На цій посаді Владислав Кузнєцов відповідатиме за стратегічний розвиток ТОВ «ЛМЗ», забезпечення ефективного та якісного надання комплексу послуг з проєктування, ремонту та відновлення деталей, вузлів та агрегатів, виготовлення запасних частин та змінного обладнання для підрозділів ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», підприємств групи «АрселорМіттал» та зовнішніх замовників.
Владислав Кузнєцов почав свою роботу на підприємстві «АрселорМіттал Кривий Ріг» («Криворіжсталь») у 1993 році слюсарем-ремонтником сортопрокатного цеху № 1.
З 2001 року він займав керівні посади. З серпня 2024 року за сумісництвом працював першим заступником директора ТОВ «Ливарно-механічний завод». Під його керівництвом вперше була виконана заміна футеровки шахти доменної печі № 6 власним персоналом ПП «Стіл Сервіс», раніше ці роботи виконували тільки спеціалізовані підрядні організації.
Владислав Кузнєцов здобув повну вищу освіту в Національній металургійній академії України за спеціальністю «Металургійне обладнання» та здобув кваліфікацію «спеціаліст інженерної механіки».
Олена та Віктор працювали разом в ремонтно-механічному цеху № 1 кілька років. Кожен мав свою життєву історію. Але одного дня дві їхні долі сплелися в одну. Їх поєднало кохання, яке народилося в цеху. Сьогодні Олена Шапоренко продовжує працювати машиністкою на молотах, пресах та маніпуляторах і чекає на повернення свого героя, а Віктор, який раніше працював формувальником у ФСЛЦ, зараз зі зброєю в руках боронить своє щастя, свою родину та країну.
З початком повномасштабного вторгнення Віктор Шапоренко за власним бажанням намагався долучитися до захисників, але спочатку йому відмовили. Втім вже наприкінці березня його мобілізували. Тоді він сказав Олені: «Я йду тебе захищати».
«Я за ним, як за кам’яною стіною, – говорить Олена. – В мене був перший шлюб, але там не склалося, бо не було найголовнішого в родині – довіри. А от з Віктором все по-іншому. Я відчуваю, що кохана, що мені довіряють, що ми одне ціле. Тому мені в радість постійно бути поряд з коханим. Ми й працювали разом, й відпочивали, кожну хвилину намагалися бути поряд. Пам’ятаю, як вперше відчула, що народжується нове почуття. Віктор після зміни простягнув шоколадку, потім почав запрошувати на каву». Навіть зараз на передовій Віктор турбується про кохану. В нього є справжній дар, як говорить Олена, він вміє дарувати кохання. Захисник ніколи не забуває навіть у коротких повідомленнях нагадати Олені, що він її любить. А чого тільки варті його сюрпризи та подарунки, які він примудряється робити навіть коли не поряд. Романтик, він не шукає приводу, щоб зробити приємно коханій жінці.
«Пам’ятаю, як ми ще не одружені були і приїхали на Соцмісто у справах, – згадує Олена. – Стою я біля машини, а до мене підходить дівчина, дарує квітку і говорить компліменти, потім за пару хвилин з квіткою підійшов якийсь чоловік, потім ще вже з коробкою цукерок. Я у захваті, і ось бачу йде мій Віктор з величезним букетом троянд. Взагалі-то, для мого чоловіка не потрібен привід, щоб подарувати мені квіти, або ще якийсь сюрприз зробити. А ось сам він не любить подарунки. Тому мені завжди непросто його побалувати, але я й з цим вправляюся».
У Віктора день народження наприкінці січня. Олена вирішила зробити йому подарунок. Поїхала до Сум, де на той час перебував Віктор, і замовила йому солодкий подарунок у кафе, в яке буквально затягнула чоловіка, і вже там він приймав привітання.
«Я завжди дуже хвилююся за Віктора, він вже був неодноразово поранений, був на Херсонському, Донецькому, Курському напрямках. Було й таке, що він випав зі зв’язку на два тижні, я місце собі не знаходила, – говорить Олена. – З’ясувалося, що він тоді був на завданні й отримав поранення. Зателефонував вже з госпіталю, й то не признавався мені. Він у цьому весь – ніколи не жаліється, не скаржиться, а от про мене завжди дбає. Я вірю, що моє кохання є його надійним оберегом».
Треба бути дуже сильним і мужнім чоловіком, щоб під кулями, під вибухами думати не лише про себе, свою безпеку, а й турбуватися про комфорт та безпеку інших. У Віктора родина завжди на першому місці. Він не втомлюється радувати свою кохану. Тому може з’явитися у відпустку, не попередивши, і приїхати до дружини з багажником повним хризантем.
У Віктора була мрія, яку він здійснив до війни – купив мотоцикл. Але «мрія» постраждала від обстрілів на передовій. І зараз Олена збирає кошти, щоб купити йому новий. У цій родині, здається, немає Я і Я, а є Ми. За цими двома літерами потужна сила кохання, коли знайдено свою людину, коли дихаєш в унісон, коли ментально-фізично відчуваєш, що зараз з твоєю людиною там, на відстані у сотні кілометрів.
«Так хотілося б відсвяткувати День Святого Валентина разом, – говорить Олена. – Але я вірю, мій коханий, ми це неодмінно зробимо і будемо щасливі, як ніхто. А поки хочу тобі сказати, що люблю, чекаю, бережи себе!»
Цю фразу часто повторюють Олена та Сергій Лосі, адже вірять, що дійсно щаслива людина – це та, яка знайшла своє справжнє кохання та пронесе його через роки, відстані та обставини.
«Головне, щоб у чоловіка на фронті було все гаразд. Ми з донечками дуже чекаємо на татка, віримо, що війна скоро закінчиться, наші чоловіки повернуться додому і ми, як завжди, будемо радити звичайним повсякденним речам. Насправді це і є справжнє щастя, щоб улюблені люди завжди були поруч. Війна чітко дала нам це зрозуміти», – говорить Олена Лось.
У цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу подружжя працює разом. Олена – машиністкою крана, а Сергій електрогазозварником. «Я й на роботі хотіла бути ближче до чоловіка, тому і перейшла з СПЦ № 1, де раніше працювала, до ЦМК. Але в наше життя увірвалася повномасштабна війна. У 2023 році Сергій став на захист України. Він майстер на всі руки, тож служить у складі бригади, які прокладає понтонні мости на різних ділянках фронту», – розповідає Олена.
Олена та Сергій познайомилися ще студентами. Вони навчалися у тоді ще професійно-технічному училищі № 45. До того ж Олена набувала там навичок кухаря, і спочатку працювала за цією професією. Вона жартує, що вміння смачно готувати дуже стало у пригоді їй саме у сімейному житті, а от професію вона згодом змінила.
«Спочатку ми заглядалися одне на одного у транспорті, адже чомусь часто їздили разом. Вже потім зрозуміли чого так. Це я інтригу зберігаю, – усміхаючись, розповідає Олена. – А познайомилися ми на новорічному вечорі в училищі. Після дискотеки Сергій запропонував провести мене додому. Ось тут і виявилося, що ми мешкаємо в одному будинку. Уявляєте, ми, навіть і не знали, що увесь час знаходилися поруч, нехай і у величезному багатоквартирному будинку. Відтоді стало зрозуміло, чому ми часто зустрічалися у транспорті. Ще на початку 1990-х родина Сергія переїхала до Кривого Рогу з Криму, бо тут жили батьки його батьків. Ми з Сергієм почали зустрічатися. Я дочекалася його з армії і ми продовжили зустрічі. Так тривало довго, поки його матуся врешті-решт не тупнула ногою: «Скільки можна, нумо, до РАЦСу!» Ось так і народилася наша родина».
А далі було звичайне повсякденне життя: турботи одне про одного, робота, домашні справи. А ще часто були квіти та цукерки, Сергій знав, як порадувати Олену.
Яскравим спогадами довоєнного життя стали поїздки на море за путівками від підприємства – відпочинок на пляжі, романтичні вечори біля моря. От тільки діточок у пари довго не було.
«Перша донечка у нас народилася після 10 років нашого спільного з Сергієм життя, – продовжує Олена. – Коли я дізналася, що вагітна, це така радість була, що ніякими словами не передати! Сергій саме прийшов з нічної зміни, а тут така новина! Першу донечку так і назвали, Вікторією, тобто Перемогою. А згодом у нас народилася і друга донечка Даринка. Зараз старшій 15, а молодшій 13 років. Дівчата зростають гарними, розумними та дуже самостійними. Молодь зараз така (усміхається). Ми з чоловіком їх дуже любимо. Зараз з дівчатами ми особливо тримаємося разом, адже переживаємо за нашого татка та усіляко підтримуємо його».
Родина дуже зраділа, коли Сергій прийшов у відпустку. Це був лише тиждень, але він був надзвичайно насичений емоціями. Родина поїхала відпочивати до Одеси, ближче до моря, якого давно не бачила, до яскравого сонечка, приємних подій, яких за останній час їм усім дуже бракувало.
«Чомусь приємне так швидко минає, – підкреслює Олена. – Тепер ми знову далеко одне від одного і спілкуємося телефоном. 14 лютого, у День закоханих у нас обов’язково буде дзвінок і привітання – це вже наша традиція. Головне, щоб зв’язок був, коли його немає, а на фронті таке трапляється, я дуже нервуюся з цього приводу. На свята ми завжди бажаємо чогось хорошого. Сьогодні у мене, і я впевнена, що і в інших українців також, одне бажання – скоріший мир. Нехай ця війна закінчиться, а чоловіки, жінки повернуться додому, до своїх рідних, до мирних справ. Говорять, якщо чогось дуже бажати, то це неодмінно здійснюється. Я в це вірю, а ще вірю в те, що кохання переможе!»
Цими вихідними учасники молодіжного проєкту «3Dільниця» взяли участь у майстер-класі гри на барабанах, який провів керівник музичного гурту «Акцент».
Ми неодноразово бачили у відеокліпах та на концертах, як вправно та легко музиканти грають на барабанах. Наші серця одразу наповнювалися шаленою енергією, ми зосереджувалися на ефектних рухах музиканта, відчували неповторну атмосферу самого дійства, адже ударні інструменти відіграють основну роль – разом з бас-гітарою вони задають ритм усій музичній композиції.
На цьому майстер-класі учасники проєкту «3Dільниця» отримали нові знання та захопливий музичний досвід з гри на барабанах від професіонала – керівника «Акценту» Ігоря Вовкозуба. – Молоді випала унікальна можливість побути у ролі барабанщика і відчути, як це бути основним «метрономом» у колективі.
«Ще з дитинства я дуже хотіла навчитися гри на барабанах, але здійснити цю мрію було не так вже й просто, – сказала Ліза Пасічна, учасниця проєкту «3Dільниця». – Я одразу згадувала про те, що для цього треба прийти до музичної школи та відвідувати там заняття «по повній» (сміється). А якщо мені не сподобається гра на барабанах, тоді що, кидати усе? Ні, це не у моїх правилах, опановувати нове я люблю, це мені «не по барабану»! А десь посидіти за ударною установкою у мене не було можливості. А тут випала така нагода взяти участь у безкоштовному майстеркласі. Перші враження – супер! Було легко слухати, коли тобі розповідали про базові речі, але було дуже нелегко, коли я взяла палички в руки та сіла за ударну установку. Тут кожна твоя рука та нога має працювати окремо, а в голові ти маєш поєднувати усе це та координувати. Спочатку дисонанс, а потім все виходить. Тут треба вчитися. Тепер я знаю, що хочу це робити».
«Дуже прикольно та незвично, адже ти не кожного разу потрапляєш на музичну «кухню» та сам пробуєш грати. Одна річ – це відбивати чимось у такт музиці, зовсім інше – сісти за барабани та самому виконати якийсь ритмічний малюнок. Це нелегко: одна рука б’є по тарілках, інша по «сольнику», а нога тисне педаль бас-бочки. Але це так захоплює! Це дуже круто, це така небуденність, яка дійсно запам’ятовується», – поділився враженнями учасник проєкту «3Dільниця» Валерій Федорченко.
«Звісно, не всі завтра вийдуть на сцену та гратимуть у музичних колективах, але навички гри на барабанах стануть у пригоді, – зазначив Ігор Вовкозуб, керівник гурту «Акцент». – Гра на ударних інструментах поліпшує координацію рухів, розвиває почуття ритму, навчає швидкої реакції та зосередженості. А ще – підвищує самооцінку. Погодьтесь, завжди приємно навчатися чогось нового та розуміти, що ти завжди можеш більшого». Якщо ви теж бажаєте долучитись до активної та творчої команди «3Dільниці», то заповнюй анкету за посиланням: https://forms.office.com/e/F5SHfypTYw
Сортопрокатний цех № 2 має успіхи у вдосконаленні застосування системи блокування небезпечних енергій LOTO, що робить ремонти безпечнішими та скорочує підготовку до них.
Прокатний цех – це комплекс складного й потужного устаткування (електричного, механічного, енергетичного) для виробництва металопрокату. Його елементи рухаються, обертаються за рахунок електроенергії. Трубопроводами до вузлів подаються енергоресурси. Для попередження запобігання аварійним зупинкам на прокатних станах регулярно проводяться планово-попереджувальні ремонти (ППР). Щоб заблокувати небезпечні енергії під час ремонтів, використовується система LOTO. Для більшої ефективності та спрощення її використання вирішили використати можливості системи SAP.
«Перед кожним ремонтом необхідно застосувати комплекс заходів з блокування/ізоляції небезпечних енергій для того, щоб випадкове вмикання струму, механічного устаткування чи подачі пару або іншого енергоресурсу під час виконання ремонтних робіт не призвело до трагедії, – розповідає менеджер ARMP Валентин Машошин. – Тож перед кожним ППР або іншим ремонтом визначалися ризики, точки їх блокування, ретельно планувалася взаємодія між ремонтниками електро-, енерго-, механослужб та підрядних організацій, які виконують роботи, довго оформлялися та складали наряд-допуски і дозвільні документи на паперовому бланку. Це займало багато часу, а так званий людський фактор безпеки не додавав, бо від помилки ніхто не застрахований. Тож було вирішено зібрати всю інформацію про ризики та способи їх блокування на всіх ділянках, створити бібліотеки (масиви електронної інформації) та помістити їх у систему SAP, де зберігається і трансформується інформація про роботу підприємства та його підрозділів».
Збір інформації стартував на початку минулого року. Працівники СПЦ-2 дослідили місця проведення планово-попереджувальних ремонтів від нагрівальних печей до ліній пакування, виявили і описали ризики, визначили точки та способи блокування небезпечних енергій. А їх колеги зі служби ARMP створили покрокові інструкції блокування небезпечних енергій для основних видів ППР і помістили потрібну інформацію до системи SAP.
«Зараз нам не треба перед кожним ремонтом наново вивчати ризики, визначати точки, способи і порядок блокування, – розповідає старший майстер з ремонту електроустаткування СПЦ-2 Олексій Тихомиров. – Дякуючи електронним бібліотекам в SAP ми, представники всіх ремонтних служб та підрядників, отримуємо чітко прописаний порядок дій – що, де і коли блокувати. Користуючись цією інформацією, представники різних служб встановлюють на відповідних місцях свої блокувальні пристрої і замки, і поки триватиме ремонт, вже ніхто не зможе відновити подачу електроенергії, газу, пару чи будь-якого іншого енергоресурсу, або увімкнути, наприклад, гідравлічне устаткування. Поки всі бригади не покинуть місце ремонту, а кожен з керівників ремонтних підрозділів (а якщо бригад небагато і вони невеличкі за чисельністю, то й кожен учасник ремонту) не зніме свій замок, електрик не зможе відновити подачу струму. Принцип «одна людина, один замок, один ключ» діє безвідмовно. Надійно на сто відсотків!»
Як розповів начальник СПЦ-2 Олександр Макаренко, застосування автоматизованої системи підготовки до ремонтів за допомогою інструментів SAP SAFETY дозволяє скоротити час підготовки до ремонтів від кількох годин до години у середньому, що підвищує продуктивність роботи цеху за рахунок скорочення часу на ремонти.
«Але головне – це підвищення рівня безпеки для людей, – говорить Олександр Макаренко. – Ми починали з 80-ти одиниць устаткування. А зараз працюємо вже з понад 220 одиницями. Роботи зі створення бібліотек інформації в SAP вже завершені на 80 відсотків. Процес триває. Закуповуються додатково нові моделі блокувальних пристроїв для застосування LOTO в повному обсязі. Закуповуються принтери, за допомогою яких можна швидко роздрукувати дозвільні документи, які вже сформовані у SAP SAFETY. Не дивлячись на складні умови в наш час, пріоритетом номер один на нашому підприємстві залишаються безпека праці і життя працівників»
Ольга вивчилася на швачку, але вирішила працювати на рудозбагачувальній фабрці. «Професія швачки якось не вписувалася в нашу родинну концепцію, — усміхається сепараторниця Ольга Аврахова. – Батько, Іван Іванович, працював у мартені, а мама, Ніна Олександрівна, — у прокатному цеху. Тож з дитинства я чула розповіді про роботу на заводі. Мені дуже подобалося слухати історії про людей залізної волі, людей зі сталі, які не бояться труднощів і важкої роботи».
Саме такі приклади надихнули її на вибір професії. На рудозбагачувальну фабрику №1 Ольгу привів її чоловік Сергій. Ольга запам’ятала 6 травня 2000 року на все життя. Це був її перший робочий день. «Спочатку був справжній шок, – згадує наша героїня.. – Все таке величезне! Крутиться, стукає, грюкає! Мабуть, якби того дня я самотужки знайшла вихід, то більше б у цех не повернулася. Але, якщо серйозно, колеги допомогли мені швидко подолати страхи. Професію сепараторника я опановувала з нуля, як то кажуть. Вчила мене досвідчена Оксана Юріївна Біньковська. Найважче було запам’ятати назви устаткування та його елементів. Наприклад, ванна у мене завжди асоціювалася з домашньою, а на дільниці сепарації є свої виробничі ванни. Або от барабан – не той, що паличками ритм вистукувати, а барабан сепаратора.Та вже за тиждень я впевнено називала все своїми іменами».
Ольга Аврахова керує устаткуванням для збагачення залізної руди. Вона стежить за якісною та безаварійною роботою сепараторів, які саме й збагачують залізну руду. На запитання, чи є ця робота фізично важкою, Ольга відповіла: «Мабуть, що так, але я звикла й майже не помічаю. Працювати мені комфортно, колектив чудовий. Збагачення руди – це командна робота. Машиніст млинів подрібнює руду, я займаюся її збагаченням, фільтрувальник фільтрує пульпу, оператор координує роботу всієї фабрики, начальник зміни організовує й керує процесами, а ремонтники обслуговують і ремонтують устаткування. Лише злагоджена взаємодія дає змогу отримати якісний концентрат».
Разом з Ольгою працює операторка пульта керування Оксана Макарова. Вона впевнена, що Ольга, як ніхто інший, заслужила найвищу нагороду підприємства – «Честь і гордість АрселорМіттал Кривий Ріг», яку їй вручили минулого року. «Оля сумлінна працівниця, – говорить Оксана Макарова. – Вона ідеально знає своє устаткування та технологічний процес і майстерно його веде. Але на цьому не зупиняється. Опанувала професію фільтрувальника й підміняє його, якщо виникає потреба. А ще вона може замінити операторів, тобто вміло координує роботу всіх дільниць. Ольга доброзичлива, завжди готова допомогти. З нею приємно працювати разом».
Вдома Ольга Аврахова полюбляє в’язати й шити – цьому її навчила мама. «Воно якось само собою вийшло, – згадує Ольга. – Мама займалася рукоділлям, а я завжди була поруч. Тоді вибір одягу в магазинах був небагатим, усе здавалося однаковим. А я завжди була вдягнена витончено та ексклюзивно завдяки маминим рукам. А ще мені подобається готувати для своїх хлопців. Вони у мене справжні гурмани й полюбляють різні смаколики. Родина моя золота! Сергій став для мене не лише чоловіком, а й наставником, коли я прийшла працювати на рудозбагачувальну фабрику. Старший син, Влад, працює на одній із криворізьких шахт, а молодшому, Максимові, вже чотирнадцять, він навчається в восьмому класі. Вони втрьох надихають мене, заряджають позитивом і дають сенс життю. Отримувати нагороди дуже приємно, і я впевнена, що саме підтримка родини багато в чому сприяла цьому. А ще хочу подякувати своїй бригаді. Я працювала на підміні й в інших змінах, тому знаю, що у нас усі бригади хороші. Але своя – найрідніша».
