Позначка: наші люди

Категорії
Новини

Змінюєшся сам, мотивуй до змін і інших

Проєкт «Амбасадори «АрселорМіттал Кривий Ріг» набирає обертів. Досвідчені та молоді працівники все активніше стають до лав тих, хто бажає пропагувати можливості та перспективи роботи на нашому підприємстві.

Спалахи фотоапарата та захопливий процес відеозйомки. У студії усмішки, творчі переживання, зосередженість і… кава. Амбасадори підприємства знайомляться між собою, позують на фото та записують, деякі перші у своєму житті власні презентаційні ролики.

«Наш амбасадорівський проєкт росте та міцніє завдяки новим учасникам, – говорить фахівчиня відділу з підбору персоналу та розвитку молодіжних проєктів «АрселорМіттал Кривий Ріг» Валерія Грешнікова. – Все більше фахівців підприємства бажають власним прикладом мотивувати молодь зробити успішний професійний старт на нашому підприємстві, або заохотити людей із досвідом круто змінити своє професійне життя заради розвитку та самовдосконалення. Ми ж гуртуємо наших амбасадорів та, своєю чергою, мотивуємо їх до подальшої важливої роботи – заохочувати інших власним прикладом».

Оптимісти рулять

І досягають успіхів. Серед учасників амбасадорівського руху електромонтер конвертерного цеху Вадим Арсентьєв. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» він працює трохи більше ніж пів року, але з підприємством познайомився набагато раніше. Ще у 14-річному віці він брав участь у профорієнтаційних заходах, яке наше підприємство організовувало для молоді, про виробництво йому розповідав батько, який працює електромонтером в ЦРМУ-4. Згодом Вадим і сам приєднався до «арселорівського» колективу – став учасником другої хвилі молодіжного проєкту «Нова фабрика».

«Це був незабутній час! А атмосфера у проєкті взагалі була особливою. Студенти та викладачі, наші наставники в цехах – ми усі були наче одна родина. Вся інформація подавалася дуже зрозуміло, на власних прикладах. Ці ж приклади доводили й те, що зробити кар’єру у нашій компанії – це реальна можливість. Саме «Нова фабрика» допомогла мені влаштуватися на роботу ще під час навчання та почати накопичувати досвід та стаж, – розповідає Вадим. – «Фабричний» принцип легкості та доступності у поданні інформації та оптимізм тепер я використовую у своїй амбасадорівській діяльності, яку веду з осені минулого року. Я намагаюся не тільки розповідати про усі плюси підприємства, а й допомагати молоді обрати правильне рішення та зробити правильні кроки на шляху свого майбутнього. Колись нас самих підтримували таким чином у «Новій фабриці», тому я добре знаю, як це важливо. А ще нас вчили не пасувати перед труднощами та, навіть, долати конфлікти. Колись ці навички мені знадобилися у звичайному житті, коли я був у кафе. З дуже нервовою людиною, якій не сподобалась кава, я поговорив спокійно. Не діждавшись від мене негативу, він пішов і, здається, був розчарований».

Вміють керувати «динозавром»

Відомо, що на кожному шляху є свої перешкоди. У нашому випадку – це стереотипи. Вадим каже, що від учнівської молоді йому не раз доводилося чути негатив про виробництво – воно і брудне, і важке, і непрестижне. До того ж це стверджують підлітки, які самі ніколи на підприємстві не були.

«Я погоджусь, металургійне виробництво дійсно нелегке, – продовжує Вадим. –  Але і прогрес не стоїть на місці. Я, наприклад, коли вперше побачив конвертерний цех, де зараз працюю, був вражений його масштабами, гарячим виробництвом, складним обладнанням. Це неначе сучасний динозавр, яким керують люди. Повірте, фахівці, які там працюють, багато чого знають, вміють та постійно розвиваються. Без цього не можна керувати такими важливими процесами. А люди, які працюють у кар’єрах, видобувають породу, керують величезною технікою, знаються на переробці руди. Тепер скажіть, хіба це не престижно! Я хочу, щоб усі ці стереотипи розвіялися, щоб люди мали більше корисної інформації про наше виробництво, а воно, своєю чергою, ставало майданчиком для розвитку людини та її професійної кар’єри».

Категорії
Наші люди

Справа для богатирів

Вони вміють «пришивати» костилі, не давати ґрунту вставати на дибки, тримати баласт, вправно «жонглюють» стальними коліями та важкими шпалами. Здогадалися про кого йдеться? Сьогодні у рубриці «Серце професії» про монтерів колії – сильних людей з міцним характером. 

«Працювати на підприємство монтером колій я прийшов 20 років тому. За цей час багато дізнався про професію. Додалося і чимало залізничних знань, адже наша справа тільки на перший погляд здається простою, насправді є дуже багато різноманітних нюансів, які треба знати та враховувати. Наша робота вчить не пасувати перед труднощами, формує не лише силу, витривалість, а й міцний характер», – говорить Микола Шевченко, монтер колій (бригадир) сталеплавильного району № 1 залізничного цеху № 3 «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Микола Шевченко

Залізничний рух у сталеплавильному районі, де працює Микола Шевченко, дуже жвавий. Цілодобово у металургійних справах тут проходять состави з сировиною, транспортуються злитки гарячого металу, їде інша продукція. Зрозуміло, що навантаження на залізничні колії значне. Миколі та його колегам-монтерам колій треба щодня працювати над тим, щоб залізничне полотно завжди було у робочому, проїзному стані. Це дуже важливо, адже від цього залежить безпека людей та цінного вантажу.

«Наша головна задача – щоб залізнична артерія була живою та безпечною, – продовжує Микола. – Основний акцент у роботі ставиться на поточне утримання колій. Для цього важливо вчасно виявляти пошкодження та здійснювати ремонти. Ми замінюємо колії, шпали, болти та інші складові залізничного полотна. Я впевнений, що цей процес хоча б один раз у своєму житті бачила кожна людина».

Микола Шевченко влаштувався на підприємство у 2005 році після закінчення Криворізького автотранспортного технікуму за спеціальністю технік-механік автомобілів. Ці навички стали йому в пригоді, коли він вирішив круто змінити свою професію. Важкої роботи Микола не боявся. Професія монтера колії на металургійному підприємстві вабила хлопця гарним соціальним пакетом, заробітною платою та можливістю професійного росту.

Професії його навчав на той час бригадир Андрій Голубев (зараз начальник дільниці), який розповідав про усі нюанси процесу, про складові колії, її ширину, радіус кривих при впровадженні руху. А також про інструменти, наприклад, шаблон для вимірювання колії, техніку, яка залучена у процесі та, навіть, з якого боку треба підходити до свого робочого місця. «Це залізниця, тут діють свої правила роботи та безпеки. Навіть якщо чергові по станції знають, що на коліях відбувається ремонт, крути головою на всі боки, бо власна безпека та безпека колег – це пріоритет на залізниці», – повторював наставник Миколи. До речі, навчання Миколи проходило теж на «гарячій гілці» – мартенівських коліях.

Під час укладки колії на дрезині доставляється необхідне обладнання, залучається трактор для земляних робіт, використовуються щипці для транспортування шпал та інші численні інструменти. До речі, вони теж мають значну вагу – у буквальному розумінні слова. Наприклад, молотки можуть важити як до, так і понад п’ять кілограмів. Як правило, ними забивають костилі – це великі спеціальні залізничні цвяхи для прикріплення рейок до дерев’яних шпал у залізничному полотні. Дехто, як говорить Микола, любить вгатити по них найважчим молотком, щоб забити костиль за декілька ударів.

Дмитро Саврацький, Олександр Шуба, Микола Шевченко

«Робота монтера колії важка та складна, але вона дуже потрібна та відповідальна. Це я зрозумів ще під час навчання. Хибити у роботі нам не можна, адже від нас залежить безпека залізничних перевезень, які задіяні у технологічному процесі виробництва. Ніколи не забувати про це я раджу й тим, хто готовий приєднатися до нашої команди. Якщо ще не опанували цю професію, навчимо, все покажемо та розкажемо, допоможемо. Головне – це бажання працювати та націленість на позитивний результат», – акцентує Микола Шевченко.

Категорії
Наші люди

100 кілограмів на квадратний сантиметр

Колись був популярним анекдот, за якого можна було заторохтіти за ґрати. Онук питає у бабці: «Хто такий Карл Маркс?» «Це німецький економіст», – відповідає та. «Це як наш дідусь?» – не вгамовується малий. «Та що ти таке кажеш! Наш дідусь старший економіст!» Відверто кажучи, я не дуже знаю різницю між економістом та старшим економістом, а от нещодавно життя дало мені нагоду розібратися, чим старший машиніст котельного устаткування теплоелектроцентралі відрізняється від машиніста-обхідника.

Анатолій Бондаренко розповів, що почав свій трудовий шлях на ТЕЦ з машиніста-обхідника. До нашої з ним розмови випадково приєднався старший майстер з ремонту устаткування котельного цеху Сергій Сидорець.  «Йду на війну, – повідомив Сергій. – На три роки підписав контракт. Все буде добре, і я повернуся в цех після перемоги. А про Толю хочу сказати: я б з ним у розвідку пішов!»

Точніше і не скажеш, коли хочеш підкреслити відповідальність, порядність та професійність людини. Тож знайомимося зі старшим машиністом котельного устаткування Анатолієм Бондаренком.

«Колись я закінчив Одеський інститут харчового господарства, – говорить Анатолій. – Коли поступав, то була дуже перспективна освіта. Ходити морем, брати участь у приготуванні рибних консервів та обробці морепродуктів, щоб люди мали на своїх столах ці смаколики. Але поки вчився, харчовий флот десь подівся, і довелося шукати себе у бурхливому морі життя дев’яностих та початку двохтисячних. І от я – машиніст-обхідник на ТЕЦ-2. Цю професію можна порівняти з руками й ногами котельного цеху. Швидко прикрутити чи відкрутити засувку, додати того, прибрати щось. А головне – чітко знати, де те все знаходиться і як його регулювати».

В ТЕЦ-2 є чотири котли, потужнестю по 220 т/ч! А разом з котлами – безліч допоміжного устаткування. Котли виробляють пару, яка використовується для багатьох потреб – від виробництва електроенергії і різних функцій у технологічних процесах на коксохімічному виробництві, на прокатах та в інших підрозділах, до забезпечення опалення цехів. Пара також використовується для виробництва  дуття для доменних печей. А без цього неможливе виробництво чавуну, а відповідно і сталі на нашому підприємстві.

«Так, ми чітко усвідомлюємо важливість нашої роботи для металургії, – говорить Анатолій. – Нам треба виробити потрібну кількість пари. А вона має відповідати встановленим параметрам. Температура нашої пари сягає від 5100С до 5300С. В ній має бути мінімум солей, для чого ми використовуємо очищену воду. Також пара має бути сухою, бо вода в ній швидко згубить наше устаткування. Пара з чотирьох котлів  подається в єдиний колектор, і вже з нього надходить на різне обладнання (турбіни, редукційно-охолоджувальні установки). Наразі ми виробляємо близько трьохсот тонн пари на годину. Треба буде більше – зробимо. А тиск у котлах – 100 кілограмів на квадратний сантиметр. Уявіть собі малесенький квадратик, на який з середини тисне 100 кг!».

До речі, саме завдяки цій парі підприємство отримало необхідну кількість електроенергії під час блекаутів, що допомогло безпечно зупинити основне устаткування цехів і фактично врятувати його. Тобто машиністи котельного устаткування були серед тих, хто врятував завод.

«А ще я люблю свою роботу за чудових людей, які працюють поруч, – продовжив Анатолій Бондаренко. – Наш колектив невеличкий, нас троє. Я – старший машиніст. Якщо обхідник – це руки і ноги, то старший – це перш за все голова. Але коли людей не вистачає, то це ще й ті ж руки і ноги. Обхідником я став практично з нуля. На місці опановував професію. Скажу відверто – було б бажання. Тож якщо хтось забажає до нас прийти, то не бійтеся, навчимо. Зараз ми працюємо в парі з Віталієм Войтенко. Він має досвід роботи на ТЕЦ на Донбасі. З таким досвідом у нього є всі шанси стати старшим машиністом. Раніше він був машиністом-обхідником, а потім освоїв професію машиніста центрального теплового щита. І ще раз повторюю: головне – бажання. А третій наш – начальник зміни Дмитро Гусєв. Класний фахівець, хороша людина. Він координує роботі всієї ТЕЦ».

Робота старшого машиніста доволі складна. Устаткування складне, небезпечне, відповідальність зашкалює, і знову ж таки, робота з людьми. А перезавантажується Анатолій, відновлює ментальні сили, працюючи на землі.

«Взагалі то я не міський мешканець, – говорить він. – Виріс у власній хаті, на землі. Живу у Радушному під Кривим Рогом. Є у мене господарство невеличке, виноградник непоганий. А ще є олійниця. Дуже радісно усвідомлювати, що люди їдуть саме за твоє пахучою олією за сто і навіть більше кілометрів. Вважаю, що все у цім світі треба робити добре. А якщо ні, то годі й братися».

Категорії
Наші люди

Амбасадор Олексій Кравченко: свій серед своїх

Своїми знаннями про «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олексій Кравченко ділиться з молоддю, а професійним досвідом та навичками з охорони праці – з колегами по підприємству.

Амбасадорам підприємства до снаги те, що не вдається іншим. Вони краще за традиційну рекламу можуть розповісти про підприємство та його людей, зацікавити молодь робітничою справою та посприяти підвищенню культури охорони праці. Серед когорти амбасадорів і Олексій Кравченко. Працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг» знають його як тренера проєкту з охорони праці «Бережи себе». Також він почав активно працювати зі студентами міста та робітничою молоддю підприємства. Люди відзначають, що там, де є Олексій, завжди цікаво, весело та корисно. І це дійсно так, одразу відчувається, що він – свій серед своїх – такий же співробітник підприємства, як і інші, і в житті стикається з такими самим проблемами та турботами.

На підприємстві Олексій Кравченко працює 18 років. Був машиністом вагоноперекидувача на коксохімічному виробництві, змінним майстром, заступником начальника вуглепідготовчого цеху з виробництва.

«Зараз у мене кардинально інша професія, – говорить Олексій Кравченко. – Так сталося, що у мене почав падати зір. Я звертався до лікарів, кажуть, що усе нормально. Як з’ясувалося потім – погіршення зору стало наслідком інших проблем зі здоров’ям. Тож порада (усміхається): уважніше слідкуйте за своїм здоров’ям, якщо лікарі радять обстежуватися та перевірятися, робіть це, не зволікайте. Тепер я на «легкій» роботі, працюю підсобним робітником управління складського господарства і підготовки виробництва. Втім, як небайдужа до підприємства людина, продовжую бути активним – став внутрішнім тренером «АрселорМіттал Кривий Ріг» та його амбасадором».

Як зазначає Олексій, головне у тренерській справі – це бажання нею займатися. Потім до цього «рецепту» треба додавати відповідне навчання, практику,  самовдосконалення. Та головне – знати, про що будеш розповідати людям, чого навчатимеш тих, хто думає, що і так все знає про виробництво, безпеку на ньому та стабільність роботи підприємства.

«Раніше я вважав, що про стабільність підприємства красномовно «говорять» дні авансу та зарплати – вони є, і це добре, – усміхаючись, продовжує Олексій Кравченко. – Зараз, коли в Україні триває війна, я зрозумів, яких зусиль треба щоденно додавати кожному з нас, щоб підприємство продовжувало підтримувати стабільність: працювати попри усі складнощі та ризики. Я зрозумів, як важко підтримувати економічну стабільність в умовах, коли не знаєш, чого чекати від наступного дня. Тому нам треба берегти та цінувати усе те, що у нас є, та продовжувати працювати, закладаючи фундамент майбутнього».

Про це Олексій говорить і з молодими працівниками, стажерами підприємства. Молоді люди тільки розпочинають свій робітничий шлях, вчаться професіям, тож їм цікаво поговорити з досвідченими колегами. І серед численних запитань – не лише про зарплату, а і про можливість навчання на підприємстві, самовдосконалення, кар’єру, підтримку від колег, соцзахист, медичне страхування тощо.

«Олексій, як у вас весело на зустрічі, дуже голосно і жваво!», – часто говорять йому колеги. Олексій відповідає, що саме так і має бути, адже відкритість, чесність та звичайне людське спілкування допомагають людям краще розумітися та відкриватися новому.

Проєкт «Амбасадори АрселорМіттал Кривий Ріг» запрошує бажаючих приєднуватися до своїх лав.

Подати заявку до проєкту можна тут: https://forms.office.com/e/BZMbsWAWAr

Категорії
Наші люди

Досвід двох сестер за професією

«У медсестер є можливість вилікувати розум, душу, серце, тіло пацієнтів та їхніх родин», – Майя Анджелоу.

12 травня відзначається Всесвітній та Міжнародний день медичної сестри. Вітаємо представників цієї професії – людей, які обрали за свою життєву мету  допомагати іншим.

Виконує призначення лікаря, допомагає в обстеженні та лікуванні, веде чіткий облік прийому, а також є психологом, майстром заспокоєння, віртуозом умовляння та завжди вміє заряджати оптимізмом. Все це про медичних сестер, які на першій лінії у профілактиці та лікуванні багатьох хвороб.

Всі медичні сестри, що  працюють у медичному центрі ПП «Стіл Сервіс» є фахівцями своєї справи. У кожної з них різної обов’язки та завдання. Про цікаву і таку важливу роботу в поліклініках медцентру нам розповіли дві медсестрички – дві Наталі.

Знає про людину все

Знайомтесь, медична сестра Наталя Захарова. У медслужбі нашого підприємства вона працює вже 35 років. Про фізичний стан людини Наталя фактично знає все. Свій робочий шлях вона розпочинала у пологовому будинку, який колись був у лікарні на третій дільниці, 30 років пропрацювала у хірургічному кабінеті медцентру,  а зараз Наталя є медсестрою у кабінеті антропометрії поліклініки ГД. Там вона вимірює тиск, визначає зріст, вагу та інші фізичні параметри у працівників наших підприємств. Ці дані необхідні лікарю в профілактичній та лікувальній роботі. Також Наталя допомагає оформлювати сертифікати різноманітних експертиз.

«Медицина ще з дитинства вабила мене, а остаточно з професією я визначилася після закінчення 10 класу, коли пройшла медичну комісію. Нас тоді повели до лабораторії здавати кров. Я як побачила її, так і погано стало. Мені допомогла медична сестра. Вона з такою увагою та турботою поставилася до мене, що мені і самій захотілося стати медсестрою. Мені дуже сподобалися білі халати, і загалом вся медична атмосфера, – розповідає Наталя Захарова. – Я вступила до криворізького медичного училища. Навчатися було важко, але цікаво. Ми вивчали фармакологію, латинь, анатомію. Саме при вивченні анатомії треба було багато малювати, зображувати кістки, зап’ястя, п’ястя тощо. Хоча художниця з мене була ще та (сміється), малювання допомагало краще вивчати матеріал, адже потім працювати нам треба було не з манекенами, а з живими людьми. Насправді медсестрам, лікарям та взагалі усім медикам вчитися треба постійно. Прогрес не стоїть на місці, тож нам треба опановувати нові ліки та методи лікування».

До хірургії у Наталі Захарової особливо уважне ставлення. Участь в операціях вона брала від самого початку медичної кар’єри. Багато так званих дрібних операцій, де не потрібний загальний наркоз, було зроблено в умовах хірургічного кабінету. Під час них, як розповідає Наталя, треба було не тільки все правильно робити, а й вміти заспокоювати пацієнта.

«Ой, я боюся, ой, не коліть». Чути подібне мені доводиться часто. Хоча я і сама не люблю внутрішньом’язові уколи, мені краще внутрішньовенні ін’єкції, в медицині без них не обійтися. Тож мені треба налаштувати пацієнта на це, запевнити, що всі ці маніпуляції потрібні для покращення його здоров’я. А в цілому, мені дуже подобається моя професія. Якби була можливість розпочати все знову, я не вагаючись обрала б знову цей же шлях. Мій професійний рецепт  – це любити людей та свою справу і щоденно приділяти цьому велику увагу», – сказала Наталя Захарова.

Перевіряє слух… через віконце

Медична сестра Наталя Полухіна працює в аудіометричному кабінеті поліклініки МВ. Саме там за допомогою спеціальних тестів та вимірювань Наталя перевіряє слух у людей, які мають «гучні» умови праці, а також у демобілізованих захисників-працівників нашого підприємства.

У медичній сфері Наталя також працює понад 30 років. З них 16 років була медсестрою у стаціонарі хірургічного відділення міськлікарні № 11. Переважно вона доглядала за пацієнтами, виконувала лікарські призначення, але їй хотілося бути саме операційною медсестрою. І Наталі це вдавалося, вона брала участь у видаленні апендициту, грижі, накладала гіпс, зашивала рани тощо.

«У медицину я пішла матусеними шляхами, адже вона працювала на станції переливання крові. Саме там я, як кажуть, і виросла та звикла до вигляду крові. Тож потім, після одинадцятої міськлікарні, я 11 років працювала на цій станції у баклабораторії, – розповідає Наталя Полухіна. – Але, як тільки відкрився новий корпус поліклініки МВ «АрселорМіттал», я вже була тут, бо дуже хотіла працювати у медслужбі підприємства. Щоб знову стати медсестрою я ще раз пройшла спеціальні курси та навчилася нового. Як сказала моя колега, навчання – це наш постійний процес та звична частина роботи».

Окремо навчатися довелося і на фахівчиню аудіометричного кабінету, де відбувається діагностика слуху. Зараз все частіше цю діагностику проходять наші захисники, які після демобілізації повертаються на підприємство.

Процедура проста, але ефективна. Пацієнти заходять до окремої кімнати, а медсестра спілкується з ними через спеціальне віконечко та проводить потрібні тести. Під час процедури з’ясовується, чи є проблеми зі слухом, якщо так, коли вони розпочалися, що спричинило це тощо. Таке обстеження особливо потрібне тим, хто зазнав контузії, має інші травми.

«За роки медичної діяльності я жодного разу не пожалкувала, що вирішила стати медичною сестрою. Це не просто професія, це стиль життя. Він складний, відповідальний, водночас дуже потрібний людям. Як медик, і як звичайна людина я хочу, щоб усі були здорові, щасливі, сповнені уваги та поваги одне до одного. А ще нехай здійсниться наша загальна найзаповітніша мрія – закінчиться війна. Щоб ми жили та працювали у мирі, а медичні сестри допомагали не лише при хворобах, а переважно займалися профілактикою та пропагували здоровий спосіб життя», – зазначила Наталя Полухіна.

Категорії
Наші люди

Зміни та розвиток «не відходячи від каси»

Заточувальниця ремонтно-механічного цеху № 1 «Ливарно-механічного заводу» Наталія Жемчугова прийшла в цех 18-річною дівчинкою. 20 років тому розпочався її шлях на підприємстві. Тут вона опанувала декілька професій, а ще зустріла коханого, з яким створила родину.

Заходимо до цеху разом з Наталією. Вона впевнено крокує до свого робочого місця – заточувального відділення. Дорогою я помічаю, як вона піднімає голову і поглядає на крани, що рухаються цехом. І цей погляд якийсь по-особливому теплий.  

«Одразу після училища я прийшла працювати машиністом крана, – розповідає Наталія. – Це було моє перше робоче кохання. Я наче серцем прикипіла до цих залізних помічників. Нічого не поробиш, крани й зараз для мене наче рідні. Я вдячна моїй першій наставниці кранівниці Лідії Безсмольній, бо вона не лише поділилася зі мною секретами майстерності роботи на кранах, а й закохала мене у професію. А тоді, 20 років тому, це було не так вже й легко зробити. Уявіть собі, що починала я працювати на кранах, кабіни яких не були засклені, холод відчувався добряче. Крізь дах інколи вода потрапляла на крани. Керували ми тоді кранами винятково вручну. Але колектив був суперовий. Мене прийняли в родину і практично няньчилися зі мною, як з маленькою дитиною, яка робить перші кроки (усміхається Наталія)».

20 років тому підприємство стало частиною компанії «АрселорМіттал». Складно не помітити та не оцінити зміни, трансформації, розвиток, які за цей період відбувалися на підприємстві та у рідному Наталчиному цеху.

«Ці 20 років – це шлях, звісно ж, нелегкий, – говорить заточувальниця. – Було всяке. Але я людина позитивна, тож пам’ятаю найкраще. Поступово нашу роботу на кранах зробили максимально комфортною: засклили кабіни кранів, обладнали системами обігріву та кондиціонування, системою радіокерування. Відремонтували в цеху дах, оновили систему освітлення. Та й моє особисте життя теж зазнало змін. До мене вгору, на кран, особисте щастя прийшло знизу. Олександр, зараз вже мій чоловік, працював в цеху фрезерувальником. Закохався, каже він, у мої красиві очі. Як він їх побачив там знизу? Але зустрів після зміни з шоколадкою, ось так і закрутилося. Отак виробнича родина допомогла мені створити сім’ю».

15 років Наталія Жемчугова працювала машиністкою крана. А потім вирішила зробити віраж у кар’єрі і вивчилася на заточувальницю. До речі, серед позитивних моментів роботи на нашому підприємстві жінка відзначає можливість перенавчитися, опанувати нову для себе професію, як кажуть, «не відходячи від каси».

«Нашому підприємству, як і кожному з нас, зараз дуже нелегко, – говорить Наталія. – Хотілося б і зарплату більшу, і умов праці кращих, і оновлень позитивних, і ще, ще, ще… Ми почали забувати те, що в нас було багато хорошого. Те, як ми мали змогу за копійки відпочити на морі у пансіонатах нашого підприємства, як наші діти оздоровлювалися у дитячих оздоровчих таборах, які заходи проводилися на підприємстві. За ці 20 років було чимало позитиву. На жаль, багато що перекреслила війна. Водночас вона стала для кожного з нас своєрідною перевіркою на вірність рідній країні, рідному місту, рідному підприємству. Я залишаюся тут працювати, бо люблю свою роботу, свій колектив. Я не можу викреслити ці 20 років, які ми прожили разом, адже ці роки – це не лише історія комбінату, це і моя життєва історія. Я вірю, що вона обов’язково матиме позитивне продовження. Головне для нас зараз вистояти, перемогти, а далі точно все буде добре».