Позначка: персонал

Категорії
Наші люди

Роман – про професію

Практично все устаткування у відділенні безперервного розливання сталі (ВБРС) конвертерного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює завдяки електроенергії. Підйомні крани, рольганги, стенди та багато іншого… Є ще багато гідравліки, але й там тиск рідини створюється електронасосами. Весь арсенал електроустаткування необхідно ремонтувати. Тому електромонтери у відділенні – люди незамінні. Серед них – бригадир електромонтерів ВБРС Роман Гаєвський.

«Свої перші усвідомлені взаємини з електричним устаткуванням я добре пам’ятаю. То був іграшковий катер з електродвигунцем, який ми запускали в акваторії фонтану у парку Богдана Хмельницького. І коли він поламався, мені вперше довелося ремонтувати електроустаткування, – усміхається Роман. – А далі був радіогурток з електромобілями. Там ми щось паяли, складали, ремонтували. Я хотів вчитися на фахівця з автотранспорту, але обставини склалися так, що вступив до металургійної академії за електромеханічним фахом».

На Романів вибір вплинула родина. Всі працювали на нашому підприємстві: тато Петро Васильович – у департаменті з якості, мама Людмила Павлівна – контролером ВТК, а брат Сергій – старшим майстром конвертерного цеху. Роман вивчився, і щоб потрапити на комбінат, йому разом з іншими випускниками довелося витримати додатковий іспит, практично кастинг.

«То було хвилююче дійство. На зустріч з нами прийшли представники цехів, які хотіли отримати найкращих, було навіть телебачення, – згадує Роман. – Ми, нещодавні випускники, розповідали про себе, презентували свої дипломні проєкти. Так я потрапив до мартенівського цеху. Там я отримав безцінний досвід. З вдячністю згадую своїх перших бригадирів-вчителів Миколи Соколова та Володимира Ганженка. З його сином, Павлом, ми працюємо разом. Я ремонтував так звані малі електромостові крани, їхню електрочастину. А коли потрапив у відрядження до конвертерного цеху, то попросився на ремонт великих кранів. «Нащо воно тобі? Там же найважче», – застерігав мене електрик цеху Руслан Марчук. А я дуже хотів навчитися. Мені було цікаво».

У 2011 році підприємство готувалося до знаменної події – вводу в експлуатацію машини безперервного лиття заготовок у конвертерному цеху. Набирався штат робітників – технологів, електриків, механіків, енергетиків. Запрошували охочих з інших цехів. І Роман вирішив спробувати.

«Ми знали, що устаткування нове, сучасне, і багато хто хотів працювати саме з ним, – говорить Роман. – Була черга, конкурс на кожне місце. Мене взяли. Устаткування ще монтувалося, ми спостерігали за процесом, намагалися зрозуміти будову, принципи роботи, особливості, вчилися. Здавалося, наче все розуміємо, але потім ще довелося не раз впертися лобом, як то кажуть, поки розібралися. Спілкувалися з іноземними фахівцями компанії Siemens, отримували цінний досвід, який потім згодився. Було дуже цікаво, але дуже важко. Фактично, довелося перенавчатися, бо релейно-контакторні схеми у мартені суттєво відрізняються від частотних перетворювачів у ВБРС. Електроустаткування економніше, безпечніше, захисти спрацьовують швидше і практично безвідмовно».

Зараз Роман Гаєвський працює черговим електромонтером, а значить, він не спеціалізується на ремонтах певного виду електроустаткування, а ремонтує його все – від високовольтного обладнання печі до електрочастини рольгангів чи підйомних кранів.

«Мені подобається моя робота, – каже Роман. – Вона цікава, різноманітна, динамічна. А працювати за конвеєрним принципом, коли монотонно робиш одне й те ж, я б довго не зміг, я себе знаю. У нас чудовий колектив. Взаємодіємо з механіками, енергетиками, допомагаємо одне одному. Дні народження часто відзначаємо разом, або збираємося, коли наші мобілізовані товариші-колеги приїздять у відпустки. А ще маємо нормальне начальство, що ставиться з повагою, може допомогти підказати, і це важливо. Зараз нас у бригаді двоє – я та Василь Феденко. У нас повне порозуміння, чималий досвід, і це допомогає виконувати найскладніші завдання”.  

Категорії
Новини

У бою з ворогом загинув працівник гірничого департаменту Яків Болот

Під час виконання бойового завдання загинув командир відділення зенітного взводу зенітної батареї, молодший сержант Яків Болот. Це сталося 3 лютого 2026 року у районі населеного пункту Стецьківка Куп’янського району Харківської області. До призову на військову службу в жовтні 2023 року він працював слюсарем-ремонтником рудоуправління гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Головний інженер дробильних фабрик №№ 3,4 РУ ГД Сергій Шворак працював разом з Яковом Болотом багато років.

«Яків працював черговим слюсарем-ремонтником, а це значить, що він був універсалом, ремонтував все механічне устаткування дробильної фабрики № 4, – розповідає Сергій Шворак. – Розбирався у всьому – дробарці, підйомних кранах, конвеєрному транспорті, сантехніці тощо, ремонтував якісно та швидко, щоб максимально скоротити простої обладнання. Яків не боявся брати на себе ініціативу, за потреби він сам пропонував свою допомогу колегам, і вони йому також готові були прийти на допомогу. На зміну до фабрики працівників привозила «вахтовка», і назад, до АПК також. Зазвичай зі зміни люди їдуть зморені, мовчазні, але якщо поряд був Яків Болот, то атмосфера у салоні була веселою, чувся гомін, сміх, жарти. Причому на жарти на свою адресу він ніколи не ображався, а миттєво відповідав тим же. Там де був Яків – панував позитивний настрій. Він працював на фабриці з 1992 року, тож досвід мав величезний. Я, вже бувши начальником зміни, головним інженером, не раз звертався до нього за порадами. Це величезна втрата для всіх нас. Він був одним з найкращих».

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та колегам загиблого героя.

Категорії
Uncategorized Новини

Доведено конвертерниками та Ілоном Маском

Останні події з вимкненням Ілоном Маском терміналів Starlink та наслідками цього для окупаційної армії ще раз довели величезну роль надійного та якісного зв’язку в сучасному світі. І це стосується не лише військової сфери, а багатьох інших напрямків, серед яких – виробництво. Як приклад – використання нових рацій працівниками шихтового відділення конвертерного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Як розповів виконувач обов’язків майстра шихтового відділення конвертерного цеху Олександр Сколков, працівники відділення координують рух залізничного транспорту територією цеху. «Для доставки у відділення конвертерів брухту, феросплавів, вапна та інших сипучих матеріалів, без яких неможлива виплавка сталі, цехом прокладені залізничні колії, – пояснює Олександр Сколков. – Коліями рухаються залізничні состави, які підвозять в цех необхідні сталеплавам компоненти. Маневри поїздів доволі складні, адже простір обмежений, кількість колій також, а поруч тривають виробничі процеси, працюють люди. Наші працівники взаємодіють з машиністами локомотивів, допомагаючи виконати маневри без зайвих витрат часу, а головне – безпечно для людей».

Шихтувальник магнітних матеріалів Валерій Худа супроводжує перевезення вантажів конвертерним цехом, виставляє вагони для розвантаження на майданчики. «Зазвичай я рухаюся у хвості поїзда. Це дозволяє мені контролювати зони позаду, тоді як машиніст бачить все попереду, – розповідає Валерій Худа. – Тобто, ми доповнюємо одне одного. Я координую рух залізничного транспорту, а також спостерігаю за тим, щоб у зоні руху не було людей, щоб не проводилися роботи. Якщо бачу небезпеку, то даю машиністу сигнал зупинитися. Для цього всього необхідний надійний зв’язок. Звичайно ж, рація – це набагато краще, ніж подавати сигнали прапорцями чи ліхтариком».

З працівників, які вже мали нагоду оцінити роботу нових рацій – бригадир шихтового двору Володимир Філевський: «Начальник зміни дає нам заявки по плавках, і ми спілкуємося по рації з поїзним диспетчером (черговим), вирішуємо: що подати, що на розвантаження, що на роздачу. І зв’язок, без перебільшення, запорука чіткого та безпечного руху залізничного транспорту на території цеху. Нові рації якраз і забезпечують такий зв’язок. Бо зв’язок за допомогою «мобілок» – не варіант. Мобільними телефонами на виробництві користуватися не можна, щоб не відволікатися, бо можна наробити горя. Та рації й краще. Їхня перевага – це швидкість. Натиснув кнопку, і за мить тебе вже чують. Ще одна перевага – надійність. На них не впливають збої у роботі операторів чи інші негаразди. Зараз кожен має свою робочу рацію, і це чудово. Бо коли рації були на тепловозах, одна на кількох, то порядку не було – то кнопку заклинило, то батарейка коцнута, то ще щось. Ну знаєте як воно, коли багато господарів, а справжнього й немає. Ось вона у мене, постійно заряджена і готова виручити будь-якої миті. Ми вдячні за таке придбання! Надійний зв’язок – це зручність та безпека». 

Категорії
Наші люди

Два крила родини майстрів

Чи може людина обійтися без кисню, без їжі, без води, без сну? Ну, що за запитання, звісно, що ні. А в родині Олени та Дмитра Вавренюків не можуть обійтися ані дня одне без одного. Разом вони не лише вдома, як родина, а ще й на роботі, як колеги, а по життю – як найрідніші люди і найкращі друзі. 19 років разом.

Думки психологів розподілилися у тому, чи краще разом схожим особистостям, чи протилежностям. У родині Вавренюків Дмитро та Олена зовсім різні, але мають багато спільного. Історія їхньої родини почалася ще під час навчання у Металургійній академії. Вони обидва опановували «Ливарне виробництво чорних та кольорових металів». Дмитром захоплювалися майже усі дівчата на курсі – красень, спокійний, модний, веселий. У нього тоді у єдиного в групі був мобільний телефон – на ті часи це було дивом, він добре розбирався у комп’ютерах. Олена ж була чи не найперша «заводила».

«Я сидів позаду Олени на парах, – розповідає Дмитро. – Не помітить і не відчути її енергію було просто неможливо. Та й списував у неї, чесно кажучи. Вона була яскравою. Але тоді ми ще були молоді, тож протягом навчання то сходилися, то розходилися. Я ще не уявляв, що не зможу без неї ані дня. А зараз, після спільних 19 років, я впевнений, що зробив тоді правильний вибір. Я й зараз кохаю її, от не прийшла звичка, як то кажуть, а залишилося саме кохання. Воно є серцем нашої родини».

По завершенню вишу Олена та Дмитро розійшлися, але довго не витримали, і коли влітку Олена відпочивала на морі з сестрою отримала смс від Дмитра. Почалося листування, і швидко пара знову зійшлася.

«Ой, Дмитро, як дорогий коньяк – з кожним роком стає все кращим і кращим, – усміхається Олена. – Він надійний, яскравий, привабливий, добрий. Я йому й зараз компліменти не втомлююся говорити. Ми все разом робимо. Все плануємо. Я, звісно, пані імпульсивна, а він фундаментальний, все у нього по поличках.  Все зробить і на роботі, і вдома. Господар, одним словом. Але це почалося не одразу. Він дуже змінився, коли ми вирішили зробити свою першу глобальну покупку – машину. А до того було все, молоді ж були. Та найцінніше, що ми не можемо одне без одного. Ми як два крила, без яких жоден птах не полетить».

Олена та Дмитро працюють зараз майстрами у фасонно-сталеливарному цеху ЛМЗ. Роботу свою люблять, у них багато спільних робочих задач, тож завжди є про що поговорити і з ким порадитися. Як і в кожній родині буває всяке. Буває й сваряться, але це не надовго, говорять вони.

«А що, я ж завжди права? – говорить Олена. – І він не хоче визнавати, от тоді я починаю ображатися, мовчу, дуюся, але надовго мене не вистачає. Та й Дмитро знає чим мене порадувати – шубою, наприклад (усміхається). Але мій «шубний» парк невеликий (сподіваюсь, що це говорить, що глобальних сварок у цій родині небагато – авт.). Та й зазвичай намагаюся чимось порадувати Дмитра. А якщо відверто, то щоб зберегти родину, треба говорити про все і чесно. Треба довіряти одне одному, адже довіра завжди будується на чесності. Ну, і кохання – то незамінний компонент щастя будь-якої родини. У нас воно вже 19 річної витримки!»

За свій подружній шлях родині довелося пережити чимало. Складний вибір постав перед ними у лютому 2022 року.  Їхати чи залишитися? На сімейній нараді вирішили залишитися, бо це рідна земля, та й не уявляли, як можна розлучатися? Тому разом і працювали, майже не зупинялися, навіть коли тимчасове зупинилося підприємство, то у ФСЛЦ виготовляли лавки для сховищ міста та заводу. І в горі, і в радості разом – це про родину Вавренюків.

Рецепт успішного сімейного життя від Олени та Дмитра – дослухайтеся одне до одного, довіряйте, підтримуйте, шукайте компроміс та майте одні на двох – кохання та мрії. До речі, ми провели тест – попросили Олену та Дмитра написати найбільше (окрім Перемоги, звичайно) спільне бажання. Вони писали про це окремо, не дивлячись одне на одного. І що за диво? Слово в слово однакове! А про що ж це бажання? Вірю, що ми ще напишемо про це обов’язково, коли воно здійсниться. Бо коли в унісон б’ються два таких потужних серця, коли так палають очі, то неможливе обов’язково перетворюється на реальність. Не вірите? Спитайте в Олени та Дмитра Вавренюків.

Категорії
Наші люди

Міцніше за сталь

Майже 30 років працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» слюсар-ремонтник конвертерного цеху, де плавлять сталь, Олександр Аралов. Юнаком він прийшов сюди після технікуму. Олександрова мама, Лідія Василівна, багато років була машиністкою крана у цьому цеху. Безумовно, вона вплинула на вибір сина, і він про це анітрохи не шкодує.

«У мене цікава робота, ми ремонтуємо підйомні крани, – розповідає Олександр Аралов. – Це мені подобається, відчуваю себе саме там, де й мав би бути. Працюю у чудовому колективі. Ми разом не лише на виробництві. Разом відзначаємо свята, разом їздимо на риболовлю. До речі, я затятий рибалка. Але головне – у цеху я знайшов своє кохання, своє щастя».

У 2002 році в конвертерний цех влаштувалася молода кранівниця Тетяна. Таніна мама, Галина Віленівна, також працювала тут, і також машиністкою кранів. Вона й запропонувала доньці спробувати себе в цій професії. А коли одного разу Тетянин кран відмовився працювати, вона викликала слюсарів-ремонтників. І вгадайте, хто прибув на виклик?

«Ми їх жартома, але з вдячністю називали – наша служба 911, – усміхається Тетяна Аралова. – Сашко з колегами швиденько відремонтували кран, і я поїхала далі. Я зразу якось особливо й не помічала знаків його уваги. Ну усміхається, махає рукою вгору, у напрямку моєї кабіни. Одного разу навіть зліпив невеличку кульку з глини, якою футерують ковші, які я транспортувала краном, і поцілив прямісінько у кабіну. Але я, молода-зелена, вважало те за пустощі. Почала здогадуватися, коли Олександр напросився допомогти мені піднести пакет, бо всі знають: якщо школяр береться понести однокласниці портфель, значить щось є. А серйозніші стосунки почалися з Дня металурга».

Тоді Олександр роздобув два запрошення на стадіон «Металург», де мало відбутися святкування, і запросив Тетянку на перше побачення. Наче мала виступати сама Вєрка Сердючка! Але до стадіону вони так тоді й не дійшли. Присіли у сусідньому парку. Зав’язалася романтична розмова, і пара вирішила, що тет-а-тет їм зараз буде цікавіше, ніж серед натовпу відзначальників. Після того почали зустрічатися. Гуляли парками, їли піцу, почали вголос мріяти про спільне майбутнє. А коли одного разу посварилися і довго не бачилися, то зрозуміли, що їм погано одне без одного.

«Якщо відверто, то ініціаторкою весілля була саме я, – пригадує Тетяна. – Мені подобався Сашко, його доброта, чуйність, готовність підтримати, допомогти. І я вирішила, що хочу бути з ним завжди. Того дня було все те, про що я мріяла: пишна білосніжна весільна сукня, велике сріблясте авто, яке мчало нас на зустріч долі. Коли крали мій черевичок, було дуже весело… А потім почалося серйозне доросле родинне життя».

У подружжя народився син. Тато хотів назвати малого Олександром, а Тетяна наполягала на Іллі. Тож до останньої миті не знали, як воно все буде. І вже перед самою реєстрацією, на порозі РАЦСу Олександр ніжно подивився у кохані вічі, і тихо промовив: «Гаразд, хай буде Ілля».

Щасливі роки промайнули, як одна мить. У квітні 2025 року Ілля Аралов став працівником конвертерного цеху. Він працює сталеваром відділення безперервного розливання сталі. Своє кохання подружжя Аралових пронесло через два десятиліття, зберегло та примножило. Як і тоді, на початку стосунків, Олександр приходить з квітами, і не лише восьмого березня чи Таніного дня народження, а й в інші дні, просто так, щоб порадувати кохану. Вони не дуже люблять подарунків-сюрпризів, а дарують одне одному те, що хотілося б отримати.

«На свята я отримую класику – квіти парфуми та цукерки або ж тортика. Коханий знає, що Київський – мій улюблений», – каже Тетяна.

«Парфуми я обираю сам, і якось вгадую. А от щодо коштовних подарунків, то ми їдемо й обираємо удвох. Таня завжди запитує, що хотілось би отримати мені. Тому в мене є оцей телефон, барсетка, чохли для сидінь автомобіля. Може не надто романтично, але всі задоволені, а це головне у родинному житті», – усміхається Олександр.

У родині Аралових їжу готують і Тетяна, і Олександр. Вони зізнаються, що одна й та ж страва у кожного виходить по-своєму.

«От, наприклад, борщ. Одне й те ж кидаємо у каструлю, наче й варимо однаково, але борщі зовсім різні. Дивина! Сашковий борщ мені подобається набагато більше, ніж той, що варю я. І не лише борщ», – каже Тетяна.

«Таня дуже класно готує, мені все подобається – борщ, салати, пиріжки та багато іншого. Я відчуваю, що з кожним роком кохаю її сильніше і ціную ще більше, відчуваю правильність вислову, що найкращий друг – це хороша дружина», – продовжує Олександр.

За плечима у Аралових більш ніж двадцять років щасливого сімейного життя. І вони відверто зізнаються, що зовсім без сварок і непорозумінь не обходилося.  Олександр вважає, що міцна родина можлива лише тоді, коли кожен з подружжя поважає іншого, готовий йти на компроміси і мати внутрішню силу визнавати помилки й виправляти їх. А ось що напередодні Дня закоханих побажала Тетяна: «Тому, хто поки що самотній, я бажаю знайти свою половинку. А тим, хто вже знайшов – зберегти тепло своїх взаємин. Бажаю кохання, безмежного щастя, родинного добробуту і всього найкращого!»

Редакція «Металурга» приєднується до цих чудових побажань, а Тетяні й Олександрові бажає назавжди зберегти своє кохання!    

Категорії
Новини

Вмотивовані та сертифіковані

«АрселорМіттал Кривий Ріг» починає впровадження системи керування безпекою технологічних процесів «Process Safety Management», яка створена для запобігання техногенним аваріям. Фахівці, які координуватимуть впровадження у своїх підрозділах, успішно пройшли навчання і отримали сертифікати, що засвідчують їх компетентність.

Заступник генерального директора з охорони праці та промислової безпеки Євгеній Шидловський подякував кваліфікованим тренерам, що провели навчання, і обіцяють бути на зв’язку й допомагати надалі, та учасникам, які зуміли знайти час і зусилля, попри неймовірну завантаженість, пройти курс і мають рішучість застосувати отримані знання та вміння на практиці. Він зазначив, що першочерговим завданням є визначити, де ми зараз, та чого ще необхідно досягти на довгому шляху до повного контролю над безпекою виробництва.

Серед тих, хто отримав сертифікат – Анна Бондаренко. Вона працює менеджеркою з підготовки виробництва управління департаменту з виробництва чавуну та сталі. «Отримані знання та вміння допоможуть запобігти аваріям у цехах, вберегти устаткування, подовжити терміни його роботи, а головне – зберегти життя й здоров’я людей завдяки ефективнішому керуванню безпекою  технологічнихпроцесів.  Надзвичайно корисною була можливість поділитися досвідом між департаментами щодо організації безпечної роботи обладнання та людей».

Виробництво сталі, її розливання, виготовлення заготовок супроводжуються багатьма ризиками. Про це розповів один з найактивніших, найконструктивніших учасників навчання, заступник начальника конвертерного цеху з безперервного розливання сталі Олександр Лук’янов: «Високий тиск рідин та газів, розплавлений метал, його бризки – це далеко не повний перелік небезпечних факторів та ризиків, з якими ми маємо справу щозміни. Тож система, як на мене, потрібна. Цінним було виявлення прогалин у безпекових знаннях та можливість заповнити ці прогалини. Нас ознайомили з практикою оцінювання відмов у роботі устаткування та контролю за ними. Бажаю всім нам чітко дотримуватися вимог інструкцій з охорони праці, пам’ятати, що нас чекають вдома, і щоб кількість виходів з дому на роботу співпадала з кількістю повернень».

Менеджер з культури охорони праці та координації «Process Safety Management» департаменту з охорони праці та промислової безпеки Олексій Можако є куратором впровадження системи PSM в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він не має ілюзій щодо швидкого та легкого впровадження, але впевнений, що результат буде вартим зусиль. «Навчання – це лише підготовча стадія, – пояснює Олексій Можако. – Наше підприємство – одне з найперших  українських підприємств починає впроваджувати цю систему, яка добре себе показала на провідних іноземних підприємствах різних галузей. Порадувала зацікавленість учасників навчання, їх активність, велика кількість відкритих діалогів, запальних дискусій, що доводить актуальність цього напрямку. Впровадження системи почнеться збором інформації, пов’язаної з безпекою технологічних процесів, визначенням відповідного критичного обладнання, збором технологічних схем, перевіркою їх на актуальність тощо. Далі на нас чекає розробка та впровадження заходів, що допоможуть не допустити займання, вибухів, витоків небезпечних речовин та інші явищ, від яких необхідно вберегти людей».