зрошення. Ми зараз, під час висадки, виконуємо полив, і цього буде достатньо для того, щоб акаційки закріпилися, успішно перезимували, а навесні пішли в ріст».

А навесні співробітники ботанічного саду дослідять всі деревця й досадять там, де буде потрібно. Якщо врахувати, що акація дає щорічний приріст близько півтора метра, то акацієва посадка набере потужності вже за кілька років. А місцеві пасічники будуть мати ще й приємний бонус. Про це нам розповів Андрій Попик, який у вільний від роботи час також займається бджолярством. Це його хобі.

 «Акація – чудовий медонос, – ділиться досвідом Андрій. – Акацієвий мед неалергічний. Його в певній кількості можуть вживати навіть хворі на цукровий діабет. А ще акацієвий мед має м’який смак і дуже приємний, ніжний аромат. Підраховано, що кожен гектар акацій у період цвітіння, а це протягом 10-15 днів, дає 300-400 кг меду. Всього ж акацієві насадження займуть близько шести гектарів. Тож я впевнений, що між бджолярами буде ще й конкуренція за користування цим солодким ресурсом».

Висадка захисної лісосмуги – це лише один з комплексу заходів, спрямованих на усунення впливу хвостосховища на навколишнє середовище. Наприклад, надзвичайно важливим є запобігання потрапляння відпрацьованої води у ґрунт. Для цього дно карти повністю застелене бентонітовими матами. Це практично унеможливлює просочування води. А борти нагірного каналу, який відводить надлишок дощових вод під час інтенсивних злив, будуть засіяні багаторічними травами. На жаль, промислове виробництво неможливе без впливу на навколишнє середовище, але створювачі «Третьої  карти» вже зробили й роблять максимум для того, щоб зробити цей вплив мінімальним.

Категорії
Новини

Найкращим – 65

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» нагородили найкращих працівників гірничого департаменту з нагоди 65-річчя з дня народження департаменту.

Колектив ГД привітали керівники підприємства, Інгулецького району, на території якого знаходяться основні виробничі потужності департаменту, а також керівники Кривого Рогу. Генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг» Мауро Лонгобардо щиро подякував кожному працівникові за сумлінну працю та відданість професії, побажав витримки, можливостей розвитку та перемоги всім нам. Керівник департаменту Володимир Теслюк особливі слова вдячності висловив на адресу ветеранів ГД і запевнив, що їх досвід – це міцний фундамент, який дозволяє й зараз дозволяє департаменту бути одним з найкращих, найпотужніших підрозділів підприємства.

Голова Інгулецької районної в місті ради Сергій Жеребило передав колективу ГД слова подяки від штурмового підрозділу «Арей», яким він зараз командує, за велику підтримку та допомогу, а виконуючий обов’язки міського голови Юрій Вілкул наголосив, що без нашогоо гірничого департаменту, без всього підприємства не було б найпотужнішого промислового міста України Кривого Рогу. Він подякував колективу ГД за потужну працю у надскладні часи, небезпідставно назвавши її подвигом. Також він подякував за пам’ятник захисникам України, який чи не вперше в країні встановили саме у гірничому департаменті.

Найкращі ж працівники департаменту та ветерани, які зробили найбільший внесок у його розвиток, отримали найвищу нагороду підприємства «Честь та гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», грамоти й подяки підприємства, міські грамоти, районні нагороди та нагороди від нашої профспілкової організації ПМГУ.

Нагрудний знак «Честь та гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» отримали: Юрій Жушман, Сергій Масляний, Володимир Козинець, Олександр Деркач, Ольга Аврахова, Петро Бешевець, Денис Чубенко,  Вадим Король, Евгеній Завалій, Ольга Думанська, Валерій  Мордач.

Грамотами підприємства нагороджені: Володимир Дорошенко, Олександр Возіян, Анатолій Дядченко, Світлана Шаповалова, Лілія Брашован,  Ольга Вишемирська, Юрій Сокуренко, Олександр Кручінін, Наталія Мужикова, Петро Заболоцький, Ніна Голбан, Антоніна Скриль, Алла Касьяненко, Юлія Дєлєва, Анастасія Гресько Анастасія, Володимир Голіков.

Подяки підприємства отримали: Віталій Музиченко, Ельвіра Меньшикова, Ірина Максимчук, Олександр Будяк, Олена Загоруйко, Андрій Захаров, Наталія Ксюк, Тетяна Казанець, Ольга Котєльнікова, Олександр Компанієць.

Щиро вітаємо гірничий департамент зі знаменною датою в історії! Бажаємо всім міцного здоров’я та нових досягнень!