Звичайній людині важко уявити насоси, які щогодини перекачують аж по 12 тисяч кубічних метрів рідини, тобто по 12 млн літрів. Вони величезні! Такі насоси працюють на пульпонасосних станціях № 2 та № 4 цеху шламового господарства РЗФ гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Без них неможлива робота нашого ГД. А ремонт таких насосів та іншого устаткування ПНС №№ 2,4 неможливий без підйомних кранів, бо основні вузли та агрегати важать тонни і навіть десятки тонн, і вручну їх не потягаєш. Серед тих, хто керує цими кранами – володарка титулу «Людина року ГД», машиністка кранів ШГ РЗФ Олена Шиян.
Всього на двох насосних працює чотири потужні електромостові крани, і Олена керує ними всіма, не одночасно, звичайно. Один з них має вантажність 15+3 тонни, ще один – 30+5 тонн, а ще два – по 50+10 тонн. Саме на одному з 50-тонників Олена Шиян встановила особистий рекорд – підняла та перевезла насос вагою 33 тонни.
«От аби всі працівники були такими, як Олена, – говорить начальник дільниці вантажопідйомних механізмів ШГ РЗФ Ігор Семенов. – Дисциплінована, старанна, сумлінно виконує всі завдання, працює обережно, дбає про безпеку колег. Вона – наша гордість».
Першою професією Олени Шиян була професія кухаря. Вона деякий час працювала у закладі харчування, але декретна відпустка все змінила. Олена вивчилася на машиністку кранів і після відпустки пішла працювати в одну з підрядних організацій, що виконувала роботи для нашого ГД. А потім перевелася на нинішнє робоче місце.
«Працювати на кранах мені зайшло набагато більше, ніж куховарити, – говорить Олена. – Вчитися було цікаво, а от коли вперше сіла у кабіну крана, то було трішки лячно. Але я швидко те переборола, і виявилося, що немає нічого страшного. Треба лише дотримуватися правил. Я відповідаю не лише за своє життя, а ще й за тих, хто працює внизу. Тому дуже ретельно слідкую за правильністю строповки, тобто закріплення вантажів. Якщо щось не так, то з місця не зрушу. Взагалі-то я добра і нескандальна, але що стосується безпеки – сувора та безкомпромісна. Робота така».
Свою роботу Олена любить. Для неї кожне переміщення вантажів – це не тривіальна виробнича операція, а невеличке творче завдання: як це зробити найкраще, а головне – найбезпечніше.
«Керування кранами – це завжди цікаво. Вантажі різні, крани також. У кожного свої характеристики, навіть свій характер. До кожного треба призвичаїтися, кожен тримати у гарному стані. Але відчуваю, що попри всі їхні примхи я тут головна, і крани слухаються саме мене. Отакі потужні, величезні. Це приємно. А ще мені приємно працювати у чудовому колективі. Ми разом працюємо, спілкуємося, влаштовуємо невеличкі святкування. От, наприклад, незабаром 8 березня. Думаю, як завжди будуть тортики, чай-кава, які організують нам наші колеги-мужчини, а також приємні привітання. Але чого я чекаю найбільше – це привітання від коханого чоловіка та моїх донечок».
Оленин чоловік, Андрій, начальник зміни ШГ РЗФ, пішов добровольцем першого ж дня повномасштабного вторгнення. Він – офіцер. Воював на різних напрямках. А зараз його перевели до Кривого Рогу, чому Олена надзвичайно радіє.
«Зазвичай Андрій вітав мене з 8 березня моїми улюбленими орхідеями, – згадує Олена. – Дарував їх у горщиках, щоб надалі прикрашали наше помешкання. Білі, смугасті, дуже різні, але однаково тішать око, пробуджують теплі, романтичні спогади. А ще він готував святкові страви, зазвичай м’ясні, бо я та ще м’ясоїдка. Він у мене чудово готує, і робить це не лише у свята. А на вечір у нас з ним завжди була запланована родинно-культурна програма – кафе, ресторанчик чи кіно, або ще щось. А протягом останніх років для мене найкращий, найжаданіший подарунок – це почути рідний голос у слухавці і впевнитися, що з ним все добре».
Пройде кілька днів. Андрій знов вітатиме кохану Олену. А їй також є кого привітати.
«Маю поздоровити двох чудових донечок – Марину та Аню. Вони – наша гордість. А ще обов’язково привітаю двоюрідну сестру Оксану, – розповідає Олена. – Бажаю їм та всім українкам жіночого щастя, радості, любові, мирного неба та щоб їхні рідні завжди були поруч».
Кожен чоловік має свою історію про те, як жінки впливають на його життя. Саме жінки навчають нас відчувати глибше, дивитися уважніше, говорити щиріше. Вони тримають світ на долоні так, ніби це щось легке — хоча ми знаємо, скільки сил треба, аби воно не впало. І, мабуть, у цьому й полягає їхня роль: давати життя всьому, до чого торкаються — словам, людям, мріям. Ми вирішили запитати чоловіків, яку роль жінки відіграють у їхньому житті ?
Валерій Величко, електрик ремонтного цеху ГД:
“У цех я прийшов майже 30 років тому, працював електромонтером, майстром, і от зараз я електрик цеху. Робота цікава, необхідна, але й важка, а ще нервова. Тому дуже важливо, щоб твоя половинка, твоя дружина тебе розуміла і підтримувала. І мені надзвичайно пощастило у цьому плані. Взагалі жінки – це потужна енергія, така як вітер, блискавка, а хоча б і електроенергія. Енергія може бути як руйнівною, так і створючою, вона може як зашкодити, так і допомогти. На щастя, мені у житті здебільшого зустрічається саме другий варіант. Серед таких жінок – моя кохана дружина Інна. Вона також працює у гірничому департаменті, машиністкою кранів. Я кохаю її за її красу та ставлення до родини, до мене. У житті було багато складнощів, викликів. Інна була поруч, її підтримка була вирішальною. Одного разу моє здоров’я похитнулося. Це вимагало серйозної операції. Інна підібрала потрібні слова, заспокоїла і потім дбайливо доглядала, поки я поправився. 8 березня – чудове свято. Обов’язково я дарую коханій квіти, зазвичай троянди. А ще більше Інну радують звичайні польові квіти, але де ти їх зараз візьмеш? То вже як потепліє. А щодо найдорожчого подарунку мені, точніше, двох подарунків, то Інна подарувала мені двох чудових синів. Вона їх не лише народила, а й виростила, виховала, а я чим можу, їй допомагаю. Іванові зараз 14 років, Микиті – 20. Чудова родина, дякуючи всім нам, а особливо – нашій улюбленій матусі та дружині”.
Роман Тимошевський, старший змінний майстер вальцетокарного цеху:
“Так склалося, що у житті мене оточують чудові жінки: дружина Наталія, донечка Владислава, а ще наша собачка. Вона також жіночої статі, а звати її Нора. Зазвичай ми називаємо її Норка. Порода – той-тер’єр, що перекладається як іграшковий тер’єр. Маленька така, кумедна, три кілограми кумедності. Нора – улюблениця родини. Донечка любить з нею гратися, але зараз нечасто їй це випадає, бо мешкає Владислава наразі у Варшаві. Я, як тато, нею пишаюся. В ній дивовижним чином поєднуються жіночність, ніжність, м’якість, грація з неймовірною цілеспрямованістю, яка вже допомогла їй вступити на бюджет до Одеської політехніки і успішно навчатися онлайн. Владислава працює віддалено та своїм розумом заробляє собі на навчання. В мене у її віці так не виходило. Я впевнений, що вона досягне багато чого у житті, у неї буде свій успішний бізнес і щасливе життя. З Наталією ми одружилися два десятки років тому. Я кохаю її за красу, жіночність, ціную тут підтримку яку маю від неї в будь-яких ситуаціях, за вміння зберігати вогник родинного щастя. Мене звати Роман, але, мабуть, я не надто романтичний. Тож не влаштовую сюрпризів, а дарую коханій на свята, в тому числі на 8 березня, прагматичні подарунки, тобто те, що їй найбільше потрібно саме зараз. Ну й звичайно ж додаю святкові квіти. Знаю, що їй подобаються троянди”.
Сергій Юшманов, котельник цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу:
“Жінки у моєму житті відіграють дуже важливу роль. Це кохана дружина Оксана та улюблені доньки – Ксенія та Дар’я. Оксана – вчителька української мови. Вона живе своєю роботою. Її учні беруть участь у різних олімпіадах з мови, займають високі місця. Вона виховує юне покоління, та й на мене позитивно впливає, спонукає до розвитку. Сподіваюсь, що і я на неї маю позитивний вплив. А донечки – це подарунок для тата. Вони добрі, чуйні, лагідні, люблячі. Молодшій, Дар’ї зараз 14 років. Я пишаюся її здобутками. Вона успішно бере участь у шкільних та інших олімпіадах з предметів, пише гарні вірші – про Україну, про наших захисників тощо. Ксенія, як і мама, стала вчителькою, і це чудово. Вона вже має успіхи, її учні досягають добрих результатів. Вона народилася якраз напередодні жіночого свята, тобто 7 березня. Тож у нас нерідко святкування дня народження переходило у 8 березня. І це було у нас вдома. Таке собі подвійне родинне свято. Але коли Ксенія вийшла заміж, святкування перемістилося до помешкання молодої родини. Восьмого березня я обов’язково дарую своїй коханій квіти. Вона любить, щоб вони були саме білого кольору. Жіноче свято – свято світла, краси, ніжності. Мої донечки та дружина дуже гарні. Тож краса у них є, а я бажаю вам, мої любі, здоров’я та удачі!”
Олег Данілейко, в.о. старшого майстра дільниці експлуатації рухомого складу (забезпечення технологічних перевезень) залізничного цеху № 2 «АрселорМіттал Кривий Ріг»:
«Зі мною поряд улюблена жінка Ганна. Разом з нею ми вже понад 20 років, але знаємо одне одного все життя, ми жили у сусідніх під’їздах, а зустрічатися почали ще зі шкільних часів. Ганна підтримувала мене, коли я вчився на помічника машиніста тепловоза у політехнічному технікумі. Вона раділа, коли я закінчив Державний Інститут підготовки кадрів промисловості за фахом «Машинобудування». Разом ми виховуємо нашого сина. Завдяки дружині наш дім завжди затишний, в ньому приємно пахне смаколиками, тут дійсно відчуваєш, що ти вдома.
Зі святом я також обов’язково буду поздоровляти свою матусю Галину Петрівну. Її добре знають мої колеги по цеху, і не тільки, адже матуся пропрацювала у відділі кадрів нашого цеху. Я родом із залізничної династії. Тут працювали мій тато та брат, який колись був заступником начальника залізничного цеху № 6.
Не помилюсь, якщо скажу, що кар’єра чоловіків у більшості залежить від жінок. Вони вміють надихати, підтримувати, допомагати. Це дуже важливі якості, які треба цінувати. Жінки – це наш надійний тил, основа родини. Тож нехай наші жінки завжди будуть чарівними, красунями, розумницями та оптимістками. А чоловіки нехай дарують їм квіти частіше».
Олександр Мєдвєдєв, старший майстер основної виробничої дільниці агломераційної фабрики «АрселорМіттал Кривий Ріг»:
«Хто б що не казав, але жінки мотивують нас, чоловіків, в усіх сферах життя. Заради жінок ми досягаємо професійних висот, прагнемо зробити щось особливе, унікальне. Головне, щоб наші жінки були щасливими та завжди усміхалися. Мене оточують найчарівніші жінки – це моя кохана дружина Катюша, матуся Надія і друга мама Наталія. Вони завжди на позитиві і підтримують мене. А якщо потрібно, допомагають і справами, і добрим словом. Завдяки дружині наша родина товаришує зі спортом та веде активний, здоровий спосіб життя. Катерина є майстром спорту з плавання. Як вже зрозуміло, плавати у нашій родині вміють усі (сміється). Також дружина взяла під свою опіку фізичний розвиток нашого чотирирічного сина. Вони разом ходять до басейну, займаються спортом. Міжнародний жіночий день – перше свято весни, і це символічно. Саме жінки уособлюють в собі красу природи, яка прокидається, оновлюється після зими. Я дуже хочу, щоб наші жінки нарешті забули про усі складнощі війни, щоб вони розквітнули разом з весною, були здоровими та щасливими. А ми, чоловіки, спробуємо все для цього зробити!»
Олександр Яновський, електрик цеху вловлювання і сіркоочищення КХВ «АрселорМіттал Кривий Ріг»:
«Восьме березня у мене асоціюється з квітами, щирими усмішками жінок та світлим щасливим днем для усієї родини. У моїй родині мене оточують улюблені дружина Олена та донька Софія. З дружиною ми разом вже 22 роки, як познайомилися у друзів перед старим новим роком, так з того часу і не розлучаємося. Олена для мене – це все у моєму житті. Вона дуже мудра, надійна, красива, весела. Я б ще багато про неї розповідав. А наша донька, то взагалі сімейна гордість. Цього року їй виповнюється 16 років. Вона кандидат у майстри спорту з акробатики. На досягненому зупинятися не збирається, бо має бойовий характер. Софія планує й далі навчатися за цим профілем у виші з фізичної культури.
Спортом займається й син Богдан. Його захоплення – боротьба. Він вже чемпіон міста та області. От з сином і будемо поздоровляти наших дівчат. Як завжди, приготуємо для них приємні сюрпризи та, можливо, відправимося до парку, що на Гданцівці, завітаємо і до човнової станції, там дуже красиво. Це наші улюблені сімейні місця».
На нашому підприємстві Олег працював машиністом крана металургійного виробництва (заливального) конвертерного цеху.
Під час технологічного процесу виплавки сталі, за допомогою крану, зі спеціальних ковшів Олег Сахно заливав розпечений рідкий чавун у конвертер.
«Робота відповідальна, складна, адже потребує не лише певних знань та вмінь, а й вправності, обізнаності, обов’язкового дотримання норм охорони праці, – згадує колегу Олексій Тиква, старший майстер основної виробничої дільниці (кранова служба). – Наш Олег якнайкраще відповідав усім цим якостям, маючи багаторічний досвід роботи. Веселий, завжди у гарному настрої, таким ми звикли бачити Олега. Він був дуже товариським, цікавим, вмів влучно пожартувати, підняти настрій іншим. Любив він поговорити про своє хобі – рибалку. А ще Олег Сахно був завжди готовий допомогти та підтримати кожного. Протягом двох важких років ми не знали, що з ним, адже Олег вважався зниклим безвісти. Усі сподівалися на те, що він живий. Але, на жаль, наші сподівання не виправдались. Світла пам’ять нашому колезі та найщиріші співчуття його родині».
На захист України Олег Сахно став наприкінці червня 2023 року. Він був кулеметником піхотної роти. Життя героя обірвалося 15.03.2024 року під час бойового завдання в районі населеного пункту Бердичі Покровського району Донецької області. Втім, офіційне підтвердження надійшло лише зараз.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та друзям загиблого.
Шихта потрібна для виробництва важливої металургійної «страви» – агломерату. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» її готують на дільниці дозування та подачі шихти агломераційної фабрики. А заправляє процесом у цій «аглокухні»дозувальник шихтових матеріалів. Наразі у рубриці «Серце професії» ми спробували дізнатися всі нюанси та розвідати секрети майстерності саме цієї професії.
Під акомпанемент працюючого обладнання з дільниці приймання та складування до дільниці дозування шихтових матеріалів мережею конвеєрного транспорту доставляються усі компоненти шихти. Це залізовмісткий концентрат, рудна суміш, аглоруда, вапняки, коксовий дріб’язок та вугілля.
Для наступного змішування усі ці компоненти треба взяти у потрібних пропорціях – точно дозувати. Це і є головним завданням Світлани Турчинської, дозувальниці (старшої) дільниці дозування та подачі шихти аглофабрики нашого підприємства. На цій кухні вона головна. І смак страви залежить від її точності, професіоналізму і відповідального ставлення до улюбленої справи.
«Кожен компонент шихти надходить у свій бункер, місткістю 90 кубометрів. Потім усі ці компоненти ми маємо відважити у правильному співвідношенні, – розповідає Світлана Турчинська. – Для дозування використовуємо вагове обладнання. Але не таке, як ми звикли бачити у магазинах, а спеціальне, промислове. Усі компоненти шихти воно дозує з точністю до кілограма, а я контролюю, щоб обладнання працювали чітко і без збоїв. Хід процесу дозування я бачу на моніторах. Схематично у режимі реального часу там відображаються усі виробничі операції.
Також, завдяки електроніці, я можу запускати та зупиняти обладнання, регулювати швидкість дозування. Моя справа відповідальна, адже від неї залежить якість нашої продукції – агломерату. А він, як ми знаємо, є основним «хлібом» для виробництва чавуну».
Робота дозувальника шихтових матеріалів потребує якісних знань технологічного процесу виробництва агломерату, обладнання, принципів дозування шихти, керування конвеєрами. Також дозувальник має дбати про чистоту розвантажувальних жолобів конвеєрних стрічок.
Як наголошує Світлана, важливо й постійно координувати свою роботу з іншими працівниками цеху, адже на етапах виробництва мета в усіх одна – видати якісний продукт, та зробити це безпечно.
До безпеки тут особливо уважне ставлення, адже робота дозувальника шихтових матеріалів пов’язана з обладнанням, з предметами та деталями, які рухаються та обертаються, із сипковими матеріалами. Убезпечити себе допомагають засоби індивідуального та колективного захисту, як то огородження, кінцеві захисні вимикачі, світова та звукова сигналізації тощо. До речі, однією із задач дозувальника є нагляд за захисними приладами, щоб вони завжди знаходилися у робочому стані.
Та головне, як підкреслюють спеціалісти аглофабрики, на будь-якому робочому місці ніколи не треба поспішати, а завжди бути уважними та обережними.
«Так вийшло, що зустріч з кореспондентом «Металургу» щодо моєї професії припала саме на 11-річчя моєї роботи на агломераційному виробництві. А взагалі на підприємстві я працюю вже 27 років, – продовжує Світлана Турчинська. – Всьому, що знаю, навчалася тут, хоча за першою освітою я токар, закінчила Гірничо-електромеханічний тоді ще технікум. По закінченню Інституту підготовки кадрів промисловості я вже набула фаху інженера-механіка. Пам’ятаю, коли я вперше побачила підприємство, подумала: «Яке ж воно велике і складне! Як усім цим можна керувати!». Та освоїлася тут швидко. Мене чудово прийняли у колективі, а професії навчала Ірина Алексєєва, яка зараз працює оператором пульта керування. Вже тоді я зрозуміла, що не треба боятися нового, вміння та досвід приходять під час роботи. Тож чекаємо на охочих працювати тут. Буду рада бачити і вас серед своїх колег».
Її професійний світ – цифри, точні розрахунки, вивірені до найменших дрібниць. А от справа, яка дає змогу розвантажитися, розправити крила і поринути у світ, де панує мистецтво – це створення виробів з епоксидної смоли. Знайомтесь – Анжела Шевченко, провідний економіст відділу промислового контролінгу, але зараз ми про її чарівний та магічний світ смоляних виробів.
Анжела прийшла в «АрселорМіттал Кривий Ріг» ще у 2003 році. Почала працювати бухгалтером, потім провідним економістом. Їй подобається її робота, яка пов’язана з контролем, розрахунками, цифрами. Вона вираховує виробничі витрати департаменту з виробництва чавуну та сталі, шукає найвигідніші варіанти для виробничників, прораховує економічний ефект. На роботі викладається на всі сто відсотків. Але будь-яка батарейка вимагає підзарядки. Для Анжели Шевченко – це відпочинок за містом і творчість.
«Я закінчила художню школу вже у дорослому віці, тож це було моїм давнім, виваженим бажанням, – розповідає Анжела. – Але це певного роду академічна, традиційна освіта. А мені хотілося постійно чогось нового, розвиватися у нових творчих напрямках. Ось тоді я почала придивлятися до мистецтва виробів з епоксидної смоли. Це такий цікавий та захопливий світ! Зі смоли можна зробити все: картини, прикраси, годинники, свічники, вази і навіть меблі. Першим моїм виробом стала невелика картина. Працювати зі смолою нелегко і потребує вимог, ну, майже лабораторних. У мене вдома спеціально до цього відведена кімната. Там додаткове освітлення і майже операційна стерильність. Зараз з постійними відключеннями електроенергії у смоляній справі дуже нелегко. А так хочеться стільки усього зробити!».
Відомо, що епоксидка стала популярною в мистецтві не просто так. Її прозорість — це не випадковість, а результат хімічної інженерії. Цікаво, що якісна смола має коефіцієнт заломлення світла, близький до скла, тому вона створює ефект «замороженої миті» — ніби час зупинився всередині. Саме через це художники почали «консервувати» в ній квіти, комах, тканини, навіть старі листи. Сучасні техніки роботи з епоксидною смолою — це вже не просто «налив і чекаєш». Це цілий всесвіт стилів, експериментів і художніх напрямів, які інколи більше схожі на алхімію, ніж на хендмейд.
Анжела Шевченко робить новорічні іграшки, прикраси, картини. І кожен витвір – це своя історія.
«Мене колись попросила дівчина зробити для неї кулон у вигляді червоного серця, – говорить майстриня. – Але просто серце – не цікаво. І ось вже у цьому серці виросло дерево роду, з’явилися нові кольори, перлинки. Я часто роблю прикраси, з погляду на те, що це за людина і для кого вона замовила це. Ось зараз я «виношую» виріб для захисника, рідні попросили для нього зробити щось на кшталт оберега. Він ще на стадії обдумування, бо має нести певну енергію».
З особливим задоволенням Анжела робить прикраси, брелоки та іграшки для дітей. В неї є її маленька постійна замовниця – онука Марійка. Попри доволі складний процес виготовлення, в якому, до речі, важливу роль відіграє безпека (під час роботи зі смолою Анжела використовує усі засоби захисту (бо це ж хімічна речовина): респіратор, спеціальні рукавиці. Але ці години, коли майстриня чарує у своїй домашній «лабораторії» заспокоюють її, дарують радість та задоволення. Є у Анжели й творча мрія – взятися за великі картини, а потім і за меблі з епоксидки. Її здійснення відкладено до нашої перемоги. А вона точна буде, тож поки що Анжела опановує теоретичну частину смоляної мрії, щоб одразу взятися за практику, як тільки пролунає «Перемога!».
Цікаво, що…
Перші епоксидні смоли з’явилися у 1930-х роках. Їх створювали не для декору, а для дуже «серйозних» задач у морській промисловості — смолу використовували для ремонту корпусів кораблів, бо вона не боїться води, в авіації — легка, міцна, стійка до температур, вона стала ідеальним матеріалом для деталей літаків, у космічній галузі — епоксидні композити використовували у перших космічних програмах.
Є цілий напрям мистецтва, де смолу використовують як спосіб зберегти історію. Наприклад: фрагменти старих будівель заливають у прозорі блоки, щоб показати текстуру каменю чи дерева, археологи іноді використовують епоксидні композити для стабілізації крихких артефактів, а музеї заливають у смолу старі документи або тканини, щоб вони не руйнувалися.
Найдивніші вироби зі смоли: епоксидні скрипки, які звучать інакше, але мають дуже чистий, «кришталевий» тембр, стільниці з ДНК, деякі художники заливають у смолу волосся, шерсть домашніх тварин або навіть фрагменти ДНК, створюючи персоналізовані артоб’єкти, епоксидні меблі з історією, наприклад, столики, зроблені з дерева, яке пролежало в річці 200 років. Адже смола дозволяє зберегти структуру, яка б інакше розсипалася.
