Категорії
Наші люди

Свято з ароматом орхідей

Звичайній людині важко уявити насоси, які щогодини перекачують аж по 12 тисяч кубічних метрів рідини, тобто по 12 млн літрів. Вони величезні! Такі насоси працюють на пульпонасосних станціях № 2 та № 4 цеху шламового господарства РЗФ гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Без них неможлива робота нашого ГД. А ремонт таких насосів та іншого устаткування ПНС №№ 2,4 неможливий без підйомних кранів, бо основні вузли та агрегати важать тонни і навіть десятки тонн, і вручну їх не потягаєш. Серед тих, хто керує цими кранами –  володарка титулу «Людина року ГД», машиністка кранів ШГ РЗФ Олена Шиян.

Всього на двох насосних працює чотири потужні електромостові крани, і Олена керує ними всіма, не одночасно, звичайно. Один з них має вантажність 15+3 тонни, ще один – 30+5 тонн, а ще два – по 50+10 тонн. Саме на одному з 50-тонників Олена Шиян встановила особистий рекорд – підняла та перевезла насос вагою 33 тонни.

«От аби всі працівники були такими, як Олена, – говорить начальник дільниці вантажопідйомних механізмів ШГ РЗФ Ігор Семенов. – Дисциплінована, старанна, сумлінно виконує всі завдання, працює обережно, дбає про безпеку колег. Вона – наша гордість».

Першою професією Олени Шиян була професія кухаря. Вона деякий час працювала у закладі харчування, але декретна відпустка все змінила. Олена вивчилася на машиністку кранів і після відпустки пішла працювати в одну з підрядних організацій, що виконувала роботи для нашого ГД. А потім перевелася на нинішнє робоче місце.

«Працювати на кранах мені зайшло набагато більше, ніж куховарити, – говорить Олена. – Вчитися було цікаво, а от коли вперше сіла у кабіну крана, то було трішки лячно. Але я швидко те переборола, і виявилося, що немає нічого страшного. Треба лише дотримуватися правил. Я відповідаю не лише за своє життя, а ще й за тих, хто працює внизу. Тому дуже ретельно слідкую за правильністю строповки, тобто закріплення вантажів. Якщо щось не так, то з місця не зрушу. Взагалі-то я добра і нескандальна, але що стосується безпеки – сувора та безкомпромісна. Робота така».

Свою роботу Олена любить. Для неї кожне переміщення вантажів – це не тривіальна виробнича операція, а невеличке творче завдання: як це зробити найкраще, а головне – найбезпечніше.

«Керування кранами – це завжди цікаво. Вантажі різні, крани також. У кожного свої характеристики, навіть свій характер. До кожного треба призвичаїтися, кожен тримати у гарному стані. Але відчуваю, що попри всі їхні примхи я тут головна, і крани слухаються саме мене. Отакі потужні, величезні. Це приємно. А ще мені приємно працювати у чудовому колективі. Ми разом працюємо, спілкуємося, влаштовуємо невеличкі святкування. От, наприклад, незабаром 8 березня. Думаю, як завжди будуть тортики, чай-кава, які організують нам наші колеги-мужчини, а також приємні привітання. Але чого я чекаю найбільше – це привітання від коханого чоловіка та моїх донечок».

Оленин чоловік, Андрій, начальник зміни ШГ РЗФ, пішов добровольцем першого ж дня повномасштабного вторгнення. Він – офіцер. Воював на різних напрямках. А зараз його перевели до Кривого Рогу, чому Олена надзвичайно радіє.

«Зазвичай Андрій вітав мене з 8 березня моїми улюбленими орхідеями, – згадує Олена. – Дарував їх у горщиках, щоб надалі прикрашали наше помешкання. Білі, смугасті, дуже різні, але однаково тішать око, пробуджують теплі, романтичні спогади. А ще він готував святкові страви, зазвичай м’ясні, бо я та ще м’ясоїдка. Він у мене чудово готує, і робить це не лише у свята. А на вечір у нас з ним завжди була запланована родинно-культурна програма – кафе, ресторанчик чи кіно, або ще щось. А протягом останніх років для мене найкращий, найжаданіший подарунок – це почути рідний голос у слухавці і впевнитися, що з ним все добре».

Пройде кілька днів. Андрій знов вітатиме кохану Олену.  А їй також є кого привітати.

«Маю поздоровити двох чудових донечок – Марину та Аню. Вони – наша гордість. А ще обов’язково привітаю двоюрідну сестру Оксану, – розповідає Олена. – Бажаю їм та всім українкам жіночого щастя, радості, любові, мирного неба та щоб їхні рідні завжди були поруч».

Категорії
Новини

Захищаючи Україну, загинув працівник цеху блюмінг Анатолій Сковородко

Підрозділ Анатолія Сковородки займав позиції біля населеного пункту Криничне Пологівського району Запорізької області. Після запеклого бою, який відбувся 26 січня 2026 року, Анатолій вважався зниклим безвісти. Колеги з цеху блюмінг «АрселорМіттал Кривий Ріг», де він працював до призову на військову службу, мали надію, що він живий.

«Анатолій Сковородко був бригадиром з переміщення, – розповідає начальник дільниці СГП (МБЛЗ) Вадим Кузьменко. – Він керував прийомкою сталевих заготовок з відділення безперервного розливання сталі конвертерного цеху і контролював їхнє відвантаження споживачам. Це дуже відповідальна робота, яка вимагає знань, досвіду та повної концентрації уваги, а помилка дорого коштує. Анатолій завжди працював дуже уважно, дотримувався всіх правил безпеки. Він користувався повагою колег, був дуже енергійним, завзятим, не міг сидіти без діла. Коли на початку повномасштабного вторгнення цех був на простої, Анатолій просив, щоб йому дали хоча б якусь роботу. Його відряджали до прокатного цеху № 3, сортопрокатного цеху № 2 тощо. А звідти його вже не хотіли відпускати, просили направити ще, цінуючи якість його роботи. А блюмінг вже запрацював, і такий працівник був необхідним у рідному цеху. Це був чоловік веселий, з гумором, він створював позитивну атмосферу в колективі. Анатолія мобілізували у вересні 2025 року. А нещодавно прийшла звістка про загибель цієї чудової людини».

На початку лютого тіло водія-електрика відділення безпілотних авіаційних комплексів Анатолія Сковородка було знайдено й евакуйовано. Виявилося, що під час останнього бою він отримав тяжкі травми, несумісні з життям.

  Висловлюємо щирі співчуття рідним та колегам воїна. Світла йому пам’ять та вічна слава!

Категорії
Наші люди

Дотик тихої магії

Її професійний світ – цифри, точні розрахунки, вивірені до найменших дрібниць. А от справа, яка дає змогу розвантажитися, розправити крила і поринути у світ, де панує мистецтво – це створення виробів з епоксидної смоли. Знайомтесь – Анжела Шевченко, провідний економіст відділу промислового контролінгу, але зараз ми про її чарівний та магічний світ смоляних виробів.

Анжела прийшла в «АрселорМіттал Кривий Ріг» ще у 2003 році. Почала працювати бухгалтером, потім провідним економістом. Їй подобається її робота, яка пов’язана з контролем, розрахунками, цифрами. Вона вираховує виробничі витрати департаменту з виробництва чавуну та сталі, шукає найвигідніші варіанти для виробничників, прораховує економічний ефект. На роботі викладається на всі сто відсотків. Але будь-яка батарейка вимагає підзарядки. Для Анжели  Шевченко – це відпочинок за містом і творчість.

«Я закінчила художню школу вже у дорослому віці, тож це було моїм давнім, виваженим бажанням, – розповідає Анжела. – Але це певного роду академічна, традиційна освіта. А мені хотілося постійно чогось нового, розвиватися у нових творчих напрямках. Ось тоді я почала придивлятися до мистецтва виробів з епоксидної смоли. Це такий цікавий та захопливий світ! Зі смоли можна зробити все: картини, прикраси, годинники, свічники, вази і навіть меблі. Першим моїм виробом стала невелика картина. Працювати зі смолою нелегко і потребує вимог, ну, майже лабораторних. У мене вдома спеціально до цього відведена кімната. Там додаткове освітлення і майже операційна стерильність. Зараз з постійними відключеннями електроенергії у смоляній справі дуже нелегко. А так хочеться стільки усього зробити!».

Відомо, що епоксидка стала популярною в мистецтві не просто так. Її прозорість — це не випадковість, а результат хімічної інженерії. Цікаво, що якісна смола має коефіцієнт заломлення світла, близький до скла, тому вона створює ефект «замороженої миті» — ніби час зупинився всередині. Саме через це художники почали «консервувати» в ній квіти, комах, тканини, навіть старі листи. Сучасні техніки роботи з епоксидною смолою — це вже не просто «налив і чекаєш». Це цілий всесвіт стилів, експериментів і художніх напрямів, які інколи більше схожі на алхімію, ніж на хендмейд.

Анжела Шевченко робить новорічні іграшки, прикраси, картини. І кожен витвір – це своя історія.

«Мене колись попросила дівчина зробити для неї кулон у вигляді червоного серця, – говорить майстриня. – Але просто серце – не цікаво. І ось вже у цьому серці виросло дерево роду, з’явилися нові кольори, перлинки. Я часто роблю прикраси, з погляду на те, що це за людина і для кого вона замовила це. Ось зараз я «виношую»  виріб для захисника, рідні попросили для нього зробити щось на кшталт оберега. Він ще на стадії обдумування, бо має нести певну енергію».

З особливим задоволенням Анжела робить прикраси, брелоки та іграшки для дітей. В неї є її маленька постійна замовниця – онука Марійка.  Попри доволі складний процес виготовлення, в якому, до речі, важливу роль відіграє безпека (під час роботи зі смолою Анжела використовує усі засоби захисту (бо це ж хімічна речовина): респіратор, спеціальні рукавиці. Але ці години, коли майстриня чарує у своїй домашній «лабораторії» заспокоюють її, дарують радість та задоволення. Є у Анжели й творча мрія – взятися за великі картини, а потім і за меблі з епоксидки. Її здійснення відкладено до нашої перемоги. А вона точна буде, тож поки що Анжела опановує теоретичну частину  смоляної мрії, щоб одразу взятися за практику, як тільки пролунає «Перемога!».

Цікаво, що

Перші епоксидні смоли з’явилися у 1930-х роках. Їх створювали не для декору, а для дуже «серйозних» задач у морській промисловості — смолу використовували для ремонту корпусів кораблів, бо вона не боїться води, в авіації — легка, міцна, стійка до температур, вона стала ідеальним матеріалом для деталей літаків, у космічній галузі — епоксидні композити використовували у перших космічних програмах.

Є цілий напрям мистецтва, де смолу використовують як спосіб зберегти історію. Наприклад: фрагменти старих будівель заливають у прозорі блоки, щоб показати текстуру каменю чи дерева, археологи іноді використовують епоксидні композити для стабілізації крихких артефактів, а музеї заливають у смолу старі документи або тканини, щоб вони не руйнувалися.

Найдивніші вироби зі смоли: епоксидні скрипки, які звучать інакше, але мають дуже чистий, «кришталевий» тембр, стільниці з ДНК, деякі художники заливають у смолу волосся, шерсть домашніх тварин або навіть фрагменти ДНК, створюючи персоналізовані артоб’єкти, епоксидні меблі з історією, наприклад, столики, зроблені з дерева, яке пролежало в річці 200 років. Адже смола дозволяє зберегти структуру, яка б інакше розсипалася.

Категорії
Серце професії

Дві бабки – токарю в поміч

Ігор Батеха працює у ремонтно-монтажному цеху № 1 ЛМЗ вже майже 30 років. Він верстатник широкого профілю. Донедавна його професія звалася «токар». Токарний верстат – його головне знаряддя праці, його годувальник. Тумба, станина, супорт, різцетримач, фартух та багато іншого, а ще дві бабки – це складові верстату, який він знає досконало. Такі верстати жартома називають «ДіП», що означає «догнати і перегнати». Ігор каже, що в умілих руках його «ДіП»  може дуже багато: точити,  нарізати різьби чи канавки, довбати пази та багато іншого. Але верстат нічого не зробить сам, без токаря (верстатника).

Начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний також починав з токаря. Юнаком він прийшов на завод у далекому вже 1990 році.

«Професії я вчився тут же. За заводоуправлінням «АрселорМіттал Кривий Ріг» (тоді ще «Криворіжсталі») був навчально-виробничий цех. Навчали протягом 10 місяців – 4 години практики, чотири – теорії щоденно. Прості вироби можна навчитися виготовляти доволі швидко, а от складні, нетривіальної форми, з непростими різьбами чи пазами – це зовсім інше. Пам’ятаю нерви, невдачі, інколи навіть плакати хотілося. Це поки наб’єш руку, здобудеш навички. Тут головне не здаватися. Мені поталанило, батько, також працівник РМЦ-1, вчив з дитинства: «Синку, у житті легко не було й не буде». Тож я був готовим, пройшов найскладніше, а далі було легше».

Ігор підтвердив слова Євгенія та розповів про себе.

«Родом я з села Покровського Криничанського району, – розповідає Ігор. – Там потрібен був токар, і мене послали на навчання до Кудашівки. Три місяці я вчився у місцевій майстерні. Придивлявся, пробував, запам’ятовував. Повернувся додому, став до верстата, почало виходити. Отримав «корєшок» токаря 4 розряду, а потім переїхав до Кривого Рогу, бо з’явилася родина, треба було шукати роботу з достойною зарплатнею. Попрацював на будівництві, а вже потім влаштувався в РМЦ-1. Спочатку також було нелегко. Але головне – бажання. Без бажання токаря не вийде».

Ігор та Євгеній в один голос кажуть, що токар – це творча робота, це такий собі митець, скульптор по металу, у якого замість ручних інструментів – верстат.

 «Токар – це базова професія для цеху, – говорить Євгеній. – Третина роботи цеху – виготовлення нового устаткування, а на дві третини – ремонт вже існуючого. Устаткування різне, тож багато деталей доводиться виготовляти вперше. Часто на них навіть креслень немає. А ще протягом останніх десятиліть на зміну радянському обладнанню, де деталі в основному прості, з’явилося нове, часто іноземне: німецьке, італійське, китайське та інше. А там деталі складні за формою, фасонні. Тому наші токарі – це творці. Але творцями, справжніми токарями, верстатниками стають лише ті, хто готовий перебороти складності перших 3-х років».

У верстатах використовується багато інструментів: різці, мечики для нарізання різьб, свердла тощо. Токар отримує  набір стандартних інструментів. Для роботи над складними виробами йому доводиться їх вдосконалювати, тобто навіть інструменти під свої задачі він створює сам. А ще одну й туж роботу можна виконати різними способами, і навіть створити власний.

«Це я зрозумів ще протягом перших місяців роботи в РМЦ-1, – говорить Ігор. – Одним з перших завдань було точити гайки. То була неіржавіюча сталь, важка для обробки. Заготовками були прутки довжиною з півметра, кожний на кілька гайок. Стандартний спосіб мені не дуже сподобався. Тож довелося увімкнути голову і винайти свій, і діло пішло. З того часу доводиться часто креативити, щоб виконати роботу швидко і якісно. За це мені й подобається моя професія. А ще для мене – чим складніше, тим цікавіше. Можливості верстата дозволяють робити дуже складні вироби: циліндричні, конусоподібні, кулясті, зі складними пазами, з різними різьбами, канавками. Часто найкращий спосіб виконати роботу приходить у голову вночі. Це не просто робота. Це моє життя. Протягом тридцяти років у цеху я стажував багатьох новачків. І впевнився, що головне – це бажання. В кого воно є – приходьте до нас у цех. Навчимо!»

Категорії
Новини

Очі для машин

Ви коли-небуть бачили коксову батарею? Вона величезна! Батареї коксового цеху № 1 мають довжину близько 100 метрів кожна. Третя й четверта батареї мають по 56 камер коксування, а п’ята й шоста – по 57. Операції із завантаження шихти, вивантаження та транспортування коксу виконують коксові машини. Вони великі й потужні, а разом з тим – небезпечні. Машиністи, що керують ними, фізично не можуть бачити весь простір робочих зон. До недавнього часу це було великою проблемою, загрозою для дверевих та ремонтників, які працюють в зоні руху машин. Кілька років тому було зафіксовано смертельний нещасний випадок – працівника підрядної організації роздавило однією з машин, бо машиніст не міг його бачити. Було вжито кардинальних заходів, щоб подібне не повторилося.

Як розповів змінний майстер коксових батарей №№ 3,4 КЦ-1 КХВ Володимир Сторчеус, на чотирьох батареях КХВ працює майже два десятки коксових машин: коксових виштовхувачів розміром з двоповерховий будинок, дверезнімальних машин, завантажувальних вагонів та електровозв, що транспортують гасильні вагони з коксом. «Перед початком руху всі вони подають потужні звукові та світлові сигнали. Але ж люди можуть захопитися роботою, самі розумієте, недооцінити небезпеку тощо. Ідеальним було б, аби машиністи бачили весь простір, щоб контролювати ситуацію та своєчасно зупинити своє обладнання при появі когось у зоні руху. А для цього необхідно було позбутися так званих «сліпих» зон, недосяжних для зору машиністів», – повідомив Володимир Сторчеус.

За словами провідного інженера з охорони праці Дмитра Партики, рішення було знайдено об’єднаними зусиллями фахівців КХВ і департаменту з охорони праці та промислової безпеки. На допомогою прийшла сучасна техніка. Проєкт обійшовся недешево, але керівництво КХВ та підприємства його підтримало, бо від цього залежать людські життя. На кожній коксовій машині встановили по три відеокамери, надійно захищених від пилу та вологи, а у кабінах – великі монітори, на яких машиніст може вивести зображення з однієї з камер, або з трьох одночасно. Камери спрямували саме на «сліпі» зони, і зараз видно все. А ще на кожну машину встановили по три потужних LED-освітлювачі, щоб мати гарну видимість в темну частину доби, адже виробництво коксу триває 24/7, це процес безперервний. Таким чином було мінімізовано один з чотирьох ризиків-вбивць – ризик роздавлення рухомими механізмами.

Сім років працює машиністом коксового виштовхувача Віталій Кіх: «Оснастити машини додатковими засобами безпеки – дуже гарне рішення. Ось бачите, за допомогою однієї з камер ми маємо зображення зони, де зараз працює дверевий. Я не почну рух, поки не пересвідчуся, що він залишив небезпечну зону. Віднині я контролюю ситуацію, тому почуваю себе набагато спокійніше. Взагалі-то наші люди обізнані, тому у небезпечні зони під час руху машини не заходять. Але ж різне може трапитися, особливо зараз, коли люди на стресі. Як тільки я побачу небезпеку, то миттєво зупиню свій коксовиштовхувач, натиснувши на оцю велику червону кнопку аварійної зупинки. Потім подам сигнал, а якщо треба, то спущуся на майданчик і попрошу колегу звідти вийти, не почну рух, поки він чи вона це не зробить. А світло дуже потужне. Видно майже як удень. Крім безпекової є й інші вигоди. Наприклад, завдяки камерам я своєчасно помічаю, що якийсь механізм не спрацьовує так як треба, або якась з камер почала «газувати». Це дозволяє своєчасно вжити заходів, не допустивши втрат устаткування та виробництва».

Категорії
Наші люди

Дбає про стан людей на станах

«Доброго ранку». Це привітання на початку зміни десятки разів чує медсестра медичного центру підприємства Світлана Микитіна. Вона працює у здоровпункту СПЦ № 2, який нещодавно поновив свою роботу. Світлана опікується станом здоров’я людей, які працюють на прокатних станах.

«Як же люди раділи тому, що наш здоровпункт знову відкрився! Ми знаходимося у самісінькому серці прокатних цехів, тож робітникам зручно сюди звертатися, а ще знати, що допомога у разі необхідності завжди поруч», – розповідає  Світлана Микитіна.

Ми зустрілися зі Світланою одразу по завершенню вранішнього передзмінного огляду. Своє здоров’я перед початком трудового дня тут перевіряють прокатники, водії, машиністи крана, серед яких, до речі, багато жінок, слюсарі, електромонтери, а також представники інших спеціальностей з сортопрокатних цехів №№ 1, 2, 3, блюмінгу. Світлана перевіряє у людей тиск, розпитує про самопочуття, якщо потрібно, заміряє температуру, проводить перевірку за допомогою алкотестеру Drager.

Протягом дня роботи у медичної сестри вистачає, адже їй треба подбати про профілактичні заходи для понад 500 осіб! Увагу треба приділити і тим, хто звертається до здоровпункту, наприклад, у когось заболіла голова, хтось відчув перші ознаки захворювання, у когось підскочив тиск тощо. Якщо необхідно, Світлана завжди готова виїхати на допомогу і у цехи підприємства. За викликом автомобіль швидкої допомоги, який повністю укомплектований медичним обладнанням для надання єкстреної медичної допомоги, це і апарат ЄКГ, дефібрилятор, пульсоксиметр, глюкометр тощо, чергує у здоровпункті, за лічені хвилини домчить медика до постраждалого. Наприкінці робочої зміни медсестра знову перевіряє стан здоров’я працівників.

«Свою роботу я дуже люблю, ні на яку її не проміняю. Відчуття, що я медик, завжди зі мною. Знаєте, коли я їду транспортом, мимоволі придивляюся до рук людей. Коли бачу гарні вени, думаю, о-о-о, їх зручно вколоти, – сміючись, говорить Світлана Микитіна. – З моєю сестрою-близнючкою Людмилою ми перші медики в родині, закінчили  Криворізьке тоді ще медучилище. У цьому рішенні нас дуже підтримав батько Микола Кучеренко. Колись він теж працював на нашому підприємстві, був машиністом тепловоза. Після навчання я почала працювати у дитячій лікарні № 2 нашого міста, а сестра за направленням поїхала до дитячої лікарні Дніпра. Потім, вже після декрету, я працювала у терапевтичному відділенні лікарні № 5. Саме там я й дізналася, що у здоровпункти підприємства потрібні медики. Я вирішила спробувати себе, і відтоді жодного разу не пожалкувала про свій вибір. Я працювала у здоровпунктах вогнетривно-вапняного цеху, 3 кар’єру ГД, КХВ, а також у першому доменному цеху, там я проробила понад 20 років. До речі, моя сестра по поверненню до рідного міста теж працювала у здоровпункті доменного цеху № 1, а потім ДЦ № 2».

Світлана говорить, якщо її зміна у чергуванні припаде на Міжнародний жіночий день, не засмутиться, адже, як і зазвичай, вона буде серед людей. Тоді до «Доброго ранку» додасться ще й «Зі святом!». А оскільки на станах працює чимало жінок, то і відповідь буде такою ж. А на перевірку стану здоров’я свята не впливають, тому у медсестри буде все, як завжди.

«Кожна весна у нас асоціюється з оновленням. Морози відступають, сонечка стає більше, день довшає, – говорить Світлана. – Дуже хочеться, щоб ця весна стала останньою воєнною, щоб вогонь вже не летів на наші голови, а додому повернулися наші чоловіки, сини, доньки, брати, сестри, племінники, друзі. Ми дуже чекаємо на повернення додому брата мого чоловіка, який зараз стоїть на захисті країни. На жаль, весну вже ніколи не побачить син моєї подруги, який віддав життя за нас. Я хочу, щоб цією весною зацвіли мої квіти, яких я у власному домі вирощую дуже багато. А ще – нарешті очистити вікна від скотчу. Коли я їх клеїла, той й гадки не мала, що так надовго. Одні вікна у мене вилетіли від «прильоту», на інших скотч залишився. Нарешті б ті вікна вимити, пустити в дім свіжого повітря, повісити гарні гардини та зустріти усім миром мир, побажати міцного здоров’я, любові та добра!».