Позначка: металургійне виробництво

Категорії
Серце професії

Їхня справа – рятувати

Газорятівники газорятувальної служби (ГРС) «АрселорМіттал Кривий Ріг» захищають працівників підприємства від дії небезпечних газів, рятують під час аварійних ситуацій, викликаних різними причинами та беруть участь у виробничих процесах, пов’язаних з використанням газозахисної апаратури. Їх головний здобуток за роки існування підприємства – сотні врятованих життів.

Олег Івлєв прийшов на підприємство 14 років тому. Вакансій тоді було небагато, а серед них – місце газорятівника. Він вирішив спробувати, і не пошкодував.

«Те, що робота вимагає певної фізичної підготовки та моральної стійкості, я зрозумів зразу, – згадує Олег. – Тоді я займався боксом, і це допомогло мені впоратися з труднощами. У колективі зустріли привітно. Закріпили за досвідченим В’ячеславом Нестеруком, який зараз воює за Україну. В мене було бажання вчитися, а Славик виявився чудовим наставником. Тож вже за кілька місяців я вже самостійно проводив профілактичну роботу: перевіряв газопроводи, слідкував за виконанням газонебезпечних робіт, проводив профілактику устаткування, допомагав цехам в організації робіт з газозахисною апаратурою. Але найскладніше – це порятунок людей під час надзвичайних ситуацій. Для того, щоб впевнено діяти у таких випадках – треба практика».

Олег згадує свій перший по-справжньому екстремальний виклик. Він працював рятівником вже кілька років. І от надійшов сигнал з доменного цеху: на колошнику доменної печі сталася біда – працівника придавило металоконструкціями.

«Чоловік кричав так, що стало моторошно. Вочевидь, він мав чисельні переломи. Ми почали надавати першу долікарську допомогу. Він благав не торкатися до нього, бо дуже боляче. Але ж ми мали його врятувати. Дуже акуратно поклали на жорсткі ноші, бо на м’яких з такими травмами транспортувати не можна. Зносили потерпілого сходами, де жорсткі ноші не мали б пройти, але пройшли, бо ми всі дуже того хотіли. Чоловіка передали медикам. Потім вже дізналися, що людина має численні переломи та інші ушкодження, але для життя загрози немає. Рятувати людей – це, мабуть, найбільше, за що я люблю свою роботу, і ще ніколи не пошкодував, що пішов у газорятівники».

Були й інші випадки, коли Олег з колегами рятували людей. Один з них стався на ТЕЦ. Люди працювали у загазованому приміщенні. Раптом працівникові стало погано. Потім стало серце. Івлев з колегами прибули вчасно. Під’єднали кисневий апарат, вміло виконали закритий масаж серця. Людина була врятована.

«З кожним подібним випадком ти дієш все впевненіше, – пояснює Олег. – Мандраж зникає, є лише чітке усвідомлення того, як маєш діяти. Дуже добре, що новачків не задіюють у надзвичайних ситуаціях самих. Лише разом з досвідченими колегами. Обов’язково в команді є бригадир або майстер, рятівник з досвідом, який дає команди. А молодь вчиться, набирається майстерності. Багато наших колег зараз воює, тож нам як ніколи треба смілива, цілеспрямована молодь».

Один з таких молодих і вмотивованих, що прийшов у службу два роки тому – Павло Калінчук. Зараз він вже не лише проводить профілактику, а й кілька разів був задіяний у аварійних виїздах, рятував людей.

«Я швидко призвичаївся, знайшов спільну мову з газорятівниками, – каже Павло. – Чудові, доброзичливі люди. Вони діляться досвідом. Всі докладають зусилля, щоб новачок швидше навчився і якомога краще все опанував. Моїм наставником був Іван Васько, і я вдячний йому за науку. Я намагаюся вчитися у всіх колег, чий досвід мені корисний. Багато цікавлюсь, запитую, навіть у працівників інших змін, у цеховиків. Головне – хотіти».

Батько Павла також газорятівник. Зараз він на фронті. Коли юнак ще вчився у металургійному технікумі на прокатника, просив у батька взяти його до своєї служби. Але той відказував, що ще рано.

«А коли почалося повномасштабне вторгнення, батько сам допоміг мені з працевлаштуванням, – говорить Павло. – Вчився я з нуля безпосередньо на робочому місті. Наполегливо відпрацьовував на манекені надання першої допомоги, тож під час першого надання допомоги потерпілому під час аварійного виїзду я не відчув особливого хвилювання. У голові, наче комікс, виникли фрагменти, що й за чим робити, і я правильно під’єднав кисневий апарат. Людину ми врятували. Всім, хто хоче спробувати цікаву чоловічу роботу, хоче рятувати людей, я рекомендую нашу службу. Спробуйте. Краще шкодувати за тим, що не вийшло, ніж за тим, що не наважився спробувати. Зробіть перший крок, а досвідчені колеги допоможуть».

Ігор Беліченко – один з найдосвідченіших газорятівників. Працює у ГРС більш ніж 30 років

«Я є свідком того, як підприємство розвивається, як впроваджуються нові технології, – розповідає Ігор Беліченко. – Колись ми лише говорили про безперервне розливання сталі, а зараз вже у роботі три машини безперервного лиття заготовок. Те ж саме й з газорятувальним оснащенням. Пам’ятаю стару газозахисну апаратуру, простенькі аналізатори. Зараз маємо прилади світової якості, дуже надійні й точні. Начальник ГРС Сергій Леонов, керівництво служби постійно дбають про сучасні станції заправки балонів, про наші побутові умови. Ось кімната прийому їжі. Холодильник, електроплитка, рукомийник. А ось тренувальна кімната. Сюди напускається дим, і ми відпрацьовуємо виконання робіт в умовах загазованості».

Ігор Беліченко впевнений, що працює серед найкращих людей. Що серед найвагоміших цінностей ГРС – повага одне до одного.

«У мене дуже цікава робота, – усміхається Ігор. – Я буваю в цехах і бачу, що у багатьох робота однотипна. Одні й ті ж виробничі операції щодня. А робота газорятівника – це цікава книга. Кожен день, як нова перегорнута сторінка. Різні цехи, різні процеси, різні люди, різні ситуації. Я вдячний кожному, з ким довелося разом працювати. Особливо вдячний тим, хто нас зараз захищає. У коридорі є стенд. Там загиблі наші герої. З кожним з них я працював протягом багатьох років. Йду, дивлюся на портрети, і навертаються сльози. Вони пішли добровольцями. Вони загинули, щоб ми жили. Я впевнений, що ми переможемо варварів, які прийшли на нашу землю грабувати і вбивати. Хлопці б’ються на передовій, а ми тут маємо робити все, щоб їм допомагати, щоб підприємство працювало, щоб зберегти життя наших працівників».

Категорії
Офіційно

Нарахування винагороди за підсумками роботи підприємства за 2024 рік та підвищення заробітної плати

Шановні колеги,

У 2024 році Україна, Кривий Ріг та гірничо-металургійна галузь продовжували боротьбу за виживання. Основним викликом для нашого підприємства стало подолання втрати конкурентоспроможності, яку спричинили різке підвищення тарифів на енергоресурси в Україні, перебої в енергопостачанні через російські обстріли та складнощі із забезпеченням персоналом. Це відбувалося на тлі зниження ринкових цін на нашу продукцію.

 Як результат, рівень завантаження виробничих потужностей металургійного виробництва становив 25-30% від довоєнного в 1 та 4 кварталах минулого року та 50% у 2-3 кварталах. Гірничий департамент працював на 70% від довоєнної потужності. Хоча порівняно з 2023 роком ми збільшили виробництво основних видів продукції на 40-70%, за підсумками 2024 року ми все ще не змогли вийти на прибутковість, що означає третій збитковий рік для нашого комбінату поспіль.

Працюючи разом з усією країною в умовах, які у мирний час важко було б уявити, ми протрималися завдяки вашому вражаючому професіоналізму та самовідданості, а також підтримці материнської компанії, яка з початку війни надала нам фінансові вливання на суму понад 1 млрд дол США.

Беручи до уваги складну фінансово-економічну ситуацію, в якій знаходиться наше підприємство, та враховуючи невиконання показників для виплати 13 зарплати, за результатами переговорів з уповноваженою трудовим колективом підприємства особою – головою ПО ПМГУ, було вирішено виплатити винагороду робітникам підприємства та дочірніх компаній за підсумками роботи за 2024 рік у розмірі 50% середньомісячної заробітної плати за фактично відпрацьований час у 2024 році. Винагорода буде виплачена разом з заробітною платою за березень 2025 року.

Також за результатами переговорів з головою ПО ПМГУ було ухвалено рішення про диференційоване підвищення рівня окладів робітникам підприємства та дочірніх компаній з 01 травня 2025 року від 5% до 22% (в середньому по підприємству – 15 %).

Підвищення відбудеться в індивідуальному порядку залежно від відхилення поточної зарплати працівників від середнього рівня оплати на ринку праці України з урахуванням умов праці на робочому місці, та дотриманням внутрішньої та зовнішньої справедливості в оплаті праці.

Сподіваюся, що незабаром настане мир і наше підприємство візьме найактивнішу участь у повоєнній відбудові України. 

З повагою, 

Мауро Лонгобардо,

Генеральний директор

ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»

Категорії
Наші люди

Командир сталевого відділення

Того дня настрій у металурга Григорія Сінченка був не дуже. Син Вова з дитинства мріяв стати військовим, вчився у військовому ліцеї, а сьогодні заявив, що хоче піти у металурги. Григорій Михайлович вже багато років працював на металургійному підприємстві, і знав, який він важкий, металургійний хліб, тож взявся відмовляти хлопця. Але ж він впертий, якщо вже вирішив, то так і зробить. «Нема ж у кого вдатись», – подумав батько і мимоволі усміхнувся… З тієї розмови минула чверть століття, і батько вже давно не шкодує, що тоді не вийшло розрадити сина, а пишається ним.

Начальник відділення конвертерів конвертерного цеху Володимир Сінченко гостинно зустрів мене у своєму кабінеті. Нашу розмову часто переривають телефонні дзвінки. Володимир вирішує невідкладні питання: з вогнетривами для футерування конвертера, з киснем для ремонтних робіт, з бронюванням підлеглих та ще багато інших. І стає зрозумілим той широченний діапазон питань, який щодня вирішує начальник відділення, щоб конвертери працювали без аварійних ситуацій, а сталь необхідної якості своєчасно надходила у розливальне відділення та відділення безперервного розливання сталі. Володимир пояснив, що керувати одним з найважливіших підрозділів, який саме плавить сталь, йому допомагає досвід, здобутий на шляху від підручного сталевара до нинішньої посади.

«Мені тоді було років п’ять чи шість, – згадує начальник відділення. – Тато збирався за путівкою на «Мар’янівку» і вперше взяв мене на завод. Завів у цех (тоді не було суворого безпекового контролю). Захопливе видовище вогняного металу неймовірно вразило красою. Але було трохи лячно, бо все навколо величезне, воно крутиться, грюкає, вогонь аж до стелі. Батько завів мене у дистриб’ютерну. І малому навіть дозволили натиснути потрібну кнопку у потрібний момент. Уявляєте, з якою гордістю я потім розповідав одногрупникам у дитячому садочку про те, що завантажив у величезну діжку-конвертер чотири тонни вапняку? Їм таке й не снилося»

Навчання у військовому ліцеї добігало кінця. То був період на межі тисячоліть. Пам’ятаємо, яке тоді було ставлення до армії і військових. Хлопцям у ліцеї навіть форму купляли батьки. Володимир згадує, що тоді у багатьох було враження, що нікому вони не потрібні. Тож і бажання стати військовим було вбите таким ставленням з боку держави й суспільства. Курсант довго думав, поки наважився підійти до батька з серйозною розмовою про металургію. Але коли вже наважився, то зворотного шляху бути не могло. Такий характер.

«Я прийшов у конвертерний цех підручним сталевара, – говорить Володимир Сінченко. – Знав з татового досвіду, що це фізично важка робота, але одне – знати, а інше – спробувати. Тоді був кінець травня, тому до виробничих складнощів додавалася ще й спека, яка у поєднанні з жаром від конвертерів здавалася нестерпною. Але навіть думки не виникало, щоб кинути. По-перше, сам настояв, а по-друге, я не мав права кинути тінь на авторитет батька, а його у цеху дуже поважали. Перебороти складнощі допомогло чудове оточення. Вчили мене люди-легенди: сталевари Віктор Невінчаний, Віктор Головецький, Володимир Баричевський, Василь Савченко, Михайло Мартинюк. Я працював у одній бригаді зі славнозвісним машиністом дистриб’ютера, героєм України Олександром Владимиренком, з яким ми й зараз підтримуємо зв’язок. Начальником зміни був Володимир Власов, а відділенням керував потужний Сергій Півень».

Паралельно з роботою у цеху, молодий підручний вчився у металургійній академії. Згодом він став вже сталеваром. Надзвичайно відповідальна робота. Адже за якість сталі, якість плавки відповідає саме сталевар. Паспорт плавки з інформацією про неї, зберігається ще протягом 25 років. А якщо сталь виявиться недостатньо якісною, і виріб з неї, наприклад, арматура не витримає, що призведе до важких наслідків, то сталевар, який багато років тому виплавив ту сталь, може понести відповідальність. Молодого перспективного сталевара керівництво тримало на замітці, і незабаром йому вже довіряли виконувати обов’язки старшого майстра, керувати людьми. А ще за кілька років Володимир став старшим майстром.

«Старшого майстра у цеху ще жартівливо називають гальмом виробництва, – усміхається Володимир Сінченко. – Бо якщо головна виробнича задача начальника зміни – це дати потрібну кількість сталі, то основна задача старшого майстра – щоб всі конвертери працювали без аварійних зупинок. Тож інколи йому доводиться зупиняти конвертер на гарячий ремонт якщо, наприклад, зношується  шар вогнетривів усередині конвертера, який захищає корпус від високих температур. Адже сталь у середині має температуру до…градусів. А головна ж задача заступника начальника цеху з технології – щоб сталь стовідсотково відповідала вимогам з якості. А от мені, начальнику відділення, треба організувати роботу так, щоб був баланс між надійною роботою устаткування, якістю продукції та виконанням плану. Але головне, щоб це все робилося без травм».

Володимир успішно керує відділенням, про що свідчить звання «Честь і гордість», яке він нещодавно отримав. Чітко організовувати роботу допомагає досвід. А ще Володимир прислухається до думки колег. Він вважає, що одна голова – добре, дві – ще краще, а три – краще ніж дві. Але коли вислухав людей, то рішення ухвалює сам і несе за нього відповідальність.

«Трапляються й такі ситуації, коли доводиться консультуватися з «аксакалами», – зізнається Володимир. – Ніколи не відмовляє у допомозі Сергій Олексійович Півень. Він на заслуженому відпочинку, і його поради безцінні. Є у мене ще один класний консультант. Це мій татко. Не даремно ж він має за свій металургійний труд два Ордени Богдана Хмельницького. Ми коли зустрічаємося, багато говоримо про цех. Питає: «Як там мій рідненький «шостенький» (конвертер № 6 – примітка автора)? Як там хлопці? Передавай їм щирі вітання». А ще ми з татом мріємо, як вболіватимемо за нашого сина-онука Мішу, коли він стане гравцем крутої футбольної команди. Кричатимемо: «Мішо! Давай!». Син тренується у футбольній академії «Кривбасу», має велике бажання, що мене дуже радує».

Володимир і сам любить побігати у футбол, отримує від цього насолоду та знімає стрес, бо робота нервова. А ще для цього у нього є риболовля. І риба у ній – не головне. Головне – перезавантажитися, поспілкуватися з друзями, з колегами. А можна просто поїхати з друзями на базу відпочинку. У Володимира багато товаришів, друзів серед колег, і це він надзвичайно цінує.

«З багатьма ми не лише разом варимо сталь, – каже наш герой. – Ота традиція допомагати одне одному й поза заводом, відпочивати разом, вона збереглася донині. І це чудово!».

Категорії
Наші люди

Технічний спец та основний дублер

У рубриці «Серце професії» цього разу ми розповідатимемо про помічників машиністів локомотивів. У цьому словосполученні усі три головні слова, але ПОМІЧНИК, здається, найголовніше, адже він дійсно є другими очима та гострим слухом того, хто керує тепловозом чи локомотивом. І вимоги до помічника машиніста чималі – мати гарну пам’ять, реакцію, володіти чималими знаннями та бути відповідальним.

Існують роботи, які неможливо виконувати лише одній людині, в неї обов’язково має бути напарник. До таких професій належать машиніст та помічник машиніста локомотива. Разом вони керують величезною, важкою (вагою сотні тонн), та надзвичайно складною залізничною машиною, агрегати якої знаходяться під великою напругою. Локомотиви здатні розвивати велику швидкість, спритно маневрувати та перевозити багатотонні вантажі.

Про залізничні професії ми вирішили дізнатися, як кажуть, з перших вуст. Нам розповіли про це фахівці локомотивної бригади залізничного цеху № 2 машиніст тепловоза Юрій Стеценко, помічник машиністу тепловоза Андрій Чемикос та фахівець, який завжди допоможе локомотивній бригаді новими знаннями, вміннями та влучними підказками машиніст-інструктор локомотивних бригад Микола Шелест.

Андрій Чемикос, Микола Шелест, Юрій Стеценко

У сигнальних жилетах (без цього на залізниці не можна), та з максимальною зосередженістю перед початком зміни екіпаж локомотива перевіряє готовність локомотива до роботи.

Андрій Чемикос декілька разів з «ніг до голови» оглядає локомотив, перевіряє наявність охолоджувальної рідини, змащування вузлів, агрегатів, дизелів, компресорів тепловоза, відмічає наявність вогнегасників та гальмівних башмаків, «продуває» головні резервуари машини та здійснює інші залізничні «маніпуляції». «Оживший» локомотив одразу трохи ричить та дає легкий тремор.

«Готує тепловоз до роботи саме помічник машиніста, – розповідає Андрій Чемикос. – На помічника покладена основна перевірка усіх процесів технічного здоров’я локомотива. Ретельний огляд тепловозів здійснюється перед кожною зміною, адже багато вузлів потребують систематичного регулювання, та й під час роботи можуть виникнути неполадки, які треба терміново усувати. Водночас помічник є повноцінним дублером машиніста, він допомагає йому у керуванні, спостерігає за шляхом, сигналами, які подають працівники станцій тощо. Також помічник машиніста здійснює роботу складача вагонів та виконує маневрові роботи».

Андрій Чемикос закінчив політехнічний коледж Криворізького технічного університету. Визначитися з професією йому допомогли знайомі, які вже працювали залізничниками. Стажування Андрій проходив на станції Прокат-1, де побачив, як працюють локомотивні бригади, як виконується маневрова та інша робота. Цей залізничний «движ» прийшовся до душі хлопцю, тож після закінчення навчання він влаштувався на нашому підприємстві, де працює вже три роки. 

«Турбот у помічника машиніста багато, але я вже маю певний  досвід та набуті навички, – продовжує Андрій. – Нашу роботу сидячою та монотонною точно не назвеш, ти постійно перебуваєш у русі. Спочатку «бігаєш» навколо тепловоза та по усіх його рівнях, при маневровій роботі супроводжуєш залізничний склад, дбаєш про безпеку – у нашій роботі це дуже важливо. Треба також дивитися, щоб люди поруч состава не ходили, а також, щоб колії були вільними, бо зараз такий час, що все може трапитися. Пильність не завадить. Наприклад, коли були блекаути, то черговий по станції не міг бачити стрілочних переводів, тому їх доводилося переводити вручну. Ми здійснюємо це за допомогою курбеля – це такий спеціальний ключик, як ручка у м’ясорубці».

Головний керманич

«Основна задача машиніста – це  керувати локомотивом, дотримуватися безпеки руху та вчасно довозити до місця призначення вагони з вантажем, – говорить машиніст тепловоза Юрій Стеценко. – Звичайно, технічне обслуговування тепловозу також є задачею машиніста, і його ми завжди здійснюємо разом із помічником. Між собою свій локомотив ми називаємо «Наша Ластівка» або «Наша Тачка». Автомобілісти добре зрозуміють, про що ми (сміється). І ми добре дбаємо про свою техніку. У локомотива, як і у людини, є свій характер, який він іноді показує. Але ми завжди знаходимо з ним спільну мову.

А ще нам важливо добре знати географію місцевості, де ми працюємо. От зараз ми, наприклад, залучені до перевезень гірничого департаменту, працюємо в районі нашої шахти. Тут важливо слідкувати і за рухом інших потягів, бо поруч проходять залізничні гілки «Укрзалізниці». Ось, бачите, електричка поїхала, згодом – пасажирський потяг. Також нам треба пильно слідкувати за маршрутом, положенням стрілок, світлофорів. Особливо на це треба звертати увагу в умовах відсутності світла».

Юрій розповідає, що блекаут страшний тільки перший раз, а далі, він хоч і неприємний, але люди вже морально та професійнно до нього готові.

Коли після першого «прильоту» сталося знеструмлення залізниці та цехів нашого підприємства, не працювали світлофори і, навіть, деякі радіостанції. У локомотивних бригадах залишився зв’язок між собою, тож вони мали змогу координувати свої дії. Юрій підкреслює, що перевага тепловозів у тому, що вони автономні, можуть працювати як на електриці, так і на дизелі, поки солярка не закінчиться. «Ми працювали у штатному режимі, тільки з подвійним контролем та увагою. І до цього теж треба бути завжди готовим, як машиністу, так і його помічнику», – підкреслює Юрій Стеценко.

Постійне навчання, як рух поїздів

Ще одна важлива залізнична професія на виробництві – це машиніст-інструктор локомотивних бригад. Цю посаду може обіймати фахівець з досвідом, адже його задача – забезпечувати безпечну роботу локомотивних бригад, постійно навчати нового, дбати, щоб машиністи та їхні помічники завжди дотримувалися численних  інструкцій, правил тощо. І це не  якійсь там непотрібні бюрократичні папери, це правила, за якими живе залізниця, здійснюються перевезення, дотримується безпека людей та техніки.

«Більшість нашого робочого часу ми знаходимося на лінії, дивимося, як працюють наші фахівці, нагадуємо про стандарти підприємства допомагаємо отримувати нові знання, зокрема й з технічної експлуатації залізничного складу, маневрової роботи, колійного господарства (на нашому підприємстві воно становить понад 800 кілометрів), систем сигналізації та зв’язку, верхньої будови колії, правила обслуговування усіх цехів підприємства, навіть де працює техніка, та існують негабаритні місця тощо,  – розповідаємашиніст-інструктор локомотивних бригад Микола Шелест. – Якщо коротко, то моя робота – це постійно дбати про безпеку, про розвиток та професійне вдосконалення фахівців. А для цього і мені самому треба постійно розвиватися, тож, хто вирішить стати машиністом-інструктором, той повинен мати бажання постійно вчитися, без цього у нас ніяк. А ще треба бути готовими до постійного руху – зміни картинки в очах, великої відповідальності за кожного члена локомотивних бригад. Але це цікава і надзвичайно потрібна професія. Запрошуємо вас обрати залізничну професію, яка припала вам до душі, та долучитися до дружнього колективу залізничників нашого підприємства».

Цікаво

Професія машиніста та помічника локомотива беруть початок з середини ХІХ століття, коли виникли перші «пихкаючи» кіптявою паротяги. Тоді для керування ними були залучені троє фахівців: машиніст та два кочегари. З появою локомотивів з паровим двигуном, їх почали обслуговувати машиніст, помічник та знову таки ж, кочегар. З удосконаленням техніки потреба у кочегарі відпала, управління сучасними локомотивами взяли у свої руки машиніст та його помічник. 

Категорії
Охорона праці

Ставимо безпеку на конвеєр

Перевезення вантажів автомобільним транспортом є найпопулярнішим серед всіх вантажних перевезень у світі. Підраховано, що вже у 2027 році його частка на ринку перевезень може досягти 40 відсотків. А от у вогнетривно-вапняному цеху (ВВЦ)  «АрселорМіттал Кривий Ріг» на лідируючій позиції – конвеєрний транспорт. Цех виробляє вапно, без якого неможливе виплавляння сталі на підприємстві. Конвеєри транспортують як готове вапно з обертових печей на склад готової продукції, так і сировину для його виробництва з вагоноперекидача на відкритий склад, а далі до печей. Тож безпечна робота конвеєрів має величезне значення для цеху і його працівників.

Виконувач обов’язків електрика ВВЦ Євген Ольховський повідомив, що у цеху розпочато заміну таких важливих елементів безпекової системи, як кінцеві вимикачі. «Всі наші конвеєри, оснащені кінцевими вимикачами, причому, з обох боків кожен. Вимикач має металеві троси. Потягнувши за трос, працівник може миттєво зупинити конвеєр, якщо виникне необхідність, наприклад, небезпечна ситуація для людини, яка випадково опиниться у робочій зоні. Силами електрослужби цеху вже замінені кінцеві вимикачі на трьох конвеєрах. Нові вимикачі мають ряд переваг, серед яких – надійність і зручність у використанні».

Як кажуть, краще один раз побачити. Збоку конвеєра – симпатична жовта коробочка із світлодіодом та кнопками. Це і є кінцевий вимикач. У обидва боки від нього розходяться троси. Потягнувши за трос у будь-якому місці, саме й можна зупинити конвеєр, уникнувши можливої аварійної ситуації. У чому ж переваги нових вимикачів?

«Зупинити конвеєр можна також натиснувши на аварійну стопову кнопку на корпусі вимикача, –  пояснює в.о. електрика. – Коли спрацьовує вимикач, то червоним загоряється світлодіод. Ні кнопки, ні світлодіоду на старих немає. Суттєво спрощений процес запуску конвеєра після зупинки. Він запускається розблокувальною кнопкою також на корпусі. А для того, щоб випадково не натиснути цю кнопку і помилково не запустити конвеєр, коли загроза ще існує, ця кнопка спрацьовує, якщо її відтягують на себе, а не натискають. А ще корпус вимикача зроблений з алюмінієвого сплаву, що запобігає корозії, і має захист IP 67, тобто електроніка захищена від вологи й пилу. Така захищеність запобігає псуванню устаткування та робить пристрої набагато надійнішими. Та й догляд за ними суттєво спрощується».

Марина Маслина та Олена Тарасенко – транспортувальниці ВВЦ. Вони керують роботою конвеєрів, контролюють процеси транспортування вапна. Кожна з них керує кількома конвеєрами, і по одному у кожної вже переобладнано новими вимикачами. «Це дуже зручно, –  говорить Марина. – Не часто, але є випадки, коли конвеєр треба зупинити миттєво. Наприклад, коли стрічка перевантажена, випадково потрапляє сторонній предмет. Звичайно, важко уявити, що людина у повному розумі полізе під працюючий конвеєр, але й до цього треба бути готовими». А Олена доповнює колегу: «Якщо раптово зупиняється конвеєр, то з новим вимикачем чітко видно, це спрацював вимикач чи є інша причина. При спрацюванні вимикача вмикається світлова сигналізація – починає світитися червоний світлодіод на його корпусі. А на конвеєрі з вимикачем старого типу, не оснащеним індикатором, інколи треба витратити багато часу для пошуку причини зупинки».

А на завершення нашої бесіди Євген Ольховський повідомив, що роботу із заміни кінцевих вимикачів буде продовжено, бо безпека – понад усе.   

Категорії
Новини

«АрселорМіттал Кривий Ріг» увійшов до рейтингу найбільших експортерів України 2024 року за версією Forbes Ukraine

Нагадаємо, що це видання склало рейтинг ТОП 50 компаній, які зробили вагомий внесок у популяризацію бренду Made in Ukraine у всьому світі та підтримку вітчизняної економіки.

Наше підприємство увійшло до п’ятірки найбільших експортерів у гірничо-металургійного секторі 2024 року. Нагадаємо, що сумарний експорт «АрселорМіттал Кривий Ріг» у 2024 році в доларовому обсязі склав 1,1 млрд USD, в той час, як сумарний експорт у 2023 році в доларовому обсязі дорівнював 0,7 млрд USD.

«АрселорМіттал Кривий Ріг», як найбільше металургійне підприємство України, є надійною опорою її економіки, забезпечуючи значні валютні надходження в країну. У 2024 році підприємство суттєво збільшило обсяги експорту, зокрема завдяки частковому розблокуванню морського коридору. Найбільшими товарними групами експорту комбінату були залізорудний концентрат, чавун та заготовка.  До повномасштабного вторгнення нашими основними ринками були Африка, Близький Схід, ЄС, США та Південна Америка. Зараз, зважаючи на обмеження та виклики воєнного часу, ми зосередилися на внутрішньому ринку, та постачаємо до ближчих до нас країн ЄС, що є більш привабливим з точки зору вартості транспортування», – зазначив Генеральний директор підприємства Мауро Лонгобардо.