Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

100 кілограмів на квадратний сантиметр

Колись був популярним анекдот, за якого можна було заторохтіти за ґрати. Онук питає у бабці: «Хто такий Карл Маркс?» «Це німецький економіст», – відповідає та. «Це як наш дідусь?» – не вгамовується малий. «Та що ти таке кажеш! Наш дідусь старший економіст!» Відверто кажучи, я не дуже знаю різницю між економістом та старшим економістом, а от нещодавно життя дало мені нагоду розібратися, чим старший машиніст котельного устаткування теплоелектроцентралі відрізняється від машиніста-обхідника.

Анатолій Бондаренко розповів, що почав свій трудовий шлях на ТЕЦ з машиніста-обхідника. До нашої з ним розмови випадково приєднався старший майстер з ремонту устаткування котельного цеху Сергій Сидорець.  «Йду на війну, – повідомив Сергій. – На три роки підписав контракт. Все буде добре, і я повернуся в цех після перемоги. А про Толю хочу сказати: я б з ним у розвідку пішов!»

Точніше і не скажеш, коли хочеш підкреслити відповідальність, порядність та професійність людини. Тож знайомимося зі старшим машиністом котельного устаткування Анатолієм Бондаренком.

«Колись я закінчив Одеський інститут харчового господарства, – говорить Анатолій. – Коли поступав, то була дуже перспективна освіта. Ходити морем, брати участь у приготуванні рибних консервів та обробці морепродуктів, щоб люди мали на своїх столах ці смаколики. Але поки вчився, харчовий флот десь подівся, і довелося шукати себе у бурхливому морі життя дев’яностих та початку двохтисячних. І от я – машиніст-обхідник на ТЕЦ-2. Цю професію можна порівняти з руками й ногами котельного цеху. Швидко прикрутити чи відкрутити засувку, додати того, прибрати щось. А головне – чітко знати, де те все знаходиться і як його регулювати».

В ТЕЦ-2 є чотири котли, потужнестю по 220 т/ч! А разом з котлами – безліч допоміжного устаткування. Котли виробляють пару, яка використовується для багатьох потреб – від виробництва електроенергії і різних функцій у технологічних процесах на коксохімічному виробництві, на прокатах та в інших підрозділах, до забезпечення опалення цехів. Пара також використовується для виробництва  дуття для доменних печей. А без цього неможливе виробництво чавуну, а відповідно і сталі на нашому підприємстві.

«Так, ми чітко усвідомлюємо важливість нашої роботи для металургії, – говорить Анатолій. – Нам треба виробити потрібну кількість пари. А вона має відповідати встановленим параметрам. Температура нашої пари сягає від 5100С до 5300С. В ній має бути мінімум солей, для чого ми використовуємо очищену воду. Також пара має бути сухою, бо вода в ній швидко згубить наше устаткування. Пара з чотирьох котлів  подається в єдиний колектор, і вже з нього надходить на різне обладнання (турбіни, редукційно-охолоджувальні установки). Наразі ми виробляємо близько трьохсот тонн пари на годину. Треба буде більше – зробимо. А тиск у котлах – 100 кілограмів на квадратний сантиметр. Уявіть собі малесенький квадратик, на який з середини тисне 100 кг!».

До речі, саме завдяки цій парі підприємство отримало необхідну кількість електроенергії під час блекаутів, що допомогло безпечно зупинити основне устаткування цехів і фактично врятувати його. Тобто машиністи котельного устаткування були серед тих, хто врятував завод.

«А ще я люблю свою роботу за чудових людей, які працюють поруч, – продовжив Анатолій Бондаренко. – Наш колектив невеличкий, нас троє. Я – старший машиніст. Якщо обхідник – це руки і ноги, то старший – це перш за все голова. Але коли людей не вистачає, то це ще й ті ж руки і ноги. Обхідником я став практично з нуля. На місці опановував професію. Скажу відверто – було б бажання. Тож якщо хтось забажає до нас прийти, то не бійтеся, навчимо. Зараз ми працюємо в парі з Віталієм Войтенко. Він має досвід роботи на ТЕЦ на Донбасі. З таким досвідом у нього є всі шанси стати старшим машиністом. Раніше він був машиністом-обхідником, а потім освоїв професію машиніста центрального теплового щита. І ще раз повторюю: головне – бажання. А третій наш – начальник зміни Дмитро Гусєв. Класний фахівець, хороша людина. Він координує роботі всієї ТЕЦ».

Робота старшого машиніста доволі складна. Устаткування складне, небезпечне, відповідальність зашкалює, і знову ж таки, робота з людьми. А перезавантажується Анатолій, відновлює ментальні сили, працюючи на землі.

«Взагалі то я не міський мешканець, – говорить він. – Виріс у власній хаті, на землі. Живу у Радушному під Кривим Рогом. Є у мене господарство невеличке, виноградник непоганий. А ще є олійниця. Дуже радісно усвідомлювати, що люди їдуть саме за твоє пахучою олією за сто і навіть більше кілометрів. Вважаю, що все у цім світі треба робити добре. А якщо ні, то годі й братися».

Категорії
Наші люди

Амбасадор Олексій Кравченко: свій серед своїх

Своїми знаннями про «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олексій Кравченко ділиться з молоддю, а професійним досвідом та навичками з охорони праці – з колегами по підприємству.

Амбасадорам підприємства до снаги те, що не вдається іншим. Вони краще за традиційну рекламу можуть розповісти про підприємство та його людей, зацікавити молодь робітничою справою та посприяти підвищенню культури охорони праці. Серед когорти амбасадорів і Олексій Кравченко. Працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг» знають його як тренера проєкту з охорони праці «Бережи себе». Також він почав активно працювати зі студентами міста та робітничою молоддю підприємства. Люди відзначають, що там, де є Олексій, завжди цікаво, весело та корисно. І це дійсно так, одразу відчувається, що він – свій серед своїх – такий же співробітник підприємства, як і інші, і в житті стикається з такими самим проблемами та турботами.

На підприємстві Олексій Кравченко працює 18 років. Був машиністом вагоноперекидувача на коксохімічному виробництві, змінним майстром, заступником начальника вуглепідготовчого цеху з виробництва.

«Зараз у мене кардинально інша професія, – говорить Олексій Кравченко. – Так сталося, що у мене почав падати зір. Я звертався до лікарів, кажуть, що усе нормально. Як з’ясувалося потім – погіршення зору стало наслідком інших проблем зі здоров’ям. Тож порада (усміхається): уважніше слідкуйте за своїм здоров’ям, якщо лікарі радять обстежуватися та перевірятися, робіть це, не зволікайте. Тепер я на «легкій» роботі, працюю підсобним робітником управління складського господарства і підготовки виробництва. Втім, як небайдужа до підприємства людина, продовжую бути активним – став внутрішнім тренером «АрселорМіттал Кривий Ріг» та його амбасадором».

Як зазначає Олексій, головне у тренерській справі – це бажання нею займатися. Потім до цього «рецепту» треба додавати відповідне навчання, практику,  самовдосконалення. Та головне – знати, про що будеш розповідати людям, чого навчатимеш тих, хто думає, що і так все знає про виробництво, безпеку на ньому та стабільність роботи підприємства.

«Раніше я вважав, що про стабільність підприємства красномовно «говорять» дні авансу та зарплати – вони є, і це добре, – усміхаючись, продовжує Олексій Кравченко. – Зараз, коли в Україні триває війна, я зрозумів, яких зусиль треба щоденно додавати кожному з нас, щоб підприємство продовжувало підтримувати стабільність: працювати попри усі складнощі та ризики. Я зрозумів, як важко підтримувати економічну стабільність в умовах, коли не знаєш, чого чекати від наступного дня. Тому нам треба берегти та цінувати усе те, що у нас є, та продовжувати працювати, закладаючи фундамент майбутнього».

Про це Олексій говорить і з молодими працівниками, стажерами підприємства. Молоді люди тільки розпочинають свій робітничий шлях, вчаться професіям, тож їм цікаво поговорити з досвідченими колегами. І серед численних запитань – не лише про зарплату, а і про можливість навчання на підприємстві, самовдосконалення, кар’єру, підтримку від колег, соцзахист, медичне страхування тощо.

«Олексій, як у вас весело на зустрічі, дуже голосно і жваво!», – часто говорять йому колеги. Олексій відповідає, що саме так і має бути, адже відкритість, чесність та звичайне людське спілкування допомагають людям краще розумітися та відкриватися новому.

Проєкт «Амбасадори АрселорМіттал Кривий Ріг» запрошує бажаючих приєднуватися до своїх лав.

Подати заявку до проєкту можна тут: https://forms.office.com/e/BZMbsWAWAr

Категорії
Наші люди

Досвід двох сестер за професією

«У медсестер є можливість вилікувати розум, душу, серце, тіло пацієнтів та їхніх родин», – Майя Анджелоу.

12 травня відзначається Всесвітній та Міжнародний день медичної сестри. Вітаємо представників цієї професії – людей, які обрали за свою життєву мету  допомагати іншим.

Виконує призначення лікаря, допомагає в обстеженні та лікуванні, веде чіткий облік прийому, а також є психологом, майстром заспокоєння, віртуозом умовляння та завжди вміє заряджати оптимізмом. Все це про медичних сестер, які на першій лінії у профілактиці та лікуванні багатьох хвороб.

Всі медичні сестри, що  працюють у медичному центрі ПП «Стіл Сервіс» є фахівцями своєї справи. У кожної з них різної обов’язки та завдання. Про цікаву і таку важливу роботу в поліклініках медцентру нам розповіли дві медсестрички – дві Наталі.

Знає про людину все

Знайомтесь, медична сестра Наталя Захарова. У медслужбі нашого підприємства вона працює вже 35 років. Про фізичний стан людини Наталя фактично знає все. Свій робочий шлях вона розпочинала у пологовому будинку, який колись був у лікарні на третій дільниці, 30 років пропрацювала у хірургічному кабінеті медцентру,  а зараз Наталя є медсестрою у кабінеті антропометрії поліклініки ГД. Там вона вимірює тиск, визначає зріст, вагу та інші фізичні параметри у працівників наших підприємств. Ці дані необхідні лікарю в профілактичній та лікувальній роботі. Також Наталя допомагає оформлювати сертифікати різноманітних експертиз.

«Медицина ще з дитинства вабила мене, а остаточно з професією я визначилася після закінчення 10 класу, коли пройшла медичну комісію. Нас тоді повели до лабораторії здавати кров. Я як побачила її, так і погано стало. Мені допомогла медична сестра. Вона з такою увагою та турботою поставилася до мене, що мені і самій захотілося стати медсестрою. Мені дуже сподобалися білі халати, і загалом вся медична атмосфера, – розповідає Наталя Захарова. – Я вступила до криворізького медичного училища. Навчатися було важко, але цікаво. Ми вивчали фармакологію, латинь, анатомію. Саме при вивченні анатомії треба було багато малювати, зображувати кістки, зап’ястя, п’ястя тощо. Хоча художниця з мене була ще та (сміється), малювання допомагало краще вивчати матеріал, адже потім працювати нам треба було не з манекенами, а з живими людьми. Насправді медсестрам, лікарям та взагалі усім медикам вчитися треба постійно. Прогрес не стоїть на місці, тож нам треба опановувати нові ліки та методи лікування».

До хірургії у Наталі Захарової особливо уважне ставлення. Участь в операціях вона брала від самого початку медичної кар’єри. Багато так званих дрібних операцій, де не потрібний загальний наркоз, було зроблено в умовах хірургічного кабінету. Під час них, як розповідає Наталя, треба було не тільки все правильно робити, а й вміти заспокоювати пацієнта.

«Ой, я боюся, ой, не коліть». Чути подібне мені доводиться часто. Хоча я і сама не люблю внутрішньом’язові уколи, мені краще внутрішньовенні ін’єкції, в медицині без них не обійтися. Тож мені треба налаштувати пацієнта на це, запевнити, що всі ці маніпуляції потрібні для покращення його здоров’я. А в цілому, мені дуже подобається моя професія. Якби була можливість розпочати все знову, я не вагаючись обрала б знову цей же шлях. Мій професійний рецепт  – це любити людей та свою справу і щоденно приділяти цьому велику увагу», – сказала Наталя Захарова.

Перевіряє слух… через віконце

Медична сестра Наталя Полухіна працює в аудіометричному кабінеті поліклініки МВ. Саме там за допомогою спеціальних тестів та вимірювань Наталя перевіряє слух у людей, які мають «гучні» умови праці, а також у демобілізованих захисників-працівників нашого підприємства.

У медичній сфері Наталя також працює понад 30 років. З них 16 років була медсестрою у стаціонарі хірургічного відділення міськлікарні № 11. Переважно вона доглядала за пацієнтами, виконувала лікарські призначення, але їй хотілося бути саме операційною медсестрою. І Наталі це вдавалося, вона брала участь у видаленні апендициту, грижі, накладала гіпс, зашивала рани тощо.

«У медицину я пішла матусеними шляхами, адже вона працювала на станції переливання крові. Саме там я, як кажуть, і виросла та звикла до вигляду крові. Тож потім, після одинадцятої міськлікарні, я 11 років працювала на цій станції у баклабораторії, – розповідає Наталя Полухіна. – Але, як тільки відкрився новий корпус поліклініки МВ «АрселорМіттал», я вже була тут, бо дуже хотіла працювати у медслужбі підприємства. Щоб знову стати медсестрою я ще раз пройшла спеціальні курси та навчилася нового. Як сказала моя колега, навчання – це наш постійний процес та звична частина роботи».

Окремо навчатися довелося і на фахівчиню аудіометричного кабінету, де відбувається діагностика слуху. Зараз все частіше цю діагностику проходять наші захисники, які після демобілізації повертаються на підприємство.

Процедура проста, але ефективна. Пацієнти заходять до окремої кімнати, а медсестра спілкується з ними через спеціальне віконечко та проводить потрібні тести. Під час процедури з’ясовується, чи є проблеми зі слухом, якщо так, коли вони розпочалися, що спричинило це тощо. Таке обстеження особливо потрібне тим, хто зазнав контузії, має інші травми.

«За роки медичної діяльності я жодного разу не пожалкувала, що вирішила стати медичною сестрою. Це не просто професія, це стиль життя. Він складний, відповідальний, водночас дуже потрібний людям. Як медик, і як звичайна людина я хочу, щоб усі були здорові, щасливі, сповнені уваги та поваги одне до одного. А ще нехай здійсниться наша загальна найзаповітніша мрія – закінчиться війна. Щоб ми жили та працювали у мирі, а медичні сестри допомагали не лише при хворобах, а переважно займалися профілактикою та пропагували здоровий спосіб життя», – зазначила Наталя Полухіна.

Категорії
Наші люди

Зміни та розвиток «не відходячи від каси»

Заточувальниця ремонтно-механічного цеху № 1 «Ливарно-механічного заводу» Наталія Жемчугова прийшла в цех 18-річною дівчинкою. 20 років тому розпочався її шлях на підприємстві. Тут вона опанувала декілька професій, а ще зустріла коханого, з яким створила родину.

Заходимо до цеху разом з Наталією. Вона впевнено крокує до свого робочого місця – заточувального відділення. Дорогою я помічаю, як вона піднімає голову і поглядає на крани, що рухаються цехом. І цей погляд якийсь по-особливому теплий.  

«Одразу після училища я прийшла працювати машиністом крана, – розповідає Наталія. – Це було моє перше робоче кохання. Я наче серцем прикипіла до цих залізних помічників. Нічого не поробиш, крани й зараз для мене наче рідні. Я вдячна моїй першій наставниці кранівниці Лідії Безсмольній, бо вона не лише поділилася зі мною секретами майстерності роботи на кранах, а й закохала мене у професію. А тоді, 20 років тому, це було не так вже й легко зробити. Уявіть собі, що починала я працювати на кранах, кабіни яких не були засклені, холод відчувався добряче. Крізь дах інколи вода потрапляла на крани. Керували ми тоді кранами винятково вручну. Але колектив був суперовий. Мене прийняли в родину і практично няньчилися зі мною, як з маленькою дитиною, яка робить перші кроки (усміхається Наталія)».

20 років тому підприємство стало частиною компанії «АрселорМіттал». Складно не помітити та не оцінити зміни, трансформації, розвиток, які за цей період відбувалися на підприємстві та у рідному Наталчиному цеху.

«Ці 20 років – це шлях, звісно ж, нелегкий, – говорить заточувальниця. – Було всяке. Але я людина позитивна, тож пам’ятаю найкраще. Поступово нашу роботу на кранах зробили максимально комфортною: засклили кабіни кранів, обладнали системами обігріву та кондиціонування, системою радіокерування. Відремонтували в цеху дах, оновили систему освітлення. Та й моє особисте життя теж зазнало змін. До мене вгору, на кран, особисте щастя прийшло знизу. Олександр, зараз вже мій чоловік, працював в цеху фрезерувальником. Закохався, каже він, у мої красиві очі. Як він їх побачив там знизу? Але зустрів після зміни з шоколадкою, ось так і закрутилося. Отак виробнича родина допомогла мені створити сім’ю».

15 років Наталія Жемчугова працювала машиністкою крана. А потім вирішила зробити віраж у кар’єрі і вивчилася на заточувальницю. До речі, серед позитивних моментів роботи на нашому підприємстві жінка відзначає можливість перенавчитися, опанувати нову для себе професію, як кажуть, «не відходячи від каси».

«Нашому підприємству, як і кожному з нас, зараз дуже нелегко, – говорить Наталія. – Хотілося б і зарплату більшу, і умов праці кращих, і оновлень позитивних, і ще, ще, ще… Ми почали забувати те, що в нас було багато хорошого. Те, як ми мали змогу за копійки відпочити на морі у пансіонатах нашого підприємства, як наші діти оздоровлювалися у дитячих оздоровчих таборах, які заходи проводилися на підприємстві. За ці 20 років було чимало позитиву. На жаль, багато що перекреслила війна. Водночас вона стала для кожного з нас своєрідною перевіркою на вірність рідній країні, рідному місту, рідному підприємству. Я залишаюся тут працювати, бо люблю свою роботу, свій колектив. Я не можу викреслити ці 20 років, які ми прожили разом, адже ці роки – це не лише історія комбінату, це і моя життєва історія. Я вірю, що вона обов’язково матиме позитивне продовження. Головне для нас зараз вистояти, перемогти, а далі точно все буде добре».

Категорії
Наші люди

«Кити» безпеки у приготуванні аглопирогів

Серед них – попередження, вчасне реагування та запобігання можливих ризиків на виробництві. З ними добре знайома та дотримується на своєму робочому місці – у корпусі шихтових матеріалів агломераційної фабрики – Олена Любецька, яка вже багато років працює дозувальницею.

У цьому підрозділі аглофабрики завжди жвавий рух, майже як на автомагістралі, адже тут компоненти шихти дозуються та транспортуються конвеєрами до корпусу шихтових бункерів для подальшого виробництва агломерату, так званого випікання аглопирогів. Робота конвеєрів супроводжується звуковим акомпанементом від роботи великих електричних агрегатів, інших  машин, та підсвічується «світлофорами» лампочок-сигналізацій.

«Коли у 1995 році я вперше прийшла до цеху, коли побачила увесь цей жвавий рух складної техніки, трохи лячно було. Але не від виробництва, а від думок, чи зможу я цим керувати і чи навчуся це робити безпечно. Як бачите, у мене все вийшло. Навчання, допомога досвідчених фахівців та досвід зробили свою справу. Свою роботу я добре знаю, втім, увагу все одно не втрачаю, бо на виробництві завжди треба бути обережною та дотримуватися правил охорони праці. І це не формальність, а наша життєва необхідність. Ми маємо знати «в обличчя» усі ризики, які у нас є, запобігати їм та попереджувати – це наші основні «кити» безпеки», – говорить дозувальниця аглофабрики Олена Любецька. У робочій «кухні» Олени багато техніки. Серед неї: автостели, бункери, чотири реверсних конвеєра, по яких транспортуються рудна, вапнякова суміші, залізомісткий концентрат, кокс та вугілля. В задачі Олени входить керування реверсивними конвеєрами, дозування шихти, перевірка роботи обладнання, турбота про чистоту розвантажувальних жолобів конвеєрних стрічок.

«Колись ми їх чистили вручну за допомогою звичайної лопати, а зараз цей процес частково механізований, – продовжує Олена Любецька. – Завдяки спеціальним шкребкам матеріал автоматично згрібається до розвантажувального жолобу, тож наша праця значно полегшилася, звісно, й ризиків стало менше. Також від ризиків нас захищають огороджувальні пристрої, за якими розташовані частини, які рухаються та обертаються, звукова та світлова сигналізації, тросові вимикачі аварійної зупинки вздовж всієї лінії конвеєрної системи, кінцеві вимикачі тощо. Ми багато раз чули, що правила охорони праці написані кров’ю. На жаль, це гірка правда. Люди не повинні під час обслуговування техніки попадати під працюючі конвеєри, які рухаються або агрегати, які обертаються. Ремонтувати, прибирати та доглядати за конвеєрами треба тільки тоді, коли вони вимкнені. Тож недаремно у нас діє система LOTO, основою якої є фізичне блокування джерел небезпечних енергій за допомогою блокуючих пристроїв».

Протягом останніх років працювати Олені та її колегам суттєво допомагає візуалізація робочого процесу. Мається на увазі спеціальний монітор, на якому схематично у режимі реального часу відображаються усі виробничі процеси: заповнюваність бункерів шихтою, положення котучого реверсивного конвеєру, робота автостели для завантаження матеріалів з конвеєру у бункери тощо. Все це позитивно впливає на координацію роботи з іншими працівниками цеху, попереджує аварійні зупинки та сприяє безпеці на робочому місці. 

Категорії
Наші люди Новини

Зелений світлофор від діда Михайла

90 років виповнилося одному з найкращих машиністів за всю історію нашого гірничого департаменту Михайлу Жуку.

Дядько Федір обіцяв влаштувати Михайлика в училище на лісника. Але хлопчика вабила техніка. У білоруський колгосп пригнали трофейний німецький трактор, і всі хлопчаки мріяли ним керувати…

«Трактористом я таки став, але вже коли переїхав до України, – згадує Михайло Володимирович. – У нас гостювала тітка Тетяна з Миролюбівки, що біля Кривого Рогу. І я поїхав з нею. Як в інший світ потрапив! У нашому селі навіть світла не було. А у тітки я вперше побачив лампочку! А ще я вперше побачив паровози, а потім ще й тепловози! Я в них майже закохався. Але почалося все ж з трактора. Потім я трішки попрацював на комбайні, а далі був мобілізований. Служив на флоті у Прибалтиці. О, то була інша цивілізація. Навіть на хуторах з двох хат був двохфазний струм та трактори. А як повернувся додому, то влаштувався на Південний ГЗК. Поруч будувався Новокриворізький ГЗК (зараз гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – авт.), і я перейшов туди до механо-ковальського цеху. Ми робили фундаменти під верстати, а згодом я сів за кермо новенького трактора. Але мене манили тепловози, ці яскраво-зелені красені з червоними смугами».

Михайло з другом Толіком пішли записуватися на курси помічників машиністів тепловозу. Але хлопці запізнилися, групи вже набрали. «А якщо ми у вас на подвір’ї навчального комплексу посадимо сад?» – здивував викладачку Михайло. Сказано – зроблено. З миролюбівського розсадника хлопці привезли дерева, і незабаром вони вже прикрашали пустир.  Така зелена акція дала результат, Михайло вивчився і став помічником машиніста.

«У мене було багато наставників, – говорить ветеран. – Машиністи переважно були колишніми машиністами паровозів. Ця техніка відходила в минуле, тож довелося вчитися новому. Вчителі різнилися. Один навіть дав мені таке завдання, що я влетів у халепу. Довелося потім відбувати штрафні санкції. А потім мене закріпили за Пащенком. Ото був крутий дядько із Жмеринки. Анекдотів знав  – не перелічити. І справу свою знав. Звичайно ж, я також мітив на машиніста. Але начальник сказав: «З сімома класами ти будеш вічним помічником. Вчись». Тож я пішов у вечірню школу. «У який клас хочеш», – спитали викладачі. «У десятий», – кажу. І взяла мене математичка Марія Іванівна у десятий. І я її не підвів. За півроку став відмінником. Я математику знав зі школи. Шкільний вчитель був сильний. Та й мама любов до чисел прищепила. А після школи був технікум. І я став машиністом!».

Спочатку Михайлові тепловози возили залізорудний концентрат. Потім возили скалу, тобто порожню породу, а потім перевозили залізну руду. За цими простими повідомленнями, здається, криється проста робота. Але насправді вона дуже непроста: потрібно тримати тепловоз у відмінному стані і самому бути готовим до всього. Михайло й зараз не без хвилювання згадує той день, коли було шалене обледеніння. Він прийшов на роботу пішки, бо транспорт не ходив. А далі вів локомотив з важливим вантажем до Долинської. Метр за метром. Крижаними коліями. Стартував вранці, а завершив маршрут о першій ночі. І то була найвища майстерність. А скільки було подібних пригод за 43 роки праці?

«У мене найкращий батько, – каже донька Михайла Володимирича Вікторія. – Хоча він мене спочатку з родильного будинку не дуже хотів забирати. Звичайно ж, це жарт, але татусь дійсно засмутився, бо хотів сина, а після першої доньки Іри народилася ще одна, тобто я. Але я була потужною, більш ніж 4 кг, тож мене швидко всі полюбили. А якщо серйозно, то татко у мене дійсно крутий. Він майстерно грає у шахи і всіх нас навчив, ремонтує парасольки, і після його рук вони ще краще уберігають від дощів. А ще він ремонтує будь-яку побутову техніку. Ми не можемо купити нічого нового, бо у татових руках все стає ще кращим, ніж до поломки. Навіть годинники ремонтує! Тато миттєво розгадує всі судоку та інші головоломки, які потрапляють до його рук. А головне – він дуже крутий батько. Йому без проблем довіряли всіх онуків, а у нього їх аж четверо. Бо він може попрати, прибрати, запеленати, варить безліч страв, навіть млинці у нього найкращі, а картопля фрі така, що «Макдональдс» відпочиває».

Дід Михайло брав безпосередню участь у вихованні бронзового призера чемпіонату Європи зі спортивної акробатики – онука Богдана.

«Саме так, без дідуся я би не досяг того, що маю зараз, – каже Богдан. – Він возив і забирав мене з тренувань. Він надихав мене словом і прикладом. Він завжди був там, де мав бути, і робив те, що мав робити. У мене найкращий дідусь у світі!»

«Я у дитинстві пережив оту страшну другу світову війну, – згадує дід Михайло. – Перемогли тоді, переможемо і зараз. Тож як водиться у нас, залізничників, бажаю нам всі зеленого світлофору!»