У медцентрі ПП «Стіл Сервіс» під час профоглядів візит до психіатра став швидшим і простішим.
Раніше ці послуги під час профоглядів надавалися підрядною організацією. Робота була налагоджена, втім багатьом працівникам приходилось двічі здавати кров з вени. А тим, хто працює у гірничому департаменті, доводилося їздити
до поліклініки метвиробництва, де приймав психіатр.
Зараз у поліклініці металургійного виробництва лікар-психіатр приймає щоденно. В поліклініці гірничого департаменту – по вівторках та четвергах. Зверніть увагу, під час профогляду працівники підприємств можуть самостійно обирати, в якій поліклініці їм зручніше пройти цього спеціаліста. Та і здавати кров двічі вже не треба.
«Огляд лікаря-психіатра під час щорічного профогляду є обов’язковим для представників професій, які працюють у небезпечних умовах. Серед таких – фахівці коксохімічного виробництва, електрики, газорятівники, ті, хто працює на висоті, має справу з агрегатами під високим тиском, водії автотранспортних засобів, машиністи потягів тощо. За рік лікар-психіатр оглядає більше 10 тисяч осіб – це майже 75 відсотків працівників, які проходять профогляд. Мета психіатричного огляду в першу чергу – попередити розвиток важких психічних захворювань, виявити їх на ранніх стадіях, та запобігти вживанню наркотичних речовин працівниками підприємства, а також встановити придатність людини до роботи, яка має особливі вимоги до стану психічного здоров’я», – зазначила Наталія Гардань, головний лікар медичного центру ПП «Стіл Сервіс».
Також хочемо інформувати працівників, що після отримання сертифікату лікаря- психіатра, ви можете отримати висновок лікаря-терапевта і таким чином завершити профогляд за 1-2 дні.
Так говорить про свою професію слюсар-інструментальник ремонтно-механічного цеху № 1 Сергій Сиволапенко, який нагороджений почесною відзнакою «Честь та гордість ЛМЗ».
Сергій має чималий та різноманітний професійний «багаж». Він працював бурильником, слюсарем з ремонту конвеєрів, термістом, а зараз – слюсарем-інструментальником. В цеху таких слюсарів надзвичайно поважають, адже вони можуть відремонтувати практично все, навіть годинник. Годинники в РМЦ-1, звісно ж, не ремонтують, а от вузли та запчастини для доменних печей, прокатних станів та МБЛЗ, блюмінга, копрового і конвертерного цехів виготовляють та відновлюють.
«У професії слюсаря-інструментальника я вже понад 15 років, – розповідає Сергій Сиволапенко. – Я виготовляю технологічне оснащення для металорізального обладнання у вигляді шаблонів, різьбових калібрів, кілець, пробок, криволінійних шаблонів, ремонтую інструменти та пристрої прямолінійного та фігурного контуру. А потім вже верстатники за допомогою цих інструментів ремонтують та виготовляють деталі і запчастини для металургійного обладнання. Але починається все саме з нас – слюсарів-інструментальників. Уявіть собі, якщо, наприклад, навіть найкращому кравцю дати криві голки та зіпсовані ножиці, що він зможе вам пошити?»
Тому, вважає слюсар-інструментальник, він не має права на помилку. Сергій завжди все ретельно кілька разів відміряє, прораховує. Досвід, технічне мислення, розвинена просторова уява, прискіпливість, уважність до дрібниць та здатність швидко самостійно приймати рішення – це все притаманне Сергію Сиволапенку, говорять про нього колеги.
«Таких би працівників більше, – розповідає старшиймайстер РМЦ-1 Станіслав Кузьменко. – Він надійний, досвідчений, з бажанням в усьому розібратися, з’ясувати, знайти шлях зробити неможливе можливим. Сергій уміє працювати з людьми. До кожного знайде свій «інструмент» взаємодії».
Спокійний і врівноважений, Сиволапенко має палке захоплення, він затятий футбольний вболівальник.
У молодості Сергій навіть грав за футбольну збірну технікуму, де навчався. Професійним футболістом не став, а от жага до м’яча залишилася назавжди. Він намагається не пропускати футбольних матчів улюблених команд. І щоб мати змогу їх дивитися без домашніх баталій, навіть другий телевізор придбав. Тепер дружина спокійно дивиться серіали, а Сергій безперешкодно слідкує за футбольними матчами. Він каже, що футбол та улюблена робота рятують його від складного психологічного навантаження, яке ми всі відчуваємо через війну.
За віком слюсар міг би вже піти на почесний відпочинок, але Сергій згоден передати свій «пост» лише хлопцям з цеху, які зараз на передовій. Тож він чекає на їхнє швидке повернення до рідного цеху, адже впевнений, що переможний м’яч буде нашим.
Бригадир слюсарів-ремонтників Руслан Павловський та його команда відповідають за технічне здоров’я кранового господарства, екскаваторів, вагоноопрокидувачів та іншої техніки рудного двору агломераційного цеху № 3. Тут треба завжди тримати все під контролем, бути уважним та працювати безпечно, вважає Руслан.
Народження агломерату починається з рудного двору. Сюди постачається сировина та вивантажується за допомогою вагоноопрокидувача. Далі закладається штабель рудної суміші. Це на перший погляд здається, що тут просто насипають величезну гору. Насправді формування штабелю – це ціла наука. Його формують шарами з декількох видів сировини. Сюди входять і відходи металургійного виробництва, колошниковий пил, відсів агломерату та інші залізовмісні відходи. Закладають штабель за допомогою рудногрейферних перевантажувачів.
«Наше завдання – обслуговувати усе обладнання, яке на рудному дворі піднімає, переміщує, пересипає, усереднює, укладає сировину. Це екскаватори, вагоноштовхачі, вагоноопрокидувачі, рудногрейферні перевантажувачі, крани, екскаватори, – розповідає Руслан Павловський. – Щоб уся техніка безперебійно працювала, ми щоденно перевіряємо її стан, систематично робимо планово-попереджувальні ремонти тощо. Взагалі ремонтною справою я займаюся майже 30 років. З технікою завжди був на «ти» та з часом набув неабиякого досвіду. Тепер добре розуміюся на будь-яких механізмах, незважаючи на їхню складність або розміри. Втім, і зараз продовжую вчитися, бо техніка постійно змінюється, прогрес не стоїть на місці».
Родом Руслан Павловський з Житомирської області. До Кривого Рогу приїхав у економічно кризові 1990-ті, коли на Житомирщині позакривалися підприємства з робочими місцями – порцеляновий, лісовий заводи, хлібопекарні, виробництво безалкогольних напоїв тощо. «Приїжджайте до Кривого Рогу, тут робота точно знайдеться», – запропонували родині Руслана дві сестри його дружини, які на той час із своїми сім’ями вже мешкали у нашому місті.
«У Кривому Розі я влаштувався на підприємство, а саме у ЦРМО-4, – продовжує Руслан. – Коли я вперше побачив масштаб комбінату, був дуже вражений. Розміри підприємства, особливо у порівнянні з невеличкими заводами на моїй батьківщині, були неймовірні. Почалися трудові будні. Я глибше поринав у професію слюсаря-ремонтника, ближче знайомився з металургійним обладнанням та цехами підприємства, адже працювати доводилося майже на усіх його майданчиках. Добре пам’ятаю і роботу першої доменної печі, з якої починалася розбудова комбінату».
В ЦРМО-4 Павловський відпрацював два роки і перейшов до агломераційного цеху металургійного виробництва. Це зараз він зупинений через те, що застарів. А багато років тому життя тут вирувало, та ще й як!
«Уявіть, тільки за восьмигодинний робочий день тут відвантажувалося по 120 вагонів із сировиною, – розповідає Руслан. – АЦ МВ – це вже історія. А рудний двір, де проходить підготовка сировини для виробництва агломерату, діє у складі агломераційного цеху № 3. Тут працює черговий персонал, а в моїй команді, крім мене, ще два фахівця – це слюсар-ремонтникВалентин Зарюта та газоелектрозварникРустам Первітін. До речі, віднедавна він став на захист нашої країни».
Руслан Павловський підкреслює, що в роботі з обладнанням в першу чергу треба дотримуватися вимог охорони праці, адже ризиків в роботі ремонтників вистачає. Це і робота на висоті (обов’язкового з використанням лямкових страхувальних поясів), вогневі роботи з цілим комплексом безпекових заходів, робота поряд із сипкими матеріалами. Тому використання засобів індивідуального захисту є обов’язковим!
«Охорона праці – це не просто чиїсь вимоги, це збереження як власного життя, так і здоров’я твоїх колег. Тому нехтувати цими правилами не можна, собі ж дорожче, – зауважує Руслан. – Вважаю, що дотримуватися безпеки варто і поза роботою – вдома чи на природі».
За словами Павловського, саме природа надає йому душевної рівноваги, дозволяє розвантажуватися, трохи відволікатися від війни. Хоча часті сирени та обстріли все одно періодично нагадують про це. Але наш герой та його колеги по АЦ № 3 відповідають на це активною волонтерською роботою, підтримкою ЗСУ та, звичайно, безпечною працею, щоб підтримувати економіку та вже зараз з оптимізмом дивитися у майбутнє, коли почнеться післявоєнна відбудова країни.
Кранівниця ремонтно-механічного цеху № 1 Наталя Репецька працює на крані понад 20 років. Колеги Наталі говорять, що почесну нагороду «Честь та гордість ЛМЗ» вона отримала саме за вірність та відданість професії та цеху.
Наталя з тих людей, які завжди готові прийти на допомогу. Вона впевнено береться за найскладніші завдання, не жаліється, не відмовляється, виконує свою роботу так, наче щоразу проходить іспит на майстерність. Особливо яскраво це проявилося з початком повномасштабного вторгнення.
«Для цеху, як і для заводу та країни загалом, у лютому 2022 року були особливо складні часи, – розповідає механік РМЦ-1Андрій Ватаманюк. – Спочатку ми всі були у шоці. Не знали, що буде далі, як ми працюватимемо. Був короткий період, коли цех зупинявся. Але було й таке, що раптово надходило якесь замовлення, яке виконати без крана ми не могли, і тоді ми одразу телефонували Наталі. Вона – наша швидка допомога. Її відданість цеху перевірена роками, але особливо це довели часи випробувань. Це підтвердять усі колеги, хто працює з нею. Тому можна сказати, що на нагородження «Честь та гордість ЛМЗ» її номінував увесь цех».
Кажуть, що перше кохання найміцніше. Так сталося і у стосунках Наталі з цехом. Саме в РМЦ-1 вона вперше піднялася на кран. Її наставниками у професії були кранівниці Віра Кияшко та Галина Степанець.
«І хоча я навчалася на спеціальність «Машиніст крана» в училищі, але вперше керувати краном почала в цеху, – розповідає Наталя Репецька. – У мене з краном взаємини, наче з людиною. Траплялося, що я уходила від нього, намагалася спробувати іншу професію, але мене тягнуло до мого залізного помічника і я повернулася вже остаточно. Мій кран має свій характер, я знаю всі його капризи та вибрики. Мені дуже подобається працювати на висоті, адже тут я головна. Втім, і відповідальність тут висока. Внизу працюють люди, тож я маю бути обережною, уважною і надзвичайно точною в рухах. Я працюю на крані у ковальській дільниці. Тож маю настільки точно доставити заготовку до печі чи на молот, щоб хлопцям внизу було менше роботи. А переставляти доводиться заготовки вагою до десяти тонн».
Після зміни на крані часто втомлюються спина, очі, але, незважаючи на втому, Наталя Репецька поспішає на дачу. Для неї найкращий відпочинок – це спілкування з рослинами. Коли з-під землі пробиваються перші паростки квітів, то разом з ними проростає надія, що все буде добре, говорить Наталя.
«Я дуже люблю читати. Мій улюблений письменник – Еріх Марія Ремарк, – говорить Наталя – У нього є такий вислів: «Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю». Зараз у нашій країні війна, але я вірю у нашу перемогу, бо ми, як ті рослини, попри все пробиваємося доверху, до сонця. Ми не здаємося, ми сильні. Зараз ми відстоюємо майбутнє своєї країни. І я вірю, що цьому ніхто не зможе завадити!»
Першими викладачами з безпеки Сергій Асваров вважає батьків та саме життя.
Сергій згадує урок поводження з сірниками. Йому малому здавалося, що чиркнути і кинути палаючий сірник – це дуже весело. Але батько показав, що буває, коли сірник впаде, наприклад, на поліетиленовий пакет. Хлопець зрозумів.
У три роки Сергій вперше випробував на собі силу струму – мало не здалося. На розетках у квартирі були запобіжні заглушки. Але це не стало перепоною для допитливого малюка. «Як потім розповіли батьки, я витяг одну заглушку, – говорить Сергій. – І чомусь вирішив, що цей отвір ідеально підходить для того, щоб вкрутити у нього шурупчика. А далі тільки й пам’ятаю, як невідома могутня сила відкинула мене на кілька метрів… Рідні жартують, що мабуть саме цей випадок змусив мене полюбити електрику».
Через багато років Сергій Асваров вивчився й отримав диплом бакалавра електроенергетики, електротехніки та електромеханіки, а зараз вчиться на магістра-електромеханіка. Він пройшов стажування, працював електромонтером у конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг», потім мехатроніком у гірничому департаменті підприємства. А зараз Сергій – інженер з охорони праці.
«Саме цього я прагнув ще з університету – допомагати людям організовувати безпечну роботу, – пояснив Сергій. – Попрацювавши на виробництві, я впевнився в тому, що є багато хорошого в організації охорони праці, але й багато ще необхідно зробити. І я помітив, що наше ставлення до безпеки на заводі тісно пов’язана зі ставлення до безпеки у побуті».
Раніше у нього були проблеми зі шкірою рук. Періодично вона запалювалася, червоніла, лущилася… «Я не знав, звідки це взялося, – пояснює Сергій. – Замислився і згадав, що ніколи не використовував захисні рукавички під час щотижневого прибирання. Загуглив і знайшов, що входить до складу миючих засобів, якими користуюся. Там виявилися речовини, які можуть давати таку реакцію шкіри. Став користуватися рукавичками – і проблема зникла. Ось простий приклад, чому необхідно користуватися засобами індивідуального захисту. Рукавички захищають руки, каска – голову, окуляри – зір, а діелектричні рукавички та калоші у електрокущовому цеху, за яким я закріплений, захищають людину від враження струмом. До перевірки наявності та якості ЗІЗів я ставлюся дуже серйозно».
Сергій багато часу проводить у цехах. Він вважає, що з людьми треба якомога більше спілкуватися, підказувати, допомагати виявляти ризики і усувати їх. «Якщо людина довго працює на одному місці, вона може щозміни проходити повз небезпеку й не помічати її, – розповідає Сергій. – До визначення ризиків необхідно ставитися максимально уважно. Наприклад, нещодавно на одній з насосних я виявив незакріплені труби на верхньому виробничому майданчику. Вони могли будь-якої миті скотитися і впасти на людей. Схоже, що колись там виконували ремонтні роботи і зайві труби просто залишили. Цієї небезпеки за щоденною рутиною не помічали. Ризик усунули».
Інженер Асваров небезпідставно вважає: якщо працівник знервований, зростає ризик помилок, які можуть призвести то нещасних випадків. «Психоемоційний стан надзвичайно важливий, – говорить він. – А фахівець з ОП має бути взірцем спокою, позитиву та створювати відповідну атмосферу. Простий приклад: ви зайшли до супермаркету і спілкуєтеся з продавцями, охороною, покупцями спокійно і доброзичливо. Як правило, у відповідь до вас аналогічне ставлення. Всі хочуть вам допомогти. Те саме і на виробництві. Це особливо важливо, якщо людям доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. У мене є кілька лайфгаків, як впоратися з нервами. Вдома є гиря, яку я підіймаю, перемикаючись таким чином на позитивний настрій. Є друг Гліб, також наш працівник, спілкування з яким – це релакс. Інколи я годую безхатніх котиків на вулиці. Якщо все це не дуже допомагає, йду до фахівця-психолога. І тут нема чого соромитися».
Сергій впевнений, що людина має поводитися безпечно не тому, що боїться покарання, а свідомо, бо життя є найвищою цінністю.
«Мені боляче дивитися, коли хтось свідомо йде на порушення, – зізнається Асваров. – Наприклад, на третій дільниці є підземний перехід, яким можна безпечно перейти дорогу до нашого Університету «АрселорМіттал». Але багато людей нехтують такою можливістю, біжать через проїжджу частину. А рух транспорту там дуже інтенсивний. Тобто можливість діяти безпечно є, а бажання немає. Саме формування такого бажання у наших працівників я вважаю однією з головних своїх задач на посаді інженера з ОП. Надзвичайно важко змінювати свідомість людей. Особливо дорослих. Але життя того варте».
«Ми не вічні, а ці хлопці – наше майбутнє, майбутнє дробарної фабрики. Це найкращі студенти, які проходили стажування за ті два десятки років, протягом яких я тут працюю», – заступник начальника ДФ ГД Ігор Боярин поділився враженнями про своїх нових колег. Артем, Микита та Олександр стали працівниками цеху, успішно пройшовши стажування.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, металургійне виробництво на деякий час зупинилося, а гірничий департамент продовжував працювати. Дробарна фабрика дробила руду, з якої на рудозбагачувальних фабриках виробляли концентрат. Багатьох працівників фабрики мобілізували. «Робочих рук не вистачало, – згадує Ігор Боярин. – Ми просили дати людей. Так у цеху з’явилась нова група стажерів. Хлопці виявилися завзятими та сумлінними. Вони не лише навчалися, а й допомогли переобладнати систему нагріву та подавання води в наші душові відповідно до вимог Виробництва світового класу WCM».
А почалось все з мотивації. За словами Ігоря, стажерів не стали зразу навантажувати горами інформації та непідйомними завданнями.
«У перші дні стажування у мене не було особливого натхнення до роботи, – згадує випускник «Нової фабрики», учасник проєкту GoPro Микита Лоза. – Хотілося скоріше відбути зміну і мерщій додому. Саме завдяки правильним діям наставників мені почала подобатися моя робота».
Ігор Боярин та майстер Олександр Кузьменко розуміли, що стажерів треба перш за все зацікавити. Починали з елементарного, наприклад, розібрати й зібрати простеньку електросхему. Давали нескладні творчі завдання, які вимагали нових знань. І хлопці не у ТікТоку сиділи, а шукали потрібні знання та застосовували їх на практиці.
Олександр Залесов вчився у коледжі ДУЕТу. «Мені запропонували роботу в «АрселорМіттал», і я погодився, – згадує він. – Електрикою я зацікавився тоді, коли вперше побачив батарейки, точніше те, як вони запалювали лампочки та рухали іграшки. Мені малому здавалося, що це магія. І зараз здається. І в чомусь я вже сам маг, можу трохи керувати цією суперсилою. Але ще треба пройти довгий шлях. І чим більше дізнаюся, чим далі йду, тим більше нових доріг відкривається. Поки що я не зустрів на шляху ні шлагбаума, ні стіни. Лише невеличкі перешкоди, які допомагають долати наставники, колеги. Найважче мені було фізично. Дистанційне навчання не додає сили та витривалості. А тут ще літо настало, спека. Але звик, підкачав м’язи і зараз працюю із задоволенням».
Олександр та Микита вже не стажери, а чергові електромонтери. Вони обслуговують та ремонтують електроустаткування, розбирають електросхеми в цеху, допускають до ремонтних робіт бригади.
«Це величезна відповідальність, – зізнається Микита. – Адже ти відповідальний за життя багатьох людей. У бригаді може бути 5-6 людей, а таких бригад може працювати дві і навіть три. Трохи страшно». Досвідчений Ігор Боярин у цьому страху нічого поганого не вбачає: «Як казав мій наставник Віктор Калинович: електрик завжди повинен трішки боятися. Аж до пенсії. Тоді він розуміє, що робить, і не лізе туди, куди не треба. Якщо електрик перестав боятися, то йому треба шукати іншу роботу, щоб не наробити горя».
Артем Шведов – наймолодший з групи. У коледжі він вчився ремонтувати та експлуатувати гірниче устаткування. А на дробарній фабриці опанував нову професію – слюсаря-сантехніка. «З трубами та засувками я вже був знайомий, бо працював деякий час на шахті сантехніком на подачі кисню. – А тут познайомився зі складнішим устаткуванням, наприклад, насосами. Серед моїх перших завдань було розібрати та зібрати насос. Не ідеально, але я впорався. Я дуже ціную наш колектив, батьківське ставлення наставників. Особливо вдячний Сергію Шемету, який вчив мене. У цеху багато сантехнічного обладнання: подавання кисню, технічної та питної води, каналізація. Тут більше 10-ти кілометрів труб і майже 30 насосів. Хотілось би спробувати себе у самому цеху, там цікавіше. Але поки що обслуговую системи адміністративно-побутового комплексу, бо готуюся вступати до вишу, треба час на підготовку, а графік день-ніч-48 (як у сантехніків АПК) – це більше можливостей».
Разом з Микитою та Олександром, Артем брав участь у переоснащенні цехових бань. Хлопці змонтували труби, встановили автоматичні клапани, датчики, частотні перетворювачі та багато іншого. Зараз нагрів і подавання води максимально автоматизовані. Завдяки кращому світовому досвіду WCM набагато менше витрачається води, електроенергії, менше зношуються насоси. Системи запускаються та регулюються мобільним телефоном..
«Я пишаюся цими хлопцями, – підсумовує Ігор Боярин. – Якщо вони будуть рости такими ж темпами, якщо не втратять завзяття, то багато чого досягнуть. Олександра ми вже влітку плануємо спробувати на посаді виконуючого обов’язки майстра. А далі йому будуть до снаги більш високі керівні посади, якщо забажає. Микита зізнався, що поки що боїться відповідальності керувати людьми. Тільки-но він переможе страх, то також спробуємо майстром. Артем працює, набирається досвіду. Коли закінчить відповідний виш, то перед ним також відкриються перспективи зростання. Я впевнений в тому, що якщо Олександр, Микита та Артем не збавлять обертів, то у них вийде все, чого забажають».
