Позначка: персонал

Категорії
Наші люди

«Намагаємося з’єднати те, що не з’єднується»

Так стисло охарактеризував роботу під час повномасштабного вторгнення старший майстер основної виробничої дільниці дрібносортного стану ДС 250-4 Павло Житникович. І додав кілька слів на адресу нашого північного сусіда, який і сам не хоче нормально жити й іншим не дає. Зараз без відповідних емоцій він не може згадувати той момент, коли довелося в авральному порядку зупиняти нагрівальну піч під час блекауту 2022 року.

«То була задача із зірочкою, як то кажуть, — пригадує Павло Житникович. — Температура у печі, де розігріваються заготовки для прокатки, — 1200-1300 за Цельсієм. І якщо не охолоджувати піч, то можуть виникнути серйозні проблеми з устаткуванням. А без струму неможливо подавати воду на охолодження. Як ми тоді впоралися, я навіть не знаю. Скажу лише, що роботи тривали до першої години ночі. А коли вже стало зрозуміло, що все нормально, то розійшлися до кабінетів, щоб стулити око, бо на шосту знову на роботу».

У Павла Житниковича дуже серйозна робота і неперевершене почуття гумору. Його стан катає прокат у прутках та у шпулерних мотках, так звану «шпулю». І завдання старшого майстра — повністю організувати роботу такого складного організму, як прокатний стан. Для цього йому довелося пройти нелегкий шлях від студента металургійного технікуму та посадчика металу до вальцювальника, майстра-технолога, а згодом і старшого майстра стану. Він каже, що у нього були гарні вчителі. І перший урок прокатного виробництва він отримав у шість років».

«Мій тато — прокатник, — розповідає Павло. — Він працював на третьому дротовому стані. І от він мене малого взяв з собою. Треба було викупити путівку на відпочинок, і Олександр Павлович привів мене у цех, а сам пішов за путівкою. І уявляєте, що відчув шестирічний хлопчик, коли побачив чотири вогняні нитки прокату? Так, це була любов з першого погляду! Далі ніким іншим я себе не уявляв. Після технікуму я прийшов посадчиком металу. Непроста робота. Адже під кожний вид продукції, для кожного замовника — своя марка сталі. А інколи ті марки виписуються ледь не всіма літерами алфавіту. І якщо переплутаєш, то підприємство матиме великі збитки. То хіба ж я міг поставити під сумнів батькове ім’я? А також авторитет брата, і хрещеного батька, які також прокатники?»

Але Павло хотів бути вальцювальником. Це саме ті люди, які готують стан і ведуть разом з операторами процес прокатки. Через пів року його мрія здійснилася. Він перейшов на четвертий дрібносортний стан вальцювальником. А далі талановитого та вмотивованого парубка примітили і запропонували спробувати себе на керівній посаді майстра. Потім Павло Житникович став старшим майстром-технологом.

«Технолог розробляє і веде технологічний процес, — пояснює Павло. — Але мені хотілося зростати далі і стати старшим майстром стану. Він організовує всю роботу на стані. Це головний керівник. І така нагода мені випала. Який я керівник? Демократичний чи авторитарний? Сподіваюся, що демократичний. Але коли треба брати ініціативу і, вислухавши всіх, ухвалювати рішення, то я це роблю. Найбільше мені хочеться бути керівником справедливим. Бо коли ухвалюєш важке рішення позбавити працівника частини премії за його помилки, а цього інколи не уникнути, то людина не повинна піти від тебе з думкою, що покарана нізащо. І поки таких випадків наче не було».

Кілька років тому стан ДС 250-4 був серйозно реконструйований. Зараз крім арматури і круга у прутках він може виробляти «шпулю», яка користується попитом на ринку. Павло також доклав чимало зусиль до реконструкції стану. А вже у часи повномасштабної війни сортамент стану значно розширився. Якщо раніше на четвертому катали арматуру до діаметра 16 міліметрів, то зараз вже опанували арматурний профіль 40 мм і круг 38 мм. Це результат роботи сильної виробничої команди на чолі з начальником СПЦ-2 Олександром Макаренком та його заступником Геннадієм Кузнєцовим. У команді також працює чудовий старший майстер стану з технології Максим Кривошеєв. Також Павло з вдячністю згадує начальника СПЦ-2 Сергія Комлєва, якого також вважає своїм наставником.

Що ж, робота керівника непроста, особливо психологічно. І у Павла є свої методи зняття стресу у вільний час. Він дуже полюбляє риболовлю. А ще Павло радіє кожному успіху своєї доньки. І хай Анастасії вже 18, але для тата вона все одно улюблена донечка. Павло також любить подорожувати, і кожної відпустки намагається вирватися до улюблених Карпат. Від роботи він також отримує задоволення, але життя на цьому не обмежується. Побажаємо ж сину прокатника, брату прокатника і хрещенику прокатника нових виробничих досягнень. Родинна справа має продовжуватися.

Категорії
Новини

Жінки рулять!

В  «АрселорМіттал Кривий Ріг» вперше відбувся онлайн-форум «STEAM GIRLS», який був присвячений Міжнародному дню жінок та дівчат у науці.

Жінки завжди сприяли розвитку науки, техніки, медицини, але їх участь у науковому світі, на жаль, не завжди помічалася. За даними ЮНЕСКО, лише 30 відсотків науковців по всьому світу – жінки. Для того, щоб привернути увагу суспільства до цього питання та заохотити красунь та розумниць обирати науково-технічні спеціальності і дивувати світ новими відкриттями, у 2016 році Генеральною Асамблеєю ООН був започаткований Міжнародний день жінок та дівчат у науці.

Що надихає жінок на наукові дослідження та що заважає їм вірити у свої можливості, які обмеження існують на шляху досягнення цієї мети, які переваги дає діяльність в областях SТЕМ (наука, технології, інженерія та математика) – про це та інше йшлося на першій в «АрселорМіттал Кривий Ріг» онлайн-конференції«STEAM GIRLS».

Конференція об’єднала 35 жінок-учасниць, а основними спікерками стали чотири жінки-науковиці та інженерки, які власним досвідом довели, що змінювати світ науки, ставати лідерками та будувати кар’єру – це теж звичайні жіночі справи.

У лекції про STEM та лідерство, у жвавій панельній дискусії «Жінки у науці та інженерії: виклики і можливості» взяли участь Аліна Коса, інженерка з планування виробництва, старший корпоративний тренер та амбасадор «АрселорМіттал Кривий Ріг», Ганна Новікова, заступниця директора Криворізької гімназії № 51, вчитель предмета STEM, співавторка програми міжгалузевого курсу «SТЕМ LAB». А також Катерина Слюсаренко, в.о. директора інституту управління та лідерства ДУЕТ, та Тетяна Сулима, проректорка КНУ.

«Наші спікерки ділилися з учасницями конференції своїм життєвим та професійним досвідом, вони розповідали про свій шлях у науку, про перешкоди, випробування та  успіхи. Кожна з жінок-спікерок є цікавою особистістю, у якої дійсно можна повчитися новому, адже зараз ми маємо дефіцит успішних жінок-науковиць та інженерок, на яких можна рівнятися у SТЕМ. На мінілекції від Анни Новікової ми розбиралися в тому, що таке STEAM, яка роль жінок у цій сфері та говорили про лідерство. На панельній дискусії йшлося про причини низького відсотка жінок у науці та технічних спеціальностях, про гендерні упередження, стереотипи, кар’єрні бар’єри та дискримінацію. Учасниці поділилися своїм досвідом, як вони долали подібні виклики та розповідали, що їх мотивувало на шляху до успіху, – розповідає Вікторія Коцуба, менеджерка з розвитку молодіжних проєктів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Наприкінці форму на учасниць чекав приємний сюрприз – найцікавіші запитання до спікерок були відзначені цінними подарунками.

Цікаво знати

Якщо вас попросять назвати імена відомих винахідників, що одразу згадується,  Леонардо да Вінчі або Томас Едісон? Історія доводить, що за багатьма речами щоденного вжитку та науковими інноваціями нерідко стоять  жінки. Ось, наприклад, деякі з них.

«Двірники» для авто вигадала Мері Андерсон. Одного зимового дня 1903 року вона їхала автомобілем до Нью-Йорка і помітила, що водій раз у раз відчиняє вікно, щоб змітати сніг з лобового скла. Вже вдома Мері накреслила зразок гумової лопатки, якою можна було орудувати зсередини авто. Вона отримала патент на свою розробку, але ніколи не мала прибутку зі свого винаходу, який згодом став поширеним та звичним елементом автомобіля.

Фахівчиня з хімії Стефані Кволек у 1965 році розробила легке волокно, з якого стали виготовляти куленепробивні жилети та інше захисне спорядження. Це волокно зараз також використовують у різноманітних виробах, від захисних рукавиць, до літаків та підвісних мостів.

Найпопулярнішу гру «Монополія» вигадав не Чарльз Дерроу, як дехто вважає, а Елізабет Мегі. Вона запатентувала свою розробку, як «Гра землевласника». Чарльз Дерроу викупив у неї патент за 500 доларів та монополізував гру, яку ми сьогодні добре знаємо, як «Монополія».

Приєднуйтесь і ви до цих талановитих жінок, поринайте у світ науки і техніки, ставайте дослідницями та винахідницями. А ще вчиться захищати свою інтелектуальну власність. Тоді й ви увійдете в історію, яку будуть вивчати, і на якій  виховуватимуться сучасне та майбутнє покоління.

Категорії
Новини

Працівник доменного цеху № 1 загинув, захищаючи Україну

Виконуючий обов’язки старшого майстра Валерій Сорухан прийшов у доменний цех № 1 майже 22 роки тому. І Андрій Кліпка вже тоді працював. Валерій згадує Андрія, як сумлінного, професійного працівника, який знав свою роботу на сто відсотків.

«Він працював водопровідником доменної печі, – говорить Валерій Сорухан. – Дуже гарна людина. Завжди спокійний і виважений, Андрій був авторитетом для всіх нас. Він вмів знаходити спільну мову з колегами, добре працював у команді. Відповідав за охолодження печі. І робив свою роботу дуже професійно. Якщо за роботу брався Кліпка, то ми були впевненими, що все буде зроблено на найвищому рівні. Андрій став на захист України у грудні 2022 року. А нещодавно ми дізналися, що його більше немає з нами. Дуже страшна новина для всіх нас: горнових, водопровідників, майстрів доменної печі та інших працівників. Важко в це повірити.»

Командир відділення радіоелектронної боротьби з безпілотними літальними апаратами Андрій Кліпка загинув у бою з окупантами у населеному пункті Піщане Куп’янського району, що на Харківщині у січні 2025 року.

Висловлюємо щирі співчуття родині героя.

Категорії
Новини

КХВ: лабораторне життя за кадром

Нові задачі, виклики, досвід – наша розповідь про роботу та колектив центральної лабораторії технічного відділу коксохімічного виробництва у часи повномасштабного вторгнення.

Війна кардинально змінила усіх нас, але не змінила нашого ставлення до своїх справ – зробила нас відповідальнішими. Попри відключення світла, загроз ракетних обстрілів, «шахедів» над головами ми продовжуємо виробляти чавун, сталь, коксохімічну продукцію і, головне, робити це якісно, за світовими стандартами.

Саме на якості ми і зробимо акцент, адже героєм нашої публікації цього разу стала Центральна лабораторія технічного відділу коксохімічного виробництва (ТВ КХВ). Її фахівці допомагають забезпечувати якість  на всіх ланках виробничого ланцюга – від приймання сировини, дотримання цехами КХВ режимів ведення технологічних процесів, і до випуску готової продукції.

«Насправді за цими короткими фразами стоїть велика робота: кропітка, уважна, професійна, зосереджена. Тут здійснюють лабораторні дослідження 26 фахівців. До речі, до війни наш колектив був більшим. Враховуючи те, що сортамент продукції КХВ чималий, лабораторія проводить цілий комплекс випробувань. Тільки минулого року ми виконали їх майже 130 тисяч. Під нашим пильним контролем як вугільна шихта, так і готовий кокс, вміст у них вологи, сірки, зольності, «гарячої» міцності вугілля, коксу та інших якостей. Також ми контролюємо ступень очищення коксового газу від аміаку, бензольних вуглеводів, сірководню та якість отриманої продукції його очищення – сирого бензолу, амонію сульфату, смоли кам’яновугільної тощо. Це і екологічна складова – вловлювання шкідливих викидів, і корисні продукти для споживачів. Тож, як бачимо, наша лабораторія залучена у виробництві на всіх його етапах. Від початку повномасштабної війни ми не припиняли свою діяльність. Тут у нас своя «передова», але наша робота переважно залишається за кадром», – знайомить з діяльністю свого підрозділу Олена Солонько, начальниця центральної лабораторії ТВ КХВ.

Лаборант хімічного аналізу Надія Солонець заносить до лабораторії мішок з вугільним концентратом. Цей чорний, що виблискує, гранулами порошок треба просіяти та підготувати до подальших випробувань.

У іншому кабінеті лабораторії її колега Ірина Хорольська за допомогою мікроскопу та спеціального обладнання визначає петрографічні характеристики вугільних концентратів. Цей метод дозволяє з ювелірною точністю визначати природу вугілля для виробництва коксу.  

«Така робота для нас є щоденною, – продовжує Олена Солонько. – Від початку повномасштабної війни у нас змінилися сировинна база коксування. Зараз ми отримуємо її з Америки та європейських країн. Перед нами постала задача добре познайомитися з сировиною, більше дізнатися про її складову, щоб визначитися, чи підходить вона для нашого виробництва коксу. Тому окрім стандартних випробувань ми досліджували і природу нового для нас вугілля, адже воно було іншим, не таким, до якого ми звикли. Ми проводили петрографічні випробування, визначали пластичні властивості сировини, дізнавалися про  «характер» вугілля та його «поведінку» у складі вугільної шихти. У цих дослідженнях нам допомагав Український державний науково-дослідний вуглехімічний інститут(УХІН), що у Харкові. Результат цієї роботи позитивний – сировина відповідає нашим критеріям, ми можемо використовувати її у нашому виробництві».

«Ще один виклик, який нам довелося долати у воєнні роки – це підтримання роботи устаткування лабораторії через блекаути та часте вимикання електроенергії. Ми працюємо з сучасними приборами, які дозволяють в рази пришвидшувати проведення досліджень та отримувати максимально об’єктивні результати. У нас в роботі пластометричний апарат  для контролю якості вугільної шихти, хроматограф для випробувань сирого бензолу, кам’яновугільної смоли, масла, установка Карботест для проведення лабораторного дослідницького коксування, петрографічний комплекс, про який вже згадувалося та інше цікаве та дороге обладнання. Все це дозволяє нам працювати якісно та швидко. Ми дуже стараємося зберегти працездатність обладнання, адже воно збиралося протягом багатьох років і є надзвичайно затребуваним», – зазначила Тетяна Кліменко, заступниця начальниці центральної лабораторії ТВ КХВ.

Та будь-яке обладнання не може працювати без кваліфікованого колективу. Тому ще одним воєнним випробуванням центральної лабораторії стало збереження працівників, а точніше – працівниць, адже жінки у колективі переважають. Вони, як і завжди, дбають про якість сировини, яка застосовуватиметься у виробництві, продукції, яка відвантажиться замовнику, турбуються про якість технологічних проб води, масла, газів, без яких неможливе протікання технологічних процесів.

З початку повномасштабної війни у більшості жінок чоловіки стали на захист країни. У лабораторії усі підтримують одна одну, дбають і про виробництво, і про допомогу захисникам.

«Тут всі, наче єдина родина, я одразу це відчула, коли влаштувалася сюди на роботу, – розповідає лаборант хімічного аналізу Надія Морозевич. – До Кривого Рогу я приїхала з міста Часів Яр, що на Донеччині. Спочатку ми з родиною ще трималися, допомагали військовим та цивільним, волонтерили, надавали людям першу медичну допомогу. Але потім обстріли почастішали, збільшилися руйнування, словом, до міста прийшли усі нещастя, які нам зазвичай несе «руський мир». Ми з родиною були вимушені залишити рідне місто. Нашою другою домівкою став Кривий Ріг. Раніше я працювала лаборантом хіміко-бактеріологічного аналізу на підприємстві «Вода Донбасу», контролювала якість води. У центральній лабораторії КХВ я перевіряю якість коксового газу. Звичайно, ця робота була новою для мене. Та дівчата мене всьому навчили, я відчула дуже сильну підтримку від усіх моїх колег».

Колектив лабораторії пишається, що ще у 2005 році лабораторія КХВ стала першою і єдиною лабораторією у коксохімічній галузі, яка була акредитована за стандартом «Загальні вимоги до компетентності випробувальних і калібрувальних лабораторій». Для підтримки такої високої планки тут щорічно проходять інспекційні аудити, спеціальні навчання для колективу.

У період воєнного стану лабораторія пройшла повторну акредитацію за стандартом ДСТУ EN ІSO/ IЕС 17025 у його новій версії. Тож, попри війну і все, що з нею пов’язано, центральна лабораторія КХВ продовжує цілодобово працювати для замовників якісно та ефективно. А ще у лабораторії сподіваються на скоріше завершення війни, спокій у роботі і турботи, які б були пов’язані тільки з розширенням виробництва.

Категорії
Офіційно

Владислав Кузнєцов призначений директором ТОВ «Ливарно-механічний завод» з 4 лютого 2025 року

На цій посаді Владислав Кузнєцов відповідатиме за стратегічний розвиток ТОВ «ЛМЗ», забезпечення ефективного та якісного надання комплексу послуг з проєктування, ремонту та відновлення деталей, вузлів та агрегатів, виготовлення запасних частин та змінного обладнання для підрозділів ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», підприємств групи  «АрселорМіттал»  та зовнішніх замовників.

   Владислав Кузнєцов почав свою роботу на підприємстві «АрселорМіттал Кривий Ріг» («Криворіжсталь») у 1993 році слюсарем-ремонтником сортопрокатного цеху № 1.

  З 2001 року він займав керівні посади. З серпня 2024 року за сумісництвом працював першим заступником  директора ТОВ «Ливарно-механічний завод». Під його керівництвом вперше була виконана заміна футеровки шахти доменної печі № 6 власним персоналом ПП «Стіл Сервіс», раніше ці роботи виконували тільки спеціалізовані підрядні організації. 

Владислав Кузнєцов  здобув повну вищу освіту в Національній металургійній академії  України за спеціальністю «Металургійне обладнання» та здобув кваліфікацію «спеціаліст інженерної механіки».

Категорії
Наші люди

«Люблю, чекаю, бережи себе!»

Олена та Віктор працювали разом в ремонтно-механічному цеху № 1 кілька років. Кожен мав свою життєву історію. Але одного дня дві їхні долі сплелися в одну. Їх поєднало кохання, яке народилося в цеху. Сьогодні Олена Шапоренко продовжує працювати машиністкою на молотах, пресах та маніпуляторах і чекає на повернення свого героя, а Віктор, який раніше працював формувальником у ФСЛЦ, зараз зі зброєю в руках боронить своє щастя, свою родину та країну.

З початком повномасштабного вторгнення Віктор Шапоренко за власним бажанням намагався долучитися до захисників, але спочатку йому відмовили. Втім вже наприкінці березня його мобілізували. Тоді він сказав Олені: «Я йду тебе захищати».

«Я за ним, як за кам’яною стіною, – говорить Олена. – В мене був перший шлюб, але там не склалося, бо не було найголовнішого в родині – довіри. А от з Віктором все по-іншому. Я відчуваю, що кохана, що мені довіряють, що ми одне ціле. Тому мені в радість постійно бути поряд з коханим. Ми й працювали разом, й відпочивали, кожну хвилину намагалися бути поряд. Пам’ятаю, як вперше відчула, що народжується нове почуття. Віктор після зміни простягнув шоколадку, потім почав запрошувати на каву». Навіть зараз на передовій Віктор турбується про кохану. В нього є справжній дар, як говорить Олена, він вміє дарувати кохання. Захисник ніколи не забуває навіть у коротких повідомленнях нагадати Олені, що він її любить. А чого тільки варті його сюрпризи та подарунки, які він примудряється робити навіть коли не поряд. Романтик, він не шукає приводу, щоб зробити приємно коханій жінці.

«Пам’ятаю, як ми ще не одружені були і приїхали на Соцмісто у справах, – згадує Олена. – Стою я біля машини, а до мене підходить дівчина, дарує квітку і говорить компліменти, потім за пару хвилин з квіткою підійшов якийсь чоловік, потім ще вже з коробкою цукерок. Я у захваті, і ось бачу йде мій Віктор з величезним букетом троянд. Взагалі-то, для мого чоловіка не потрібен привід, щоб подарувати мені квіти, або ще якийсь сюрприз зробити. А ось сам він не любить подарунки. Тому мені завжди непросто його побалувати, але я й з цим вправляюся».

У Віктора день народження наприкінці січня. Олена вирішила зробити йому подарунок. Поїхала до Сум, де на той час перебував Віктор, і замовила йому солодкий подарунок у кафе, в яке буквально затягнула чоловіка, і вже там він приймав привітання.

«Я завжди дуже хвилююся за Віктора, він вже був неодноразово поранений, був на Херсонському, Донецькому, Курському напрямках. Було й таке, що він випав зі зв’язку на два тижні, я місце собі не знаходила, – говорить Олена. – З’ясувалося, що він тоді був на завданні й отримав поранення. Зателефонував вже з госпіталю, й то не признавався мені. Він у цьому весь – ніколи не жаліється, не скаржиться, а от про мене завжди дбає. Я вірю, що моє кохання є його надійним оберегом».

Треба бути дуже сильним і мужнім чоловіком, щоб під кулями, під вибухами думати не лише про себе, свою безпеку, а й турбуватися про комфорт та безпеку інших. У Віктора родина завжди на першому місці. Він не втомлюється радувати свою кохану. Тому може з’явитися у відпустку, не попередивши, і приїхати до дружини з багажником повним хризантем.

У Віктора була мрія, яку він здійснив до війни – купив мотоцикл. Але «мрія» постраждала від обстрілів на передовій. І зараз Олена збирає кошти, щоб купити йому новий. У цій родині, здається, немає Я і Я, а є Ми. За цими двома літерами потужна сила кохання, коли знайдено свою людину, коли дихаєш в унісон, коли ментально-фізично відчуваєш, що зараз з твоєю людиною там, на відстані у сотні кілометрів.

«Так хотілося б відсвяткувати День Святого Валентина разом, – говорить Олена. – Але я вірю, мій коханий, ми це неодмінно зробимо і будемо щасливі, як ніхто. А поки хочу тобі сказати, що люблю, чекаю, бережи себе!»

Фото з архіву родини Шапоренків